Версія для друку Версія для друку

ВЕРХОВИНА ІРШАВЩИНИ – в «Унікумі»

Попри все доводиться з прикрістю констатувати, що рідний край останнім часом в медійному просторі на рівні області представлений аж занадто скромно, аби не користуватися більш виразно сильними характеристиками із синонімічного ряду. Інколи натрапляємо на приємні, і тут-таки, при цьому, пристойно фахові оази в закарпатській журналістиці. Зробимо доволі вірогідне припущення, що окрім матеріальної складової, такі, з дозволу буде сказати, «виключення» можуть мати і голос крові, відгук на поклик рідної землі, хоч яким пишномовним це порівняння не здавалося б на поверхневий погляд, але чомусь хочеться сподіватися, що і подібний чинник був все-таки не останній. Редактор десятого числа, до речі, ювілейного, «Унікуму Унікального Закарпаття», як і попереднього, – Тамара Бабич, корінням родоводу із Приборжавського, фотограф Валентин Кузан – із Довгого.
Загальновідомо: факти – надто вперта річ, аби їх ігнорувати, тож і ми не йтимемо всупереч цьому твердженню. Щоб не бути голослівними, наведемо найбільш їх переконливу форму – цифрову. У половині із дюжини рубрик, наявних у номері журналу, Іршавщина так або інакше «засвічена». Водночас у таких рубриках, як «З каменю та бронзи», «Таємниці Закарпаття», «Дайджест подій» і «Про себе і своє» повнокровними краєзнавчими, історичними публікаціями. В останній, до речі, – «Кротон», «Гамора», «Анця Кушницька», шахтарі та капуста, або подорож унікальними селами Іршавщини» наскільки короткі, стислі пізнавально-інформаційні візитівки на такі наші села, як Білки, Кушницю, Заріччя, Ільницю, Чорний Потік, Приборжавське, Сільце та Лисичово. Задля справедливості, або, скажімо так, на не зовсім об’єктивний погляд автора вже цих рядків, авторам новел вони вдалися не однаково вдало, хоча, як би це парадоксально не виглядало, доволі цікаво навіть тим, хто в тій, або в іншій мірі володіє цією інформацією. Стиль викладу, подача матеріалу, підбір фактів, конструкційна побудова зарисовок, чесно кажучи, зачаровує. Завдячуємо цим двом Наталіям – Каралкіній та Коваль. По-особливому ґратулюємо вдячність іршавських читачів Яні Лабунець за оригінальні, чарівні і просто милі художні ілюстрації.
В Довгому побутує приказка, якою її жителі користуються, коли серйозно, коли напівжартома, – «Є верховинці, є лемаки, а є довжани». Тож у цьому пізнавально-інформаційному виданні це село в ряду іршавських сіл зайняло свою, своєрідну нішу. «Довге – село на перетині шляхів та історій» – така собі міні-енциклопедія, де є по-справжньому високохудожні фотоілюстрації.
Зазвичай матеріали такого плану – не надто насичені посадовими особами, але у цьому конкретному випадку згадка Довжанського сільського голови Віктора Симканинця, а відтак і його колег – із Лисичова Ярослава Палька та із Заріччя Марини Васько як доречна, так і в стильовому контексті вдала.
Означеній презентації в «Унікумі» накладом у три тисячі примірників, окрім вище згаданій вже в.о. головного редактора Тамарі Бабич, ми повинні також завдячувати письменнику і журналісту Олександру Гаврошу, журналістам – Денису Фазекашу, Софії Козак, Юлії Юрковецькій, історикам Сергію Прохненку, Андрію Світлинцю, Олегу Олашину, Василю Коцану, Євгенії Гайовій, фотожурналістам Едгару Петі, Василю Леднею та всім іншим, хто так чи інакше став причетним до цього проекту.
«Унікум» відкрив своє десяте число портретом відомої нашої мисткині Антоніни Ісак-Дурда, а нам хотілося б завершити цим художнім фотополотном Едгара Петі у інтер’єрі Закарпатського музею архітектури та побуту, погляд якої звернений у світлий сонячний день за вікном, а руки плетуть сурову нитку, скручену у сув’язь буднів і свят із кужелі нашого життя.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар