Коли я прийшов працювати в колектив районки, робочим моїм місцем став кабінет, де працював Олександр Павлович Усенко. Старший за мене на двадцять п’ять років, із солідним стажем редакційної роботи, він здавався мені, ну, якщо не недосяжним, то в кращому випадку я відчував його велику перевагу.
Але мої тривоги були безпідставні. Зовні трохи похмурий, але з добрими іскринками в очах, О. Усенко виявився напрочуд доброю людиною, цікавим співрозмовником. Мимоволі я потягнувся до нього, повірив йому, бо в ньому було море щирості й доброти.
Працювати мені було дуже нелегко, бо посада, яка звучала як старший літпрацівник, включала в мої обов’язки висвітлення питань, пов’язаних із промисловістю, будівництвом, транспортом. Я ж виріс у селі, працював у колгоспі, учителював й ця сфера для мене була скоріш усього загадковою. Тому я часто радився зі своїм старшим другом, якого в колективі називали просто «Павловичем». Це не було проявом фамільярності, це було знаком особливої поваги до найстаршого члена колективу, бойового офіцера-фронтовика.
Павлович учив мене азам журналістики тактовно, терпляче, як справжній учитель. Пригадую, писав я про раціоналізаторів із Приборжавського заводоуправління будматеріалів. Свій рукопис віддав на його праведний суд. Він уважно прочитав, щось там підкреслював і викреслював, а потім мовив:
–Мова в тебе нормальна, видно, що нею володієш, але вмій зупинитись. Називаєш винахід своїх героїв то механізмом, то агрегатом, то верстатом та ще чимось. А мова йде про реальну річ і в неї є конкретна назва. Епітети й метафори тут зайві…
Сам О. П. Усенко дуже вправно й майстерно володів мовою, а це є основа, опора для журналіста.
Народився він на Дніпропетровщині, в райцентрі Магдалинівка, в сім’ї голови колгоспу. Любив жартувати, що є земляком Брежнєва, Щербицького і Червінського (колишній перший секретар Іршавського райкому КПУ), а головне – Михайла Машкіна.
Перед війною він закінчив семирічку й працював у колгоспі. Коли німці наближалися до Дніпра, батько з групою колгоспників пішки супроводжували череду корів та телят у тил, щоб худоба не дісталася німцям. Коли виконав свою місію, вступив у армію і загинув під Сталінградом невідомим солдатом, бо звістки про його смерть ніхто не одержував.
Воювали із загарбниками і сини Павла Усенка – старший Іван та молодший Олександр. Їх забрали на війну зразу, але побачилися вони знову тільки після її закінчення.
Як згадував Олександр Павлович, після мобілізації його не відправили на фронт, а направили в столицю Грузії – Тбілісі у військове училище. Сім класів тоді вважалися за нормальну освіту, щоб юнака зробити офіцером на короткотермінових курсах. Він встиг одержати «два кубаря», тобто відзнаки лейтенанта та петлицях, і стати на оборону Сталінграда ще на підступах до нього.
Літо 1942 року було спекотним, бої в степах біля Дону – жорстокими. Часто доходило до рукопашних. Гірше боїв, спраги та спеки, згадував Павлович, був нестерпний сморід тіл, що розкладалися. Їх ніхто не ховав – ні захисників, ні нападників. Всі хотіли лише вбивати. Це і є страшне і справжнє обличчя війни.
За часи воєнного лихоліття він неодноразово був контужений і поранений, але ушкодження не були суттєвими. Із боями пройшов шлях від Сталінграда до Белграда, згадував як тепло зустрічали їх болгари і серби.
Коли війна закінчилася О. Усенку було всього 22 роки, а він уже капітан, начальник штабу військової частини, кавалер ордена Червоної Зірки, чисельних медалей.
Частину, в якій він служив, відвели в Румунію, а була вона в підпорядкуванні останнього полководця-кавалериста, генерала І. Плієва. Саме на його ім’я капітан Усенко надсилав численні рапорти про звільнення в запас. Врешті той викликав до себе:
–Такой молодой, такой перспективный, а не хочеш служить в армии – грізно запитав кавалерист…
–Так я ж і на «гражданці» не збираюся сидіти склавши руки…
–Ну иди, иди, чтоб я тебя не видел, раз не любиш армию…
На «громадянці» справді не все склалося добре. Не вийшло в рідній Магдалинівці, стався облом на Волині, де працював із старшим братом Іваном, і аж тоді родич по матері А. Гужва запросив його на Закарпаття.
Тут у нас, в Іршаві, він капітан-фронтовик, здобув середню освіту у вечірній школі й вищу в УжДУ, створив сім’ю, виростив трьох дітей. Вдало склалася й кар’єра, бо в нього був природний дар мислити логічно й прагматично, знаходити грань між правдою і неправдою. Він був заступником редактора, коли грім ударив із ясного неба.
Того дня, коли редактор В. Звонар був у відрядженні в Ужгороді, О. Усенко підписав черговий номер районки «до друку і в світ». «Бомба» вибухнула наступного дня. Серед інших матеріалів, там була опублікована позитивна рецензія на нову книгу Івана Чендея «Березневий сніг». Автором її був тодішній директор Осійської восьмирічки Петро Потушняк.
Збірка «Березневий сніг» вважалася крамольною у всесоюзному масштабі. Де ж це бачили, щоб радянський письменник зобразив комуніста п’яницею а попа – праведником (повість «Іван»), а в оповіданні, що дало назву книзі, чиновник-розпусник мав схоже прізвище із секретарем обкому партії по ідеології.
Як тоді було прийнято, оргвисновки були швидкими й жорсткими. Редактор В. Звонар, черговий О. Сенинець та автор П. Потушняк одержали суворі партійні догани, а О. Усенка звільнили з посади заступника редактора. Правда, залишили в штаті завідуючим відділом сільського господарства.
Сам Павлович від того пониження тільки насміхався:
–Та я їм дякувати повинен, що мені не треба писати те, що ніхто не читає. Нарешті я маю той живий сегмент роботи, який мені до душі.
А він і справді надзвичайно грамотно вів питання сільського господарства. Добре володіючи словом, ретельно студіював спеціальні журнали, а «Українська сільськогосподарська енциклопедія» була його настільною книгою. Із його критикою рахувалися найбільш амбіційні голови колгоспів, а в сатиричних добірках «Ферко Жалива» та «Страшне перо не в гусака» домінували його матеріали. Мав він і численних добровільних помічників. Якщо вони не погоджувалися підписувати гострі дотепні замітки своїм прізвищем, Павлович придумував їм усілякі смішні прізвиська.
Правдивим і безкомпромісним він був завжди. Чи не єдиний у колективі прямо й чітко вказував на промахи редакторам В. Звонарю та І. Печорі, не хапався за виконання вказівок із райкому.
А ще нам, старшому поколінню, кому доводилося близько знати і працювати з О. П. Усенком, добре запам’яталася така історія.
На березі Іршавки, в парку, була така собі забігайлівка «Шашлична», нині відома як «Золота рибка». Частими її відвідувачами були люди із «Білого дому». Павлович називав цей заклад «Шашличним відділом райвиконкому». Його завідувача, свого сусіда Юрія Галаса, називав лауреатом премії «Деца у складі». Відзнакою служив букет кропиви, який він власноруч виготовив, а закріплював на гвіздочку вхідних дверей до складу. Якщо букет зникав, вручався дублікат (за окрему винагороду).
Після бурхливої планерки чи зборів Павлович сідав за свій робочий стіл і промовляв свою знамениту фразу: «Ой котись воно конем, чи не підем за винцем». Напруга спадала, на обличчях знову появлялися усмішки…
Таким він був, наш добрий Павлович. Та доброта сяє із його очей на надгробку кладовища під «Мойсеєвою горою», де він спочиває вічним сном.
Михайло ЦІЦАК.
