- Нове життя - https://nz-ir.com -

З висоти прожитого

Андрія Йосиповича Надя знаю особисто вже майже п’ятдесят років, ще з тих часів, коли доводилося працювати у наших верховинських селах – Довгому, Сухій, Кушниці. Він тоді був найвідомішою й найвагомішою постаттю в цьому краї. Секретар парткому Кушницького лісокомбінату, найбільшого тоді в районі робітничого колективу, до того ж – член бюро райкому партії.
Звичайно, що такі високі пости автоматично давали переваги над іншими, в тому числі й керівниками. Але сам Андрій Йосипович, якому тоді ледь перевалило за сорок, розумів – якщо він особистим прикладом не проявить себе в роботі – результату не буде. Тому він завжди ставив найвищі вимоги до самого себе. Бо знав – тоді матиме право вимагати такої ж віддачі від інших. Тому навіть ті, хто його недолюблював за високу вимогливість, різкість і безкомпромісність визнавали його правоту й перевагу.
Такий залізний характер, зізнається нині вже 90-річний ювіляр, викувала в ньому армія, в якій він прослужив майже 6 років.
– Коли восени 1944 року бійці Червоної Армії визволили Довге, я вирішив вступати в добровольці, – згадує нині ветеран. – Прийшов до призовної комісії, а там мене забракували – в діючу армію беруть тільки з 19 років, та й зріст мене дуже підводив – я виглядав десь на п’ятнадцятирічного дітвака. Що робити? Вирішив знову стати в чергу. На цей раз дописав собі рік, а перед комісією стояв навшпиньки. Звичайно, мене «розсекретили», але один із офіцерів-фронтовиків, побачивши моє щире бажання воювати, сказав:
– Ну, хоче хлопець служити, – це треба поважати. А що ростом не вийшов – у армії підросте…
Так і сталося. В армії я підтягнувся майже на 30 сантиметрів, але головне, загартував характер, навчився розрізняти добро і зло, а ще – відповідальності й дисципліні.
Воював А.Й. Надь хоробро, адже перша його бойова нагорода – медаль «За відвагу» говорить сама про себе. До неї додалися ще й дві чехословацькі бойові нагороди, бо воював на території цієї держави й зустрів Перемогу в чеському місті Оломоуц. Нагороджений також орденом Богдана Хмельницького та Вітчизняної війни, численними ювілейними відзнаками колишнього СРСР, Чехословаччини та України. Всього їх 22.
Додому, в рідне Довге, А.Й. Надь повернувся весною 1950 року. Вже наступного дня працював диспетчером автоколони лісокомбінату. Одночасно був бухгалтером, заправником, паркувальником, завідуючим складом.
Колишнього фронтовика, зібраного, дисциплінованого, прекрасного організатора, полюбили в колективі. Він був на передових позиціях як в роботі, так і в громадському житті. Тому невдовзі його обрали головою профкому. Далі посади йому прийшлося змінювати часто: інструктор райкому партії, секретар парткому колгоспу «За нове життя», слухач партшколи, знову райком і знову профком лісокомбінату, партком лісокомбінату, райком профспілки сільського господарства.
Останньою посадою Андрія Йосиповича до виходу на пенсію було головування в Довжанській селищній раді. До нього голови в Довгому мінялися часто, і ні в кого нічого не виходило. А в нього вийшло і все пішло на краще. Довге п’ять разів ставало найкращим в області.
Найперше він взявся за реконструкцію адмінбудинку. Коштів для цього не було, не було й підтримки в районі, все робилося на ентузіазмі. Голові, правда, вдавалося «достукатися» до тодішнього керівника облвиконкому М.Ю.Волощука, й він таки підсобив у справі солідно.
Та не тільки цією справою залишив по собі добрий слід невгамовний А. Надь. При ньому в Довгому появився критий ринок, каналізація, центральна котельня, будинок побуту, дитсадок, заасфальтовані бічні вулиці.
Йому сьогодні, у свої 90 років є чим гордитися. З висоти прожитих років радіє всьому новому, що дає добробут людям, хоча він обережний в оцінках та судженнях.
Як і все своє довге життя, він і нині залишається активним учасником добрих справ, беручи участь у роботі районного товариства добровольців – учасників війни, очолює первинну організацію ветеранів України в с. Довге. А ще він – завзятий пасічник та автомобіліст, спортсмен. У свої поважні роки легко робить стійку на руках ногами вверх.
Найбільшою втратою за останні роки була смерть дружини Людмили Павлівни, з якою прожили разом 60 років, виростили синів Леоніда та Володимира. У них та їх сім’ях і має розраду. А ще має багато щирих друзів, котрі бажають йому обов’язково дожити до сторіччя. Потенціал для цього у ювіляра є.

Михайло ЦІЦАК,
член Національної спілки журналістів України.