Версія для друку Версія для друку

В умовах свободи і демократії

Взятися за перо спонукала трагічна загибель журналіста Павла Шеремета. Будемо відвертими: наша професія ніколи всіх не влаштовувала. Причина проста: журналіст повинен доносити до людей слово правди, боротися за справедливість, впливати на формування суспільної свідомості і громадської думки.
Свого часу доля звела мене із рухівцем №1 в районі Василем Марущинцем (в часи радянської доби таких людей як він компартія застерігала триматись осторонь, бо вони, мовляв, йдуть проти існуючої системи). До того ж, ми жили на одній вулиці, в одному будинку і в одному під’їзді. Після роботи часто зустрічалися, ділилися роздумами, говорили про наболіле.
Скажу відразу: Василь Іванович був неординарною людиною. На початку 1989 року він створив у Малораковецькій школі, де тоді директорував, осередок Товариства української мови. А вже восени цього ж року над школою замайорів синьо-жовтий прапор.
Крім того, що він був хорошим оратором, музикантом, співаком, перекладачем з німецької мови, умів ще й теслювати. Власноруч виготовив Герб України, у кабінеті директора школи замість портрета Леніна встановив портрет Тараса Шевченка, під яким красувався вишитий рушник. По обидва боки від нього були прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний (такого, напевне, на Закарпатті не було ніде) . Викинув із кабінету він бюст Леніна.
Скільки довелося пережити. До В.І. Марущинця у ті дні часто навідувалися із неприємними візитами співробітники КДБ, працівники райкому партії, парткому та районного відділу освіти. Але він наперекір усьому витримав усі негаразди, не боявся. Навпаки, у цих складних умовах він взявся за організацію ініціативної групи для створення районної організації Руху. До її складу увійшли Іван Бегеш, Ярослав Гудь, Юрій Микита, Василь Марущинець, Юрій Бісьмак, Іванна Микитюк, Семен Мельник, Олександр Чорба, Василь Кополовець, Дмитро Дерен, Олег Путаш, Петро Потушняк.
– Перші засідання, – каже Василь Іванович, – відбулися в кабінеті директора районного будинку культури Юрія Микити та в міському парку.
Збиралися рухівці і у Василя Івановича вдома. А 23 вересня 1989 року відбулася установча конференція крайового НРУ за перебудову. Іршавська ініціативна група майже у повному складі взяла у ній участь.
«Відтоді почався дуже важливий етап створення сільських осередків у нашому районі» – пише у своїй книзі спогадів «Мої весни» В.І. Марущинець. – Комуністи всіляко намагалися нас нейтралізувати: виклики до районного КДБ, тиск через райком та райвно, а також через родичів. На кінець жовтня 1989 р. у нас в районі вже нараховувалося 11 осередків. Також були групи рухівців по селах, а також велика підтримка від населення. Всього ж на той час сили рухівців налічували до 200 членів та до 300 прихильників. Для порівняння: нам протистояла розгалужена компартійна організація, яка в районі нараховувала понад 3000 членів КПРС. А в них ще й родичі є! На своїх пленумах комуністи билися в істериці, що не можуть приборкати якихось 100-150 рухівців, – каже В. Марущинець.
Мені пощастило взяти участь в установчій конференції, яка відбулася в актовій залі Іршавської міськради. Привітального листа від отця Івана Маргіти, єпископа греко-католицької церкви зачитав вчитель із Білок Олександр Чорба. На конференції виступали члени проводу Закарпатського Крайового Руху Павло Чучка, та Василь Зілгалов, голови районних організацій з Ужгорода, Мукачева, Хуста, Виноградова та ін. Було утворено Іршавську районну організацію, обрано голову. Ним став Василь Іванович Марущинець.
Це стало початком великої роботи. У центрі Іршави було встановлено стенд «Голос Руху», до якого дописував матеріали в основному Василь Іванович. Активно проводилася просвітницько-пропагандистська робота із піднесення національної свідомості.
У 1990 році за проектом В.Марущинця в Іршаві споруджено Пам’ятний хрест на честь січових стрільців Карпатської України.
Пригадується 1994 рік, коли Василя Івановича було обрано головою села Великий Раковець. Він провів рішучі перетворення в селі: довів земельні ділянки селян до 50 соток, увіковічнив у назвах вулиць історичні події та імена Карпатської України, Січових Стрільців, А. Волошина, А.Шептицького, С. Бандери, Р.Шухевича, Є. Коновольця, О. Довбуша та ін. Вперше в області провів заходи зі вшанування всіх односельців – ветеранів Другої Світової війни, добровольців радянської армії, січовиків Карпатської України, солдатів угорської та німецької армій, корпусу Людвіка Свободи та партизанів. Таку його активну державотворчу роботу схвалював тоді народний депутат України В’ячеслав Чорновіл.
До речі, 14 серпня 1995 року, на Маковія, із В. Чорноволом мав щастя зустрітися і автор цих рядків. Сприяв цьому, звісно, Василь Іванович. У будинку культури В’ячеслава Чорновола зустрічали тоді з хлібом-сіллю вихованці ансамблю «Раківчанка». На зустрічі, яку організував В. Марущинець, були присутні й представники багатьох інших сіл району.
Запитав тоді В. Чорновіл громаду:
– Як голова Руху, хочу вас запитати: чи голова села, пан Василь, правильно веде справи?
Люди загомоніли, а Чорновіл, щиро усміхнувшись, продовжив:
– Якщо він вас не буде слухатися, то ви мені повідомте!
Після закінчення зустрічі селяни обступили Чорновола, довго і жваво з ним спілкувалися, давали поради, до яких він охоче прислухався.
– У В’ячеслава Максимовича, – згадує тепер В. Марущинець, – склалися якнайкращі враження про наше село, про його працьовитих людей. Оглядаючи поля, він з гордістю сказав: «Одразу видно, де людське, а де колгоспне». Кожна людина із душею відноситься до власного поля.
… Сидячи за філіжанкою кави, ми тепер з усмішкою згадуємо з Василем Марущинцем про ті часи. Але тоді, повірте, було не до сміху. За кожним рухівцем слідкувало пильне око КДБ. Могли звільнити з роботи, посадити за грати.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар