Версія для друку Версія для друку

«Король» інформації

Років тридцять – сорок тому, коли обласна газета «Закарпатська правда» виходила п’ять разів на тиждень 170-тисячним накладом, не було такого номера, де б читач не зустрів прізвище Олександра Сенинця, – власного кореспондента газети по Іршавському та Виноградівському районах.
Олександр Іванович був універсальним журналістом. Він майстерно володів усіма жанрами. З-під його пера появлялися об’ємні аналітичні статті, дошкульні фейлетони, філігранні нариси й замальовки. Але був у нього ще один улюблений жанр, в якому він був неперевершений – інформація.
Будь-який засіб масової інформації – друкований, аудіо- чи телеканали, соціальні мережі живуть за рахунок інформаційного ресурсу. На першому плані тут стоять короткі повідомлення про яку-небудь подію. Вміння стисло й лаконічно викласти суть події, навіть дати їй оцінку – завжди вважалися, кажучи образно, вищим пілотажем репортажної майстерності.
Цим даром – вловлювати в здавалося б незначних подіях суспільний резонанс, інтуїтивно володів О. І. Сенинець. У 15-20 рядках він умів привернути увагу читача, дати йому інформацію й привід до роздумів. Така форма подачі інформації притаманна тільки людям із досвідом та непересічним талантом.
А набував досвіду майбутній «ас» обласних медіа (бо згодом від працював у «Новинах Закарпаття») в колективі «Нового життя». Сюди він прийшов у 18 років на посаду коректора. Не випадково. Перед цим Сашко, як люб’язно тоді його називали, після закінчення школи працював робітником на соко-винному заводі в рідних Білках, був найактивнішим сількором. Вичитував газету, а ще встигав писати сам, готував до друку матеріали позаштатних авторів.
Після служби в армії, яку проходив на Кавказі, знову прийшов у редакцію, хоча його настійливо запрошували на роботу в райком комсомолу. Він не спокусився на кар’єру чиновника, залишившись вірним своєму справжньому покликанню. Почав працювати кореспондентом, згодом став відповідальним секретарем. Заочно здобув вищу спеціальну освіту в Києві.
Посада відповідального секретаря – ключова в редакції. Він першим вичитував усі матеріали, якщо треба, давав їх на передрук, робив макети майбутніх сторінок і здавав їх у друкарню. Ця робота буквально прив’язує людину до стільця. Вона була явно не для Олександра Івановича.
При першій же можливості він перейшов на посаду кореспондента-організатора районного радіомовлення. Тут, на самостійній роботі, він і проявляв себе «королем» інформації. Його матеріали звучали не тільки по районному, а й по обласному радіо, левова їх частка появлялася в обласних газетах – «Закарпатська правда» та «Молодь Закарпаття». Він був справжнім трудоголіком і професіоналом і через пару років одержав запрошення в «Закарпаську правду». Працював у ній аж до її занепаду, коли перейшов до новостворених «Новин Закарпаття».
Працюючи в обласних виданнях Олександр Сенинець ніколи не забував колектив у якому виріс, який дав йому путівку у життя. Він з усіма дружив, молодшим допомагав у професійному зростанні. Свої дні народження обов’язково відзначав разом із нами в Іршаві.
На жаль, йому не судилося жити довго. Помер невдовзі після своїх 60. Похований у Білках.
Разом з дружиною Марією Йосипівною виростили доньку Оксану, яка закінчила хімфак Ужгородського університету, була заступником директора та директором школи, вийшла на пенсію за стажем роботи, рано овдовіла. Її син, Михайло Нодьянош, інколи береться за перо. Виходить у нього непогано.
Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар