Версія для друку Версія для друку

«Гроші можна заробити і вдома», – вважає підприємець Петро Гаврилик із Дубрівки.

Наш край з діда-прадіда славився вівчарством. Про людей цієї нелегкої, але потрібної для горян професії складено чимало пісень і коломийок, написано стоси газетних і журнальних матеріалів, знято сотні кілометрів кінострічок. У нашій уяві – вівчар живе на полонині у колибі, біля якої цілодобово палає ватра, там немає електрики, газу, їсти готують на хмизу, воду п’ють із кирниці. У нього немає ні вихідних, ні лікарняних…
Саме таку професію обрав двадцять років тому підприємець Петро Гаврилик із Дубрівки. Після розпаду Радянського Союзу він побачив, що необхідно самому думати про день завтрашній. Для початку придбав коней. Почав надавати послуги жителям села – орав земельні ділянки, підвозив кому що потрібно було на підводі, заробляв копійку на прожиття власними руками. Потім, зважаючи на ситуацію, обзавівся вівцями. Не повірите – уже десять овець давали прибутки. Потім поголів’я збільшив до 50.
– Працював не сам, – розповідає Петро Михайлович. – На допомогу прийшли діти – син Іван і донька Мирославка. Головне, що не цураються роботи на селі. Тепер я уже утримую 120 кіз і 400 овець. Це ціла ферма. Багато закарпатців їдуть на заробітки за кордон. То, звісно, добре. Але я вважаю, що гроші можна заробити і вдома.
П.М. Гаврилик не цурається роботи. Усе, що заробив, власними руками. Коли всі з усіх трибун обіцяють створювати робочі місця, він доводить це особистим прикладом.
– Якби таких людей було побільше, – каже депутат обласної ради Іван Савко, – Україна стала б заможною державою. Петро Михайлович – людина нової генерації. За такими, як він – майбутнє.
Коли мова пішла про секрети успіху, Петро Михайлович лише люб’язно усміхнувся:
– У своєму господарстві я собі сам і керівник, і зоотехнік, і ветлікар, і бухгалтер, і шофер, і тракторист, і менеджер… Повірте, вівчарство – це нелегка справа. Утримання овець – це не тільки прибутки, але й видатки. Крім того, тварини потребують ветеринарного догляду, це теж чималі гроші. Ліки дорогі. Для того, щоб люди займалися вівчарством, потрібна підтримка держави. А саме цього якраз і немає. Ця галузь тваринництва тримається на ентузіазмі.
– А чи є проблеми із збутом продукції? – питаю.
– Слава Богу – ні! – відповідає П. Гаврилик. – Із овечого молока виготовляємо сир, бринзу і вурду. Свою продукцію відправляємо на Буковель, у Трускавець, а також у торгові точки Львівської, Івано-Франківської, Київської, Дніпропетровської та інших областей України.
Звісно, для того, щоб розвивати тваринництво, треба мати землю. Петро Гаврилик орендує 60 га землі у жителів Білок і Дубрівки. Має і свої власні 2 гектари. Сам вирощує пшеницю, ячмінь, тритикале, кукурудзу. Звісно, дбає і про сіно, яке сам заготовляє, і про коренеплоди.
У сучасних умовах не обійтися без техніки. Тому П. Гаврилик придбав трактор, має плуги, борони, фрези. У майбутньому мріє збільшити поголів’я овець і кіз, а також розширити земельну площу. Має підтримку у Дубрівського сільського голови Володимира Малиновського. Разом вирішують наболілі проблеми.
Розведення овець на даний час є найбільш прибутковою галуззю на селі. Це вже доведено досвідом провідних вівчарів. По-перше, тварини витривалі і практично не хворіють, по-друге, їм не потрібні особливі умови вирощування і, по-третє, – харчуються тварини звичайною травою, а пасовищ на території села вдосталь.
У дворогосподарстві П. Гаврилика є, крім овець і кіз, коні, корови, телята… Про все це він дбає, про все турбується. Бо такий вже має характер. Бо людина він діла, справжній господар. Таких би нам в Україні побільше.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар