Версія для друку Версія для друку

Хранитель родинного вогнища

Він народився 27 жовтня 1941 року в Білках. Батьки не мали тоді власної хати, винаймали житло у сусідів. Тільки згодом вони побудували власну хату, але не в Телятинці, а майже в центрі, недалеко від дідуся по матері, Петра Сочки. Тут, у цій хаті, пройшли дитинство і юність Петра Пітри. Сюди він привів і свою кохану дружину, Юстину.
Коли молодшому Пітрові виповнилося 17 років, його батько став знаменитим – Героєм соцпраці, згодом – депутатом Верховної Ради СРСР. З тих пір життя цієї сім’ї було наче під мікроскопом – не бувало, здається, ні тижня, щоб до Пітри-старшого не навідувалися журналісти, різного роду і рангу посадовці, колеги по вирощуванню кукурудзи.
Петро Пітра був у сім’ї єдиною і, звичайно, улюбленою дитиною. Але це не означало, що він мав якісь поблажки. Батько любив його по-своєму і дбав про те, щоб син був освічений, людяний і роботящий. Коли прийшла повістка в армію, невістка була вагітною. Батькові легко було «відмазати» сина, але він твердо сказав: «Всі хлопці служать, – значить, і ти будеш служити».
Із майбутнім Петра Пітри спершу не все складалося так, як він того хотів. Друг сім’ї, голова колгоспу Петро Білинець твердив, що син має продовжити славу батька і таки настояв, давши ще й направлення вчитися на агронома в Мукачівському сільгосптехнікумі.
Але був у сім’ї Пітрів ще один добрий приятель – професор-археолог і письменник Федір Потушняк. Це він переконав батька й матір залишити технікум і піти вчитися на історичний факультет Ужгородського університету.
Для цього у Федора Михайловича були вагомі аргументи й причини. Із 15 років юний Петро Пітра був активним дописувачем «Нового життя», обласних газет. Зовсім недавно, на святкуванні 70-річчя районки, він зізнався, що його стаж позаштатного автора складає 60 років. Він й досі зберігає, як найціннішу реліквію, посвідчення позаштатного кореспондента, видане редактором Василем Лендєлом.
Після закінчення університету Петро Пітра більше року працював професійним журналістом – очолював районне радіо у Сваляві. Далі життя його пішло, як кажуть, у партійно-політичному ключі. Все було як у зачарованому колі, й годі було з нього вирватися. Але професійний історик і журналіст жили в ньому завжди. Тому поруч із виконанням адміністративних функцій у Петра Пітри знаходилася можливість організувати музеї на професійному рівні, писати про людей, турбуватися про розвиток культури в рідному селі.
У часи правління Хрущова закрили останню діючу греко-католицьку церкву в Білках. Влада настоювала, щоб тут влаштували або склад, або розважальний центр. Великий патріот Білок, голова колгоспу Петро Білинець і думки не припускав про подібне варварство. Петро Пітра був у нього заступником. Тоді вони й переконали владні структури влаштувати тут музей. Це сподобалося можновладцям, і таким чином свята обитель була врятована від наруги.
За своє життя Петро Пітра створив кілька музеїв, але всі вони згодом перестали діяти. Та це не означає, що сам Петро Юрійович опустив руки. Все цінне (вірніше, безцінне) він зберігає вдома і охороняє, як зіницю ока. Тут систематизовано всі газетні та журнальні публікації про Ю.Ю. Пітру, книги, нагороди, посвідчення видатного трудівника.
Зберігає Петро Пітра численні аудіо та відеозаписи, в котрих зафіксовано як життя його батька, так й історію рідного села.
У своїх творчих пошуках П. Пітра невтомний. Якраз у переддень його ювілею в ужгородському видавництві «Карпати» вийшла його книга «Білки – село славетних родин». Обсягом вона майже триста сторінок. Читач знайде в ній близько 120 публікацій, ознайомиться з майже 200-ма фотоілюстраціями.
– Я довго йшов до цього, – каже Петро Юрійович, – і дуже вдячний головному редактору видавництва Борису Кушніру, котрий доклав чимало зусиль для того, щоб ця книга вийшла вчасно.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар