Версія для друку Версія для друку

Лицар слова і мудрості

Василь Іванович Мельник прийшов у редакцію вже у зрілому віці, маючи за плечима чималий досвід. А першим покликанням його була музика і пісня. Ще в юності він закінчив музучилище в Ужгороді, але не встиг попрацювати, бо забрали в армію. Це було через пару років після війни. Закарпатців тоді вперше призивали на армійську службу в новій державі.

Напевне, для того, аби вони знали, що таке Радянський Союз, усіх мобілізованих протягом майже місяця везли ешелонами на Далекий Схід. Василь Мельник на службу не жалівся, бо музиканта потрібно завжди і всюди. Керував художньою самодіяльністю, виступав як співак і музикант. Його переконливо просили залишитися на «сверхсрочную», а він тільки й чекав повернення додому.
У рідних стінах продовжив займатися художньою самодіяльністю. Найбільших зенітів досяг, керуючи хором райспоживспілки. Під керівництвом В.Мельника це був один з кращих колективів району. Мав успіх хор, мав успіх і його диригент.
У редакцію його запросили, коли газета повернулася із вимушеної «інтеграції» з Берегова. Василь Іванович, розуміючи серйозність і вагу цього переходу, відразу вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету, який успішно закінчив.
У редакції йому часто доводилося займатися справами, далекими від мистецтва, буднями трудових колективів, ходом будівництва, організацією і становленням нових підприємств. Все це він робив сумлінно і ретельно з притаманною йому пунктуальністю. Але час від часу, поряд з обов’язковими запропонованими матеріалами, клав на стіл редактора теплі замальовки про близьких йому людей мистецтва – музикантів, співаків, диригентів. Це називалося працею для душі, й це з найбільшою цікавістю сприймав читач. Але часи були такі, коли правляча партія воліла бачити в газеті тільки «колективного пропагандиста, агітатора й організатора». Цей тягар ніс не один тільки В. Мельник.
Він був вихідцем із Малої Розтоки. Народився ще за часів Чехословаччини в міцній селянській родині. Тоді в цій країні була багатопартійна система, і родичі Василя Івановича були в Аграрній партії, а хтось із них був навіть партійним функціонером.
«Доброзичливці» про все це згадали у радянські часи, і до всіх Мельників люди з «білого дому» ставилися підозріло. Молодшому братові Віктору відмовили в прийомі в партію (згодом він став головою Хустської райспоживспілки).
Їх двоюрідному братові В.П. Мельнику, що був головою райвиконкому, після закінчення Академії суспільних наук у Москві, де він захистив ще й кандидатську дисертацію, та обставина, що доводився родичем функціонера буржуазної партії, завадила стати, як планувалося, редактором «Закарпатської правди». Він пішов працювати в університет, захистив і докторську дисертацію. Викладав на кафедрі історії України.
Уже згадувалося, що В.І. Мельник вийшов із мистецького середовища. Там у нього було багато друзів, а найкращим серед них – талановитий диригент, директор Сілецької школи мистецтв Карло Голіба. Разом їх можна було бачити чи не щодня. Добре знав В. Мельник і знаменитого П.М. Світлика, бо той керував колгоспним хором у Малій Розтоці.
– Репетиції, як правило, проходили у вечірній час, –згадував В.І. Мельник, – закінчувалися пізно ввечері. Після того диригента, якого дуже любили, пригощали погаром-другим вина і парторг Іван Калинич (позаштатний фотокореспондент «Нового життя») відвозив його мотоциклом у Білки. Та якось Світлик заснув у колясці, і коли його розбудив і підняв на ноги, той обдивившись навколо, мовив:
– Вижу, Іванку, файно ся маєш…
– Та це ж ваша фігля, Петре Михайловичу…
Вдома у В.І. Мельника була дружня сім’я. Син Микола та донька Світлана стали професійними журналістами, живуть і працюють в Ужгороді. Сюди ж, після смерті дружини Віри Іванівни, переселився й він. Співробітничав у газеті «Трибуна», де його донька була редактором. Виконуючи чергове редакційне завдання, їхав у санаторій «Кооператор», що на Ужгородщині. Зійшов із маршрутки у с. Н. Солотвино і став переходити дорогу в напрямку В. Лазів. Це були останні кроки в його житті.
Помер лицар слова і музики на бойовому посту. Тоді йому було 80. Похований в Ужгороді.
Михайло ЦІЦАК

Ваш отзыв

Ваш коментар