Версія для друку Версія для друку

ВІН ПЕРШИМ ЗАГЛЯДАЄ У ОЧІ НОВОГО ЖИТТЯ «Васильку, маєш бути дохтором»

При проведенні вакцинації у другому класі Кошелівської семирічки лікарка своїм асистентом, скоріш за все випадково, обрала своїм помічником Василька Якубця. Завершивши прививку, відзначила по-своєму старанність та акуратність несподіваного асистента: «Васильку, маєш бути дохтором». Мабуть-таки напророчила, але і в душу хлопця ці її слова запали — як добірні зерна у свіжозораний та щедро удобрений ґрунт. Зростав він у хазяйновитій багатодітній сім’ї. Батько надзвичайно любив поратися у саду, майстровитий, він брався до будь-якої справи, щоб забезпечити родину, і чи не найбільше уподобав виготовляти шинґли, гонти і драниці землякам на дахи. Середню школу хлопець закінчував у сусідній Ізі, де серед однокласників і зустрів ту, що стала його долею на все життя – Марійку.
Вирішив стати медиком, а освіту здобувати не будь де, а у столичному, найпрестижнішому в Україні медичному інституті ордена Трудового Червоного Прапора імені Олександра Богомольця. Вступні іспити здав із однією четвіркою, інші – на відмінно. Не поталанило. Тодішній перший керівник держави Микита Хрущов прийняв рішення, що до вищих навчальних закладі в повинні поступати тільки ті, хто пройшов трудовий гарт, тобто має стаж. Довелося молодому Якубцеві повертатися до рідного села, до колгоспу напрацьовувати стаж.
Ентузіазму не поменшало. Через рік спробу повторив. Правда, вийшло не так успішно, але все рівно, необхідну кількість балів він набирав. Вже під час вступних екзаменів у молодих абітурієнтів закрадалися сумніви у реальності своїхз перспектив, особливо, коли бачили, як їх однолітки під’їжджали на шикарних легковиках.
Здавши вступні іспити, молодий закарпатець повернувся до рідного краю – чекати виклику на навчання. Очікування чимдалі наповнювалося тривожними нотками і думками. Через день-два має розпочатися навчання, а виклику із ВНЗ все ще не було. Коли ж місцева листоноша принесла конверт із повідомленням, то із нього так і не було зрозуміло. Зарахований Василь Якубець студентом у столичний медінститут, чи ні? Не зміг нічого достеменно роз’яснити у чиновничок-бюрократичному повідомленні і директор Ізянської середньої школи, до якого звернулися за роз’ясненням. Не дав позитивних результатів і телефонний дзвінок до столичного ВНЗ. Відповідальний секретар приймальної комісії «знайшов» аргумент, мовляв, секретарка забула вписати у повідомлення Якубця, що абітурієнт, який успішно здав екзамени, пройшов зарахування до числа студентів. А тепер уже пізно.

Дві столичні абітурієнтські спроби для сільського хлопця логічно завершилися армійською службою. Проте мрія не полишала його. Варто зазначити, що тоді військовослужбовцям, які мали намір поступати у вищі навчальні заклади, відводили спеціальний період часу для підготовки. Сержант Якубець вирішив не випробувати долю і вже подав документи у Івано-Франківський медичний інститут.
Навчання у цьому ВУЗі у Василя Васильовича серед спогадів на особливому рахунку. Він мав стати ленінським стипендіантом. Проте необережно зронена фраза «Що? Мені з комсомолом жити ?»
Почута і донесена куди і кому слід, вона «зробила» свою чорну справу. Так, він був відмінником у навчанні, громадським активістом, користувався заслуженим авторитетом у своїх однокурсників, але видно, що був не таким надійним як від нього чекали можновладці.

«В глуши, но на бойком месте»
Саме тоді ж, коли спересердя вимовив, що йому з комсомолом не жити Василь Якубець і, заявив, мовляв прийшов учитися не на комсомольця, а на лікаря. Незабаром разом із своєю землячкою Марійкою створив молоду сім’ю, тож ніяким чином би не завадила стипендія, яка майже прирівнювалася до зарплати спеціаліста. Її отримував староста, який вчасно почув сердиту фразу.
Ті фрази Василеві Якубцеві довелося пояснювати у кабінеті ректора: подробиці вже давньої гіркої розмови Василь Васильович пам’ятає і до сьогодні. Як би там не було, але свій високий статус він втримав. І при розподілі на роботу був другим після старости – мав надзвичайно широкий спектр вибору. Його спокусило місце хірурга, професійна мрія, у Сумській міській лікарні. Але, як то зазвичай буває: чекаєш одне, а маєш – інше; Василь Васильович потрапив не в Суми, а в м. Дружба. Це була типова дореволюційна лікарня, які тоді повсюдно будував найбільший цукровий магнат України і водночас меценат Михайло Терещенко. Про саме ж місто тодішні знайомі Василя Васильовича подейкували так: «Глушь, но на бойком месте». Далі був тільки Хутір Михайлівський і Росія.
Головний лікар міської лікарні, фронтовий хірург В.С. Сердюк мав сімнадцять хірургічних спеціалізацій. А у місцевій лікарні не було акушера-гінеколога. Більш ніж ймовірно, що цю посаду запропонували направленому молодому спеціалісту. Вже другого дня, головний лікар вручив новоприбулому ключі від квартири. Цим, чи не цим, але чимось закарпатця Дружба сподобила. Маже безперервно тривала напружена робота. При великій нестачі медиків йому доводилося часто із дому приходити на виклики. Зручно було тільки в тому, що жив неподалік. Через деякий час молодого лікаря наставник направляє його на кількамісячні курси гінекологів у Суми із напутніми словами: – Друга спеціальність тобі ніколи не завадить. Скільки води у річці часу протекло, але Василь Васильович і дотепер пам’ятає, що вже сьому операцію в Сумах не асистував а проводив самостійно. Нині Василь Якубець наголошує на ще одному важливому аспекті, що сприяв його швидкому освоєнню тонкощів нової спеціалізації: йому доручали писати практично всі протоколи операцій.
Обставини складалися так, що сама доля сприяла новообраній ним професії, вдосконаленню. Остання крупна залізнична станція, на якій була лікарня «давала» в цьому унікальну практику. Як правило із поїздів знімали поліжниць із складними випадками. Василь Васильович мав два однакових комплекти медичних посібників по акушерству і гінекології, до яких завжди знаходив можливість і час заглядати якщо не до пологів, операцій, то обов’язково звірявся з написаним у книгах після термінових викликів. Все йшло до того, що він працюватиме там, на Сумщині, і з доволі яскравими перспективами. Коли покидав лікарню в Дружбі, то в своєму активі молодий лікар мав півтора тисячі успішних операцій.
«Руками керують розум і досвід»
Проте сімейні обставини повернули його на рідну Хустщину.
Але й тут не довелося довго затриматися. Так сталося, що його направили в сусідній райцентр – Іршаву, на тимчасову заміну.
Наше місто і стало долею Василя Ваильовича Якубця на наступні 44 роки із усіма її перипетіями. Тогочасне місцеве медичне керівництво в особі головного лікаря Голопатюка, а вже відтак всесильний перший секретар райкому партії Анатолій Йосипович Червінський посприяли тому, що лікар-гінеколог В.В.Якубець, який 25-го липня приїхав у райлікарню на заміну, а вже 2-го серпня мав тут постійне місце роботи.
Уже в 1977-ому році отримує призначення на посаду районного акушера-гінеколога. Того ж року Василь Васильович прийняв 1896 пологів.
Практика безумовно унікальна і навряд чи її вдасться кому-небудь із теперішніх лікарів цієї спеціалізації в районі повторити. Це уже стає виключенням, практично неможливим через те, що сучасні жінки в районі стільки вже не народжують.
Десятки тисяч пологів, операцій при ускладненнях. Унікальна доля лікаря. І не простого лікаря, але фахівця, який десятиліття керував цією надзвичайно важливою і показовою сферою медицини і соціального здоров’я цілого регіону. За цей, майже піввіковий часовий відрізок, пологове відділення в Іршаві поміняло п’ять місць розташування. Будь-хто із нас може собі уявити, що представляє собою повне переселення із однієї кімнати в іншу і як цей процес відображається на такій складній структурі, як один із найскладніших підрозділів районної лікарні.
Василь Васильович більше схильний говорити про людські долі з якими йому доводилося пересікатися як практикуючому лікарю.
Цей вишуканий, елегантний чоловік, із сивою шевелюрою колись, доволі хвилястого пишного волосся, високим відкритим чолом, осяйним обличчям віддає перевагу вести мову про своїх пацієнток. Його спогади настільки пересипані спеціальними анатомічними термінами, що у неспеціалізованому виданні така насиченість цілком може не сприйматися ортодоксами від моралі. Як один із таких прикладів – операція у молодої жінки яка поступила в операційний зал вже практично без тиску: мертвий плід, лікареві доводиться видаляти матку, у пацієнтки відмовляють нирки із усіма подальшими наслідками. Викликаний через санітарну авіацію колега із обласного центру лише порекомендував Василю Васильовичу у цьому, на його погляд, безнадійному випадку звертатися в телефонному режимі до львівського професора. На диво поради львів’янина, вміння і талант іршавчанина вернули жінку до життя..

У практиці Василя Васильовича вже повно прикладів, коли до нього за допомогою звертаються доньки колишніх його пацієнток. Серед чисельних із них згадує молоду жінку із села Онок із сусіднього Виноградівського району, яка прийша до Якубця із проханням. Щоб він прийняв у неї пологи, як колись – у її мами. Немовлям її довелося виймати із материнського лона через кесарів розтин разом із 6,5-кілограмовою кістомою. Провів операцію – через розтин на світ появилося дитя вагою 3,7 кілограма.
Три десятки літ особистого знайомства та кількагодинна довірлива розмова напередодні ювілею Василя Васильовича щедро засипалася із його сторони фактажем. Про деякі унікальні і навіть казусні доводилося тільки чути, а Василь Васильович до багатьох із них, як то кажуть, руки доклав.
«Найбільш оригінальний
гонорар – штучна нирка»
Тему вдячності лікареві за допомогу у прихід на цей світ нового життя аж ніяк не могли обійти. Але на справжнє журналістське відкриття у висвітленні давно відомого факту не сподівався.
У одному із гірських населених пунктів нашого району у школі було організовано так званий табір праці і відпочинку для старшокласників із української столиці. Приїхали діти партійно-радянських бонз, які сприйняли поїздку на Закарпаття як своєрідну екзотичну пригоду. Майбутні селебріті наймали замість себе на виноградні плантації і колгоспні поля місцевих селян, а самі в цей час займалися більш приємними речами, що їх уже дозволяв їм їх юнацький вік. Коли про ситуацію, що склалася, довідалося місцеве господарське та партійне керівництво, їм стало далеко не по собі. Про можливі наслідки для молодих і юних організмів, а відповідно і про неминучі оргвисновки стосовно місцевого керівництва не хотілося навіть думати. Ситуація здавалася просто безвихідною. Нічого іншого придумати як викликати районного гінеколога та ознайомивши його із делікатною ситуацією, що незбагненним боком обернулася на район із хорошої задумки та доручити Василю Васильовичу, як лікареві, провести «роз’яснювальну роботу» у середовищі столичної молоді, на яку так своєрідно вплинула наша рідна закарпатська природа.
Лікар В.В.Якубець, виступаючи перед юною аудиторією, настільки заполонив увагу на початку лекції скептичних слухачів, але і сам так захопився темою, що і не запримітив, коли в дальньому кутку приміщення появилося кілька незнайомих осіб. Вже потім виявилося, що то були мати та батько одних із його слухачів. Їх розмова і досі чітко закарбована до деталей у пам’яті Василя Васильовича. Столичні мама і батько виявилися доволі таки поінформованими про поведінку своїх чад, але їх вразило наскільки довірливими ті виявилися при спілкуванні із зовсім їм незнайомим лікарем із провінції та дослухалися до його порад. Запропонували йому свою вдячність у будь-якій формі. Василь Васильович дволі довго відмовлявся від будь-яких форм прояву уваги столичних можновладців, аж поки ті не приперли його до стінки «вбивчим» запитанням:
– Вам, що, не потрібно нічого для районної лікарні?!.
– Потрібно, чого ні!
– Ну так от, хочете мати штучну нирку?..
Далі почалися не менш цікаві будні із доставки та встановлення апарату штучної нирки в Іршавській районній лікарні, яку на той час не кожен обласний центр мав.
«Хай будуть
здорові ваші жінки»
Ці слова Василю Васильовичу Якубцю сказав Президент України Л.Д. Кучма в Ужгороді, вручаючи йому відзнаку «Заслужений лікар України» з нагоди 60-річчя возз’єднання Закарпаття із Україною. Гарне побажання від чоловіка чоловікові, що довіряє найбільш дороге і делікатне у своєму житті іншому – першим заглянути у очі новому життю, зародженому у любові.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар