Версія для друку Версія для друку

ПОСТАТІ ПЕРШОЇ КОГОРТИ

Друга половина 1980-тих – це злам усталених норм, зародження надій, різке розчарування у багатослів’ї і водночас нездатності проводити радикальні економічні і політичні реформи спочатку Генсека а потім і Президента СРСР Михайла Горбачова, витоки соціального розшарування, бродіння національної свідомості, відцентрові економічні процеси, бажання республіканських еліт знебутися тягаря московського центру. Все це стало тією закваскою, на якій виросло тісто, з якого незабаром «спекли» кожен собі пиріг у всіх п’ятнадцяти союзних республіках. Глобальні процеси вони і є всеохоплюючими саме тому, що охоплюють широкі маси людей, величезні території, народи, країни і держави, при цьому проникаючи своїм духом, ідеями до кожного небайдужого громадянина і зачіпаючи так або інакше всіх.
Ці загальні висловлювання у ретроспективі двадцяти –тридцятирічного періоду часу висвітлюють постаті, на початку небагатьох, а згодом все ширшого кола людей по наших селах, що приносили зміни у життя. У Довгому серед таких буквально не задумуючись з першого разу найімовірніше назвуть може і з десяток особистостей. І обов’язково серед них будуть Василь Іванович Кополовець та Іван Іванович Петришинець.
Із чвертьвікової висоти Незалежності держави Україна навіть їм ті події сьогодні згадуються нехай і колоритними, яскравими, насиченими мазками на загальному полотні, де при цьому наш, місцевий сюжет важко передати цілісною картиною із усіма діючими особами, складовими елементами, внутрішніми і зовнішніми впливами. Попри це, цінність їх свідчень не применшується. Передаючи тогочасну атмосферу, Василю Івановичу достатньо пригадати вранішній діалог зі старим, нині покійним, Михайлом Чижмадийом, після мітингу в 1991-ому році:
– Я не думав, що днись вас увижу, гадав’им, що вас забрали уночі…
– Ми провели мітинг не на П’яцу, а тут у сквері – біля пам’ятників і каплиці, – продовжує ті спогади Іван Іванович. – Виступали зі сходів старого побутового і той синьо-жовтий прапор, що майорів над нами, я ще й досі зберігаю вдома. Що характерно. Самих учасників мітингу зібралося небагато, але зате повно людей було на тротуарах, біля церкви, ресторану «Верховина», біля магазинів. Вони добре чули і нас, і надзвичайно популярного тоді Михайла Джанду із сусіднього Хуста.
– Організаційно, задовго до того, розпочиналося із чи то вечорниць, чи то сходок у вчителя Юрія Васильовича Керечанина, а потім у Григорія Омеляновича Синенка, – далі веде оповідь Василь Кополовець, – а Іван Іванович у нас скарбником був.
Згодом знайшли однодумців у районі, в цілому краї. Їх делегація взяла участь в Установчій конференції Народного Руху України в Ужгороді. Красномовний факт – саме їх делегати Михайло Кертис та Володимир Бунча запропонували відновити історичний герб Закарпаття.
Радянсько-компартійна система кришилась, гнулась, але все ще стояла. Їй теж служили і працювали в ній по-різному: одні із приреченою відданістю, іншим гріхи не дозволяли відкрито порвати узи, а інші, бачачи невідворотність змін принагідно приймали їх, а дехто й лавірував. У всьому цьому рухівцям не раз доводилося пересвідчитися як під час особистого спілкування, так і при публічних дискусіях, акціях. Такою, до прикладу, можна назвати зустріч із районним компартактивом, де 13 рухівців стійко диспутували із 25-ма комуністами – партфункціонерами, державними чиновниками, господарниками, представниками із середовища інтеліґенції.

Напруга у діалогах і монологах нерідко переходила межі прийнятного, але поміж загалом були і врівноважені, як от до прикладу – тогочасний директор Кушницької середньої школи Марія Іванівна Шмоцер, яка простими словами у спокійній тональності означила те, що вже всі розуміли і водночас, залежно від індивідуального світобачення, сприймали реальні факти і явища, або ні – все те, що вже не те, що стукало у двері, а напіввідкрило їх.
Йдуть переміни і ми ніде від того не дінемося.
Секретар райкому партії І.Ю. Грицак, майбутній український амбасадор, вже тоді талановито проявив свої дипломатичні здібності, резюмувавши в кінці зустрічі:
– Ніякої крамоли ні в статуті, а ні в програмі Руху я не бачу. Це й стало своєрідним «Добро» на діяльність організації зі сторони влади.
Хоча і ніяких сприятливих умов нікому не давали. Тоді ж установча конференція Руху в Іршаві проходила за спроб провокацій, психологічного тиску.
Обидва співрозмовники, по-різному емоційно забарвлено згадують ті дні. Поряд: і намагання деяких осіб із числа явно не прихильників нової політичної сили, чому протистояв нинішній боєць АТО Юрій Бісьмак та співголови зібрання Ярослав Гудь і Петро Потушняк, і знов-таки – красномовний жест того ж таки Івана Юрійовича, який зробив свій фінансовий внесок у підтримку організації у сумі 5 карбованців.
Такий то вже був суперечливий час і особистості.
З тим же Іваном Ю. Грицаком рухівцям доводилося згодом серйозно протистояти на різного рівня виборах: від місцевих – до президентських і парламентських. То особлива сторінка політичного і навіть світоглядного протистояння, боротьби за майбутнє незалежної, своєї національної держави, яке сторони бачили мабуть у абсолютно різних ракурсах, перспективах. Частково ці процеси знайшли своє публіцистичне відтворення у недавно рецензованій книжці так само нашого дипломата і першого провідника Руху на Іршавщині Василя І. Марущинця «Мої весни», але завжди цікаві нові подробиці, деталі. Після тієї установчої конференції, всі, хто брав у ній участь і навіть ті, хто «намагався» це зробити щиро і із примусу та багато прихильників і навіть завжди присутніх у подібних випадках роззяв, перемістилися на Іршавський острів – у Гайд-парк на мітинг.
Слід об’єктивно визнати, в нашому районі за минулий період новітньої історії Рух, – а також, якщо так буде припустимо висловитися і, відповідно, толерантно сприйнято, – Рух та ті політичні сили, в яких згодом домінували, або скажімо так, – не останню скрипку грали його колишні засновники, лідери, не завжди досягав належного результату – перемоги на виборах, а значить – і влади. Про наслідки цього явища – як негативні, так і позитивні – судити громадськості. Тепер зробимо акцент на іншому. В Довгому він мав важливі перемоги. Щонайперше – в 1994-ому році на місцевих виборах на посаду сільського голови перемогу здобув Василь І. Кополовець. У нас закарпатців колись широко вживався вислів – «тягнути ключку». Так що першість у процесі декомунізації на наших теренах цілком дискутивна: між одним Василем Івановичем – Кополовцем із Довгого і ще одним Василем Івановичем – Марущинцем. Вибори в 1994-ому пройшли 26 червня, а 19 липня – в Довгому вже відбулася перша установча сесія, на якій другим питанням порядку денного, після легітимізації новообраного голови та депутатів поставили питання перейменування вулиць і декомунізацію.Тим самим випередити теперішні процеси на два десятиліття. Створили комісію, до якої входили такі авторитетні довжани як акдемік Василь В.Німчук, священик Сливка, завуч загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Ганна І.Захарчук. Сьогодні вже давно вийшли із вжитку та стерлися із пам’яті старі, ідеологічно окрашені назви вулиць, а що вже говорити про пам’ятник Павлику Морозову та панно із Леніним на фронтоні місцевого клубу.
Не менш революційним кроком новообраного голови стала роздача землі, який через недолугу, і тим більше недалекоглядну політику окремих господарників призвів до серйозного протистояння між жителями Довгого і Приборжавського. Наскільки воно не мало під собою серйозного підґрунтя свідчить вже одне те, що тепер воно (протистояння) залишилося тільки на кінчиках язика гострословів обох сіл.
Іван І.Петришинець – людина схильна декларувати свої переконання, уподобання. І при цьому завжди готова йти на жертви заради них. У своєму поважному віці майже два роки тому, восени 2014-го поїхав волонтером на фронт. Два місяців провів там і це була поїздка далека від того, що практикували деякі із молодих та ранніх владців, що більше засвітилися у Фейсбуці чи Однокласниках, аніж реально допомогли добровольцям, але то вже історія із числа моральних критеріїв а не політичних.
Ці двоє – одні із небагатьох, чиї постаті ще й нині викликають неоднозначне ставлення у земляків. Тим не менш, саме їм, та багатьом їх побратимам належить право першості на шану і не лише у святкові дні та до ювілейних дат.
Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Ваш отзыв

Ваш коментар