Для теперішніх журналістів старшого покоління роки їх молодості пройшли під наставництвом досвідчених із якими своєрідним «зв’язковим» став Михайло Іванович Ціцак. Серед його творчих сходинок – редактор-організатор районного радіомовлення, заступник редактора і редактор районної газети. Із усіх попередніх перших керівників, хто тричі на тиждень виводив видання «У світ» до читача, він єдиний живий-здоровий і при такому інтелігентному гуморі.
Цим фактом принагідно до ювілею ми і вирішили скористатися, щоб дати новожиттівським шанувальникам вдихнути «запах поліграфічної фарби» кінця редакційної історії минулого століття.
Не впадемо у великий гріх, якщо розкриємо одну давню редакційну таємницю: Михайло Іванович не тільки ім’я, по-батькові, але й псевдонім – Михайла Івановича Ціцака.
– Михайле Івановичу! Як Ви прийшли у районну журналістику, і яким Вам запам’ятався перший редакційний день?
– Сталося це дещо несподівано для мене. Я працював на посаді завідувача відділом шкільної молоді райкому комсомолу. Одного дня мій тодішній керівник Іван Лакатош (нині він кандидат економічних наук) викликав мене до себе і з деякою тривогою повідомив, що мене хоче бачити «старий». Так між собою ми називали першого секретаря райкому партії Анатолія Червінського. Іван Лакатош ще поцікавився, чи не натворив я чогось поганого. Я запевнив, що не маю ніяких гріхів.
Коли ми ввійшли до кабінету, привіталися, Анатолій Йосипович звернувся до мене:
– Михайле, із комсомолу на пенсію не йдуть, тільки на іншу роботу. Я спостерігаю за тобою, бачу, ти багато пишеш у різні газети. А от у нашій районці з’явилася вакансія, бо Олександра Сенинця забрали в «Закарпатську правду». Підеш працювати в редакцію?
– Звичайно що піду, це моя давня мрія…
– Розумію і даю тобі можливість здійснити її. Але я дозволяв тобі бути безпартійним у комсомолі, але газета в нас – орган райкому партії. Тому ти прямо тут пишеш дві заяви – про прийом на роботу та прийом у кандидати у члени партії.
А. Червінський тут же передзвонив тодішньому редакторові В. Звонарю і сказав, що Ціцак іде до нього із двома заявами.
Прийняли мене в колективі як свого, бо дуже я добре знав тут усіх і всі мене знали.
– Редактором Вас обрав журналістський, вірніше буде сказати, редакційний колектив. Не почували себе залежним від учорашніх колег, друзів, товаришів по перу і, чого гріха таїти, інколи і по столу?
– Пам’ятаю, коли мене обрали редактором, я сказав: – Керівник не може бути ангелом і я ним не буду. Таке життя. Але, чесно кажучи, мене влада не тішила. Хоча доводилося бути дійсно не ангелом. Я завжди чітко відділяв службові та особисті стосунки й намагався робити так, щоб перше не впливало на друге.
– Кілька десятиліть Вашої журналістської творчої біографії обрамили роки розвинутого соціалізму і глибокого брєжневського застою, калейдоскоп зміни кремлівських старців, горбачовської перебудови і становлення незалежної України. При цьому Вам вдалося зберегти людську гідність і не заплямувати честь журналіста.
– Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття, до своєї совісті й не переступати межу, незалежно від влади й політики. Я знав багатьох чесних і порядних людей при радянському режимі і серед комуністів, і серед безпартійних, на таких і орієнтувався.
– Михайле Івановичу, Вам ніколи не доводилося жалкувати, що в ім’я служіння щоденного літописця історії Ви принесли в жертву непересічний талант оригінального дитячого поета, гумориста і перекладача?
– Журналістика для мене – справа всього життя. Я відчував себе журналістом до приходу в газеті і вважаю себе ним і досі. Ну а щодо літературних студій – звичайно, газетна робота не дуже сприяла цій справі. Та я не полишаю свого захоплення. Пишу. Мрію видати книгу, але соромлюся просити кошти у спонсорів.
– Ваше намисто знайомств, нерідко доволі близьких, в сучасній українській літературі, особливо останньої третини ХХ століття, щедро рясніє знаменитостями. З ким найтісніше склалися стосунки, хто найбільше припав до душі, з ким історія взаємин виблискує перлами? Порадуйте конкретними іменами та фактами.
– Моя доля склалася так, що ще під час навчання в університеті я близько зійшовся з такими відомими особистостями як Василь Вароді, Василь Ігнат, Борис Кушнір, Василь Густі, Степан Пойда.
Дуже добрі й щирі були стосунки з Василем Коханом, добре я знався з Василем Вовчком, Петром Скунцем, Василем Попом. Приятелював я із київським гумористом, працівником «Перця» Іваном Немировичем. Всі вони побували в моїй іршавській квартирі.
– Михайле Івановичу, так вже склалося, що Ви належите до тих журналістів Іршавщини, хто мав за теперішніми мірками, багатодітні сім’ї. Чи завжди вдавалося знаходити гармонію між роботою і родиною?
– Трьох дітей у сім’ї мав тільки мій добрий приятель О. Усенко та я. Специфіка роботи була така, що часто робочими були і субота й неділя. Дітьми, більше займалася дружина. Вдячний їй за те, що вона все витерпіла.
– Розставалися зі справою всього життя, можна сказати і не з власної волі. Та є ще порох у порохівницях. Що продовжує Вас надихати на творчість, братися за звичну авторучку?
– Те, що я пішом на пенсію достроково, вважаю правильним і дуже негативно ставлюся до тих, що в пенсійному віці тримаються за посаду, особливо керівну. А не братися за перо не можу, хоч наживаю собі нових ворогів. Та писав і пишу тільки правду.
– Але так само вправно тримаєте в звичних до сільської праці руках різний господарський реманент та інструмент. Похваліться успіхами свого ґаздування.
– Я пішов із міської квартири добровільно. Шість років доїжджав на роботу із Імстичова. Постійно утримуємо корів. Було таке, що їх було аж чотири. Тепер маю одну корову і телицю. Є свині, кури. На кролів чомусь не щастить.
Сіно для корови заготовляю сам. Вирощую кукурудзу, пшеницю, картоплю, буряки. Сад у мене посаджений і прищеплений власноручно. Троє внуків щоранку п’ють по кухлику свіжого молока й ростуть, нівроку, здоровими.
– Михайле Івановичу! Як Ви прийшли у районну журналістику, і яким Вам запам’ятався перший редакційний день?
– Сталося це дещо несподівано для мене. Я працював на посаді завідувача відділом шкільної молоді райкому комсомолу. Одного дня мій тодішній керівник Іван Лакатош (нині він кандидат економічних наук) викликав мене до себе і з деякою тривогою повідомив, що мене хоче бачити «старий». Так між собою ми називали першого секретаря райкому партії Анатолія Червінського. Іван Лакатош ще поцікавився, чи не натворив я чогось поганого. Я запевнив, що не маю ніяких гріхів.
Коли ми ввійшли до кабінету, привіталися, Анатолій Йосипович звернувся до мене:
– Михайле, із комсомолу на пенсію не йдуть, тільки на іншу роботу. Я спостерігаю за тобою, бачу, ти багато пишеш у різні газети. А от у нашій районці з’явилася вакансія, бо Олександра Сенинця забрали в «Закарпатську правду». Підеш працювати в редакцію?
– Звичайно що піду, це моя давня мрія…
– Розумію і даю тобі можливість здійснити її. Але я дозволяв тобі бути безпартійним у комсомолі, але газета в нас – орган райкому партії. Тому ти прямо тут пишеш дві заяви – про прийом на роботу та прийом у кандидати у члени партії.
А. Червінський тут же передзвонив тодішньому редакторові В. Звонарю і сказав, що Ціцак іде до нього із двома заявами.
Прийняли мене в колективі як свого, бо дуже я добре знав тут усіх і всі мене знали.
– Редактором Вас обрав журналістський, вірніше буде сказати, редакційний колектив. Не почували себе залежним від учорашніх колег, друзів, товаришів по перу і, чого гріха таїти, інколи і по столу?
– Пам’ятаю, коли мене обрали редактором, я сказав: – Керівник не може бути ангелом і я ним не буду. Таке життя. Але, чесно кажучи, мене влада не тішила. Хоча доводилося бути дійсно не ангелом. Я завжди чітко відділяв службові та особисті стосунки й намагався робити так, щоб перше не впливало на друге.
– Кілька десятиліть Вашої журналістської творчої біографії обрамили роки розвинутого соціалізму і глибокого брєжневського застою, калейдоскоп зміни кремлівських старців, горбачовської перебудови і становлення незалежної України. При цьому Вам вдалося зберегти людську гідність і не заплямувати честь журналіста.
– Кожна людина має прислухатися до свого внутрішнього чуття, до своєї совісті й не переступати межу, незалежно від влади й політики. Я знав багатьох чесних і порядних людей при радянському режимі і серед комуністів, і серед безпартійних, на таких і орієнтувався.
– Михайле Івановичу, Вам ніколи не доводилося жалкувати, що в ім’я служіння щоденного літописця історії Ви принесли в жертву непересічний талант оригінального дитячого поета, гумориста і перекладача?
– Журналістика для мене – справа всього життя. Я відчував себе журналістом до приходу в газеті і вважаю себе ним і досі. Ну а щодо літературних студій – звичайно, газетна робота не дуже сприяла цій справі. Та я не полишаю свого захоплення. Пишу. Мрію видати книгу, але соромлюся просити кошти у спонсорів.
– Ваше намисто знайомств, нерідко доволі близьких, в сучасній українській літературі, особливо останньої третини ХХ століття, щедро рясніє знаменитостями. З ким найтісніше склалися стосунки, хто найбільше припав до душі, з ким історія взаємин виблискує перлами? Порадуйте конкретними іменами та фактами.
– Моя доля склалася так, що ще під час навчання в університеті я близько зійшовся з такими відомими особистостями як Василь Вароді, Василь Ігнат, Борис Кушнір, Василь Густі, Степан Пойда.
Дуже добрі й щирі були стосунки з Василем Коханом, добре я знався з Василем Вовчком, Петром Скунцем, Василем Попом. Приятелював я із київським гумористом, працівником «Перця» Іваном Немировичем. Всі вони побували в моїй іршавській квартирі.
– Михайле Івановичу, так вже склалося, що Ви належите до тих журналістів Іршавщини, хто мав за теперішніми мірками, багатодітні сім’ї. Чи завжди вдавалося знаходити гармонію між роботою і родиною?
– Трьох дітей у сім’ї мав тільки мій добрий приятель О. Усенко та я. Специфіка роботи була така, що часто робочими були і субота й неділя. Дітьми, більше займалася дружина. Вдячний їй за те, що вона все витерпіла.
– Розставалися зі справою всього життя, можна сказати і не з власної волі. Та є ще порох у порохівницях. Що продовжує Вас надихати на творчість, братися за звичну авторучку?
– Те, що я пішом на пенсію достроково, вважаю правильним і дуже негативно ставлюся до тих, що в пенсійному віці тримаються за посаду, особливо керівну. А не братися за перо не можу, хоч наживаю собі нових ворогів. Та писав і пишу тільки правду.
– Але так само вправно тримаєте в звичних до сільської праці руках різний господарський реманент та інструмент. Похваліться успіхами свого ґаздування.
– Я пішов із міської квартири добровільно. Шість років доїжджав на роботу із Імстичова. Постійно утримуємо корів. Було таке, що їх було аж чотири. Тепер маю одну корову і телицю. Є свині, кури. На кролів чомусь не щастить.
Сіно для корови заготовляю сам. Вирощую кукурудзу, пшеницю, картоплю, буряки. Сад у мене посаджений і прищеплений власноручно. Троє внуків щоранку п’ють по кухлику свіжого молока й ростуть, нівроку, здоровими.
– Чи бували періоди, коли аж до болі хотілося покинути раойнку, і що не відпустило?
– Бували. Але я не допускав думки показати себе слабким.
– Михайле Івановичу! Журналістика районного масштабу дає шанс на людське щастя?
– Для мене найбільша складова щастя – у спілкуванні. А якраз журналістика дає цю можливість.
– Те, що в районі майже всі один одного знають і хтось комусь обов’язково кум, родич і сват – більше допомагає, чи стає на заваді?
– Робота в районці тим і складна, що тебе знає дуже багато людей і серед них немало близьких тобі. Але правда є одна. Доводиться йти на ризик. У мене бували й такі випадки, коли після критики, через деякий час ми подружили.
– До виходу на заслужений відпочинок Ви були переважно міським жителем, а Вашими сусідами – «абразивники». Що Вам, як журналісту, давало близьке сусідство із представниками одного із провідних заводських колективів Іршави?
– В Іршаві, на вулиці Чапаєва, ми жили дружно, разом справляли Новий рік, колядували. Цю дружбу з іршавськими сусідами підтримуємо й досі, адже тепер там живе син Михайло.
– Ми стоїмо на порозі роздержавлення комунальної преси. Як на Вашу думку, є в цьому реальна перспектива?
– Мова про роздержавлення почалася понад два десятиліття тому. Тепер вона стає реальністю. З одного боку це добре, бо в колективу не буде господаря, але з іншого при теперішніх економічних труднощах вижити без дотаційних коштів буде дуже тяжко. Але я не уявляю собі майбутнього без «Нового життя».
– Ви досвідчений журналіст, мудра і авторитетна людина. Хотілося б почути від Вас і про адміністративно-територіальну реформу, в яку ми якщо ще не вступили повноцінно, то із дня на день забредемо.
– Мені здається, що ця ідея йде від лукавого. Треба створювати робочі місця, не займатися нерозумними експериментами. На мою думку, села, які залишаться без сільрад чекає занепад. Адміністративно-територіальна система, яку маємо, складалася століттями і десятиліттями, тому навіщо її ламати?
– Михайле Івановичу, ми практикуючі нині журналісти, спостерігаємо не те, що тенденцію, а поголовну фемінізацію молодої журналістики. Як на Вашу думку, наскільки наша професія «сумісна» із тією чи іншою статтю?
– Не бачу в цьому нічого поганого. Головне, щоб перо було гострим і добрий розум. Всі пам’ятають, якими прекрасними в роботі були наші колеги – Наталія Бабинець та Тетяна Палінчак. Хоча, для стабільності роботи в колективах ЗМІ мають бути чоловіки.
– Сподіваємося зустрітися на 100-літньому ювілеї «Нового життя». І яким Ви його бачите?
– Сподіваюся, що районка успішно пройде процедуру роздержавлення і міцно стане на ноги як народна газета. Сподіваюся, що знайдуться в неї й меценати і вона відсвяткує не тільки свій сотий ювілей, а поведе відлік нового століття.
Розмову із
Михайлом Івановичем
вів Михайло ІСАК.
