Версія для друку Версія для друку

Непитущий «перчанин», який не дав «з’їсти» колегу

Ця історія сталася ще тоді, коли начальником міліції в Іршаві був В. Ганчин, котрий любив полювати з розмахом. Любило це і саме начальство. Вполювати косулю, оленя і навіть ведмедя в будь-яку пору року було для них нормою. Вони ж бо недоторкані – «розум, честь і совість…».
Про всі ці неподобства знав головний єгер Кушницького лісокомбінату Карло Гільперт. Людина чесна, дисциплінована, відповідальна, картав сам себе, що не може нічого зробити з «районними браконьєрами». Але й здаватися не хотів. Узяв перо і папір та й написав усе як є і відправив у Київ до журналу «Перець». Не анонімно, а з власним підписом, адресою та приналежністю до посади.
Коли надходять такі листи в редакцію, до них ставляться серйозно, особливо в ті часи. Із «Перця» в Іршаву відправили спецкора Івана Немировича. А Іван Олексійович, по приїзді в Іршаву, знайшов мене, бо ми з ним були добре знайомі. Перед тим у мене було кілька публікацій у «Перці» і всі вони йшли через І. Немировича. Коли я був на курсах у Києві, заходив до нього на роботу і ми познайомилися ближче. От тому, під час свого відрядження, спецкор із Києва відшукав спочатку мене.
Ми зустрілися в готелі, потім у мене вдома. Дружина накрила стіл, поставила півлітру.
– Знаєте, господине, це зайве, – показав на «білоголову» Іван Олексійович.
– Я ще не виділа колег свого чоловіка, які б відмовлялися, – відповіла дружина.
– Я теж не без гріха, – мовив І. Немирович, – але, пити перестав давно. Знаєте, я колись грав у капелі бандуристів, дружив із композитором Майбородою. Ми стільки перепили й погрішили, що годі й казати. Але потім всерйоз зав’язали…
Наступного дня ми ходили із Іваном Олексійовичем до великих кабінетів високих панів-товаришів. Щоб якось розрядити обстановку, вирішили зробити для гостя зустріч із вчителями, що якраз зібралися на початку січня на свою конференцію. Бо й до районного начальства дійшло – Іван Немирович – не просто кореспондент, а член Спілки письменників, гуморист, автор численних книг.
Після виступу ми нарешті приступили до діла – направилися в Кушницю, де мала відбутися зустріч із автором листа.
… Єгер зайшов до кабінету директора у своїй формі й майже по військовому відрекомендувався.
–Так це ви написали нам листа?
–Так точно, я. І не відмовляюся від написаного.
Присутнє керівництво лісокомбінату поховало очі. Видно, вони вмовляли К. Гільперта зректися авторства, але він виявився людиною принциповою, непоступливою.
Ситуацію почав рятувати хтось із профкому, мовляв, уже й обід минувся, треба підкріпитися. Гуртом вирішили йти втихомирити голод.
Накрили нам у банкетному залі тоді ще зовсім нового ресторану «Верховина» відділу робітничого постачання Кушницького лісокомбінату. За столом виявилися всі члени бюро райкому партії.
Сіли, налили. Тостів не проголошували, але всі погляди були спрямовані на «дорогого гостя із Києва».
А той, не торкнувшись рюмки, сказав:
– А я не п’ю!..
… Сцена була, як у фіналі гоголівського «Ревізора».
Щоб розрядити атмосферу, Іван Олексійович мовив:
– Не звертайте на мене уваги. – Ви собі пийте на здоров’я, от і мій товариш, ваш земляк, вип’є з вами. – Михайле, давай!
Всі випили, настало полегшення.
Пили того пізнього післяобіддя ще не раз, кожного разу просячи Немировича не зганьбити район. Вони добре розуміли, які наслідки будуть для них після публікації в «Перці». Страху додавало їм те, що за весь вечір І. Немирович не сказав ні так, ні – ні. І ще більше пили, пили і їли…
Коли ми повернулися додому Іван Олексійович сказав:
–Знаєш, я вирішив не публікувати цей матеріал. Ти бачив їх тваринний страх. Вони бояться. І це добре. Знаю, що притихнуть. А якщо я його опублікую, вони з’їдять тебе. А я цього не хочу.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар