- Нове життя - https://nz-ir.com -

І СТОЛІТТЯ – НІЩО ДЛЯ НЕБУТТЯ, якщо нащадки пам’ятають

Історія має свої відправні та опорні точки, але у ній так само присутні і нові орбіти, із яких деякі, на перший погляд, звичні події повертаються до нас у зовсім іншому ракурсі висвітлення. Цей загальний і відсторонений постулат цілком міг би стати своєрідною короткою анотацією до презентації книги ужгородського лікаря Юрія Фатули «Полеглих ми так і не поховали…» в Іршаві про «Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полку австро-угорської армії. 1914 – 1918», яка пройшла минулого тижня у виставковій залі нашого районного Будинку дитячої творчості.
… «Нове життя» вже декілька разів писало про цей красномовний факт: 22червня 2001-го року у Приборжавському, вперше в Україні, поряд із пам’ятником радянської доби полеглим землякам-добровольцям Червоної Армії за ініціативи такого ж, на той час, ще живого і здорового їх ровесника і бойового побратима-фронтовика Івана Васильовича Андрішка, який за свої власні кошти та зібрані у земляків, звів поминальний Хрест усім тим, хто воював по різні сторони фронтів ІІ-ої Світової війни і не повернувся до рідних домівок, знайшовши вічний упокій душі на величезних просторах від Колими до Арден. Під цим православним пам’ятним Хрестом так само вперше у подібному екуменічному списку закарбовано імена тих приборжавчан, історично правильно буде іменувати заднянами, позаяк село до 1960-го року носило назву Заднє, хто загинув на фронтах І-ої Світової війни. Їх таких було небагато-немало 28 чоловік, дев’ять із яких – у складі 85-го полку.
Були й такі, хто воював на боці Австро-Угорщини, пережив поранення, пройшов російський полон, повернувся додому до мирного життя, принісши із собою хто що: хто невгасаючий біль від російської чи італійської шрапнелі, а хто так само невгасимий вогонь збільшовиченої класової ненависті, яку у подекого погасила тільки визвольна хвиля червоного війська в 1944-ому році та при’йшла за нею радянська влада. Серед поміркованих ґаздів, який не міг уникнути колеса історії, але й не намагався видертися на його верхню спицю, бо знав із біблійної притчі, що то колесо обертається і рано чи пізно верхній опиняється внизу, був і Федір Васильович Світлинець. Простий закарпатський українець, піхотинець 85-го полку у минулому, у 1941-ому році купує книгу колишнього свого командира полку, а на той час вітязя-генерала Матяша Шандора. Їй судилося десятиліття пролежати у найпотаємніших сховках, аби не зашкодити дітям у їх життю за час радянської доби.
Тільки онук Федора Васильовича – Андрій Світлинець долучається до справи ветерана Івана Андрішка і знаходить у архівах для пам’ятника імена полеглих у І-ій Світовій війні. Минає ще півтора десятиліття і той самий історик Андрій Андрійович вносить свою відчутну лепту у, без перебільшення, історичну працю Юрія Фатули «Полеглих ми так і не поховали…» – надавши Юрію Михайловичу працю Матяша Шандора та деякі власні розвідки по даній темі. На книжковому овиді, в тому числі і серед фахових історичних праць, на наш скромний непрофесійний погляд, таких унікальних видань якщо просто немає, то у всякому випадку вони носять такий рідкісний характер, що не можуть нести абсолютно ніяким чином відчутного впливу на наш процес самопізнання поліфонічності нашої української історії за останнє століття.
Знаєте, чим також ще цінне згадуване видання? Ще за середнього віку життя наших дідів Закарпатську Україну нерідко в цивілізованій Європі називали «Землею без імені». Завдячуючи творчим, пошуковим зусиллям високо фахового закарпатського хірурга, який із такою ж скрупульозністю підходить до трепанації покремсаних історією минулих наших звитяг, як і до своїх безпосередніх обов’язків. Але за його захопленням історією постає такий наш закарпатський дух, який навіть на невгіддях у супрязі із невтомною повсякденною працею вирощує сади та виноградники, що приносять солодкі і соковиті плоди. Юрій Фатула нехай і не на невеликій ділянці, але зробив прочистку від чагарників, якими устигло густо зарости світове поле бою, так рясно окроплене кров’ю наших дідів-прадідів.
Багатьом із нас доводилося неодноразово чути доволі популярну сентенцію, що жодна війна не завершується до тих пір, поки не поховано останнього солдата. Посмію стверджувати дещо інше: у світі таким чином не завершено ні одної війни, але назвавши поіменно наших полеглих, ми вирощуємо кристал серця нації, нехай він буде і темно-червоного-пурпурового кольору, як та кров, що запеклася на шинелях відомих і безіменних вояків землі, ім’я якій Україна.
Автор вміло володіє словом. Стиль подачі витриманий від першої до – аж за трьохсотої сторінки. Мова проста, доступна, не обтяжена військовою та іншою специфічною термінологією, відкрита – як душі тих, хто мимоволі став жертвою і заручником великої політики. Структура твору побудована чітко і ясно, немов військові шеренги на плацу перед парадом, рівно, безупинно веде зацікавленого читача, який тільки-но пірнув у перші хвилі-сторінки, порухами очей, і думки розтинає рівний бриз розділів. При цьому абсолютно продумано перед читачем, що так само рівно, як уже і незворотньо долає обшир тексту, автор та редактори видання дають йому можливість перепочити на унікальних за своєю вже історичною рідкістю островах-ілюстраціях із світлин та карт бойових дій, переміщень, розташувань. Це дозволяє не втомлюватися читачеві при, на перший – поверховий погляд, одноманітності тексту. Ні, він не одноманітний, як не одноманітне навіть буденне життя. Погодьтеся, читачу, що повсякденне наше життя при схожих зовнішніх ознаках ніколи не є одноманітним, навіть коли воно проходить у одній і тій самій системі координат, чи доводиться працювати на конвеєрі.

Так само приблизно відбувається із тим, хто йде услід за Юрієм Фатулою шляхами наших земляків, які складали значну частину 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка. Хоча так само і у військових, а значить і у нас із вами читачу –серед буднів є свята, як, до прикладу, відвідини 27-ї піхотної дивізії новим цісарем Австро-Угорської монархії Карлом, у тому числі цікавого нам полку. І такий здавалося б дрібний і, водночас, надзвичайно красномовний штрих: «Обходячи ряди солдатів, цісар зупинявся коло вояків старших вікових груп та нагороджених. Задаючи питання король спочатку уточнював якої національності солдат, після чого до угорців звертався на бездоганній угорській мові, до русинів на зрозумілій русинській, до румунів на румунській».
В Іршаві пройшла одна із перших презентацій книги Юрія Фатули «Полеглих ми так і не поховали…» . Першим серед чинників уже було названо на самому початку нашого слова про це видання. Та маємо ще декілька, які ніяк не можна проминути. Голова районної ради Віктор Симканинець у своєму виступі і нам і собі нагадав, що і він так само є нащадком учасника Першої Світової війни. А ще він гідним визнав це видання для патріотичного виховання молоді. В цьому ж ряду, але вже в дещо іншій іпостасі виступив депутат райради із Осою Іван Матіко та його колега по раді Федір Жидик. Івана Івановича наша газета презентувала як одного із найбільш активних провідників Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» (Джура), що проходила на наших теренах. Тим більше, приємними не тільки для нього, але і для всіх учасників презентації звучали слова пошанування на його адресу від автора Юрія Фатули, кандидата історичних наук, завідувача відділу Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Тиводара Легоцького Йосипа Кобаля та директора поліграфічного підприємства ТДВ «Патент» Івана Ключевського, які зазначили ключову їх роль у тому, що книжка дійшла до закарпатського читача і до іршавського, зокрема.
Отож саме завдяки тому ж таки автору Юрію Михайловичу та згаданим добродіям хочеться вступити із шановним Фатулою у, нехай і толерантну, але суперечку із його Післямовою. «Полеглих ми так і не поховали…» написав у відчаї-докорі у своєму щоденнику молодший офіцер австро-угорської армії після боїв на горі Козіалата у Карпатах у квітні 1915 р. Той, хто прочитає про 85-ий полк, не пустить у своє серце відчай незважаючи навіть на ті братські могили без хрестів, якими так криваво заряснів за станні два роки Схід України.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.