Версія для друку Версія для друку

Чи треба вірити у прикмети?!

Я – людина не забобонна, але в прикмети вірю. Особливо багато історій у моєму житті пов’язано з чорною кішкою.
Назавжди запам’ятався мені Святий вечір далекого 1974 року. То були часи, коли колядувати було заборонено. Ввечері, 6 січня, нас, учнів, збирали в школі, проводили різні конкурси, вікторини, пригощали смаколиками, щоб відволікти від свята.
Ми з другом Михайлом Данканичом підготували виставу «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого. Зіграли так, що вибороли перше місце За це отримали грошову винагороду в розмірі 25 карбованців. Тоді то були великі гроші (для порівняння: долар коштував 64 копійки, а буханка хліба – 16 копійок). Не важко підрахувати, скільки ми заробили. Однак і від колядування не відмовилися. Це була реальна можливість заробити власні гроші.
Незважаючи на Різдво Христове, в селі було тихо. Це нам додало ще більше впевненості і завзяття. А люди завжди раді першим колядникам. Особливо, якщо прийде хлопець, бо якщо дівчина, то не буде щастити цілий рік.
Перед тим, як зайти до будинку, ми спочатку переконувались, чи нема десь поблизу атеїста або комуніста. Потім підійшовши до вікна, з якого било світло, питали пана-газду, чи можна колядувати. Діставши «добро», починали:
Божий Син днесь народився
З висоти там понизився
Із Діви нетлінної і пренепорочної
Воплотився…
Ми з Михайлом дуже хвилювалися. Вивчити напам’ять колядку замало. Потрібно співати виразно, урочисто й захоплено. А набути легкості й артистичності, свободи натхненного виконання, можна не відразу. Потрібна наполеглива, копітка і тривала праця. Жаль, що у нас, як на Заході, не були відкриті церковні недільні школи, де б можна займатися серйозно, на професійному рівні, розучуванням колядок.
Боже, як я заздрив хлопчакам із сусідньої Угорщини, коли бачив їх виступи по телебаченню. У них, виявляється, не забороняли різдв’яні передачі на державному телебаченні. Це було свято всього народу. У нас навпаки – широко впроваджувались нові радянські обряди, які видавали за традиції, що ніяк не могло сприйняти старше покоління. У моєму рідному Загатті окрасою вітальні були святі образи. На них люди молилися, покладали свою надію і віру в день завтрашній.
Михайло жив із бабусею. Це був один із кращих учнів Загатської середньої школи, а, може, й Іршавщини, бо на олімпіадах завжди займав перші місця. Особливо добре знав математику. Ще вчителька не встигла дописати приклад, а він вже знав відповідь. Це був унікальний хлопець. Якби в нього були батьки, то став би визначним вченим. Талант мав від Бога.
Нам вдалося обійти дві вулиці – Партизанську і Возз’єднання. Закінчили з Михайлом колядувати в нього вдома. Бабуся приготувала гарячого чаю і пиріжків. Та їсти не хотілося. Жевріли думкою якнайшвидше порахувати гроші…
Бабуся запропонувала мені залишитися переночувати у них. Зима була холодна, сніг випав великий, міг і вовк зустріти на дорозі… Михайло теж не пропонував йти додому, бо всяке може трапитися. А телефонів у селі було обмаль – хіба що у голови колгоспу або у голови сільради. Я послухав бабусю, хоч і знав, що мої батьки хвилюватимуться за мене…
А мама й справді не мала спокою. Вона майже щохвилини визирала у вікно, виходила на подвір’я, виглядала… Батько, звісно, заспокоював, але мати є мати.
Нарешті батько не стерпів, взув чоботи, одягнув фуфайку, запалив цигарку і пішов у ніч. За ним із хати прудко вибігла кішка. Вона ніби показувала йому дорогу, бігла попереду.
Батько ще довго розповідав цю історію. Кішка привела його прямо до будинку Михайликової бабусі. Ми вже якраз збиралися спати…
А це трапилося буквально недавно. Мені подзвонили із одного із ужгородських видавництв, що потрібно підписати до друку книжку. То була якраз обідня пора. Власної машини не маю, то довелося прошкувати на автостанцію. На дорозі не було нікого. І тут звідки не взялася чорна кішка. Вона миттєво перебігла мені дорогу: Не повірите: із Іршави до Сільця я добирався на одному виді транспорту, із Сільця в Мукачево – на іншому… У Середньому у таксі зіпсувався мотор, і таксист нас висадив.

Із Середнього якийсь хлопець їхав в Ужгород на автобазар, звідти … От і не вір. А почалося все з чорної кішки.
Чорна кішка ніби чатує сама на вас. Вона перебігає вулицю саме перед вами. І саме вам того дня не буде щастити. Добре, хто не вірить, але що має бути, того не оминути.
Чомусь і аварії здебільшого трапляються у тому самому місці. Чи то дорога така, чи то місце прокляте. Згадаймо трагедію в Залужжі. Кажуть, що один пасажир вже взяв квиток, але на автобус не встиг. То ніби Бог попередив його. А іншому в Арданові дорогу перейшла чорна кішка. І він згорів у страшному полум’ї. Кішка ніби дала знак, а він не послухався…
Тепер мало хто звертає увагу на прикмети. А наші батьки казали: якщо перед тобою перейшли дорогу із порожнім відром, – того дня не чекати добра. Якщо вуха горять або обличчя, то хтось за тебе бреше. А якщо вкуситися за язик, то хтось тобі залаяв.
У дитинстві мені доводилося випасати корову. Дідусь Петро годинника не мав, але знав, коли яка година. Казав, якщо собака виє, піднявши голову високо, то на вогонь, низько – то на смерть. Якщо тобі подарують жовті квіти, то у родині буде смерть. Якщо пташка вдариться у вікно, то вістка недобра буде.
Сусід Іван працював у Полтавській області. Раптом, вдома, несподівано зі стіни впав його портрет. Увечері прийшла телеграма, що чоловік помер від інфаркту.
Я на все життя запам’ятав дідусеві поради. Він часто любив повторювати: якщо щось несподівано випало з рук, то чекай гостей. Якщо дим піднімається вгору – то на студінь, а стелиться низом – на дощ. Якщо восени на траві велика роса, і вона довго тримається, то скоро буде холодна зима. А ще любив повчати: не можна колисатися на стільці, бо буде сварка. Віник завжди треба класти догори, бо будеш судитися. Не можна класти ніж догори лезом, бо буде суперечка. І ще. Якщо на свято Стрітення ведмідь вилізе з барлоги, то буде сонячний день. Він побачить свою тінь, злякається і знову зайде в барлогу спати. А це значить: зима ще буде довгою.
Наші діди і прадіди повсякчас дотримувалися прикмет, бо в них зафіксовані згустки народного світосприйняття, важливі явища та події життя, які часто відображені у відшліфованій історичним досвідом словесній формі. Народ тисячоліттями спостерігає за явищами природи, порами року, рослинним і тваринним світом. Це відображає глибину народного мислення. Народні прикмети допомагають передбачати і враховувати життєві моменти, події. Ось кілька з них: якщо восени зацвіте якесь дерево, то зима настане нескоро. Якщо березове листя починає жовтіти з верхівок, то буде рання весна. Або: якщо в горах зранку туман, то невдовзі буде дощ, якщо туману немає, то буде тепло і сонячно.
Кілька років тому вчителька Ольга Кельбас з Іршави видала книжку «Розвиток творчої особистості засобами краєзнавства». Серед інших проблем вона порушила і тему народних прикмет. Скажу відразу: Ольга Іванівна зробила важливу і потрібну справу, залучивши до запису народних прикмет учнів. Ці записи і вміщено в книжці. Вони слугуватимуть ще не одному поколінню. «Збираючи фольклор, — пише О. Кельбас, — учні водночас ознайомлюються з особливостями культури й побуту земляків, історією заселення ними даної місцевості, господарською діяльністю в минулому і в сучасний період. Особливо цінною є етнографія дитинства, коли учні в результаті краєзнавчої діяльності пізнають себе як представників етносу даної місцевості народу». Записи зроблені в селі Білки. Але таке можна почути майже в кожному населеному пункті району. Ось наприклад: не можна пускати корову пасти на русальну п’ятницю, бо босоркані відберуть у неї молоко. Не можна, щоб твоїм гребінцем хтось чесався, бо буде боліти тебе голова. Якщо ластівки низько літають над землею, то дощ буде падати. Або таке: якщо права долоня свербить, то комусь треба буде давати гроші.
Отже, чи варто вірити в прикмети? У цьому може переконатися кожен сам, перевіривши їх на власному прикладі. А це не так уже і важко. Просто треба спостерігати за всім, записувати все й аналізувати.
Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар