Версія для друку Версія для друку

Хліб і нахлібники

Жило собі маленьке Зайченя. Та таке миле, старанне, сумлінне і роботяще, що ні словом не сказати, ні пером не описати. Ніколи не байдикувало, завжди в клопотах було.
Одного разу Зайченя вирішило спекти буханку хліба. Але де взяти борошно?
– Ну й телепень, куций. – зухвало посміхнулася Лисиця. – Думає, що борошно на дереві росте. Його дістають із пшениці.
– А пшениця звідки береться? – наївно допитувало куце.
Пшениця в полі росте! – уїдливо хрюкнув Кабан, який плентався неподалік із пустою гичкою. – Краще б вирощуванням кукурудзи зайнявся. Знаєш, які смачні качани восени?!
Та Зайченя не вгавало. Його ще більше брала цікавість.
– А що треба для того, щоб посіяти зерно?
– Е, дурнику, це тобі не на поляні в жмурки гратися, – звідки не взявся Вовк. – Спочатку треба поле зорати, приборонувати, а вже потім братися за сівбу.
– А коли треба сіяти зерно? – то Зайченя.
– Весною або восени, – мовила руда. – Тільки пшениця поділяється на озиму і яру. Дивися, щоб не переплутав…
– Вже якось там буде, – тихо мовило Зайченя, бо воно в цьому ніскілечки не розбиралося. У нього було єдине бажання: якнайскоріше взятися за нову і важливу справу. – Тільки скажіть, де взяти зерно?
А це не проблема! – пискнуло мишеня. – одразу за лісом – колгоспна комора. Бери – скільки хочеш. Сторож вночі так хропить, що аж гори здригаються.
Пройшов час, Зайченя викохало в полі пшеницю, понесло лантух до млина і вже додому повернулося з борошном.
– Ось воно яке гарне! – раділо куце. – біле як сніг, треба чимскоріше спекти хліба.
І справді. Скоро на столі, на вишитому рушнику, з’явилася тепла, запашна рум’яна буханка, схожа на окраєць серпневого сонця. Крізь відчинене віконечко її запах доносився до всіх лісових усюд.
Першою почула той чарівний запах Лисиця. Вона на радощах навіть заспівала свою улюблену пісеньку:
Хоч мене в гості й не звуть,
Та я знаю, де живуть
Ті, що смачний хліб печуть.
– Що таке смачненьке приготувала? – запитала ще з порога.
– А хіба не бачиш? – Зайченя показало на запашний хліб.
Лисичка навмисне наділа на ніс сонцезахисні окуляри і відломила добрий шматок. – Хіба не я тобі сказала, звідки береться борошно? І розумник же ти! Така смакота!
Не встигло Зайченя й оговтатися, як уже біля хліба опинився Кабан.
– Іду і бачу, – почав він, – куди оце кума поспішає. Тепер бачу – на гостину. Що це? Хліб? Як смачно пахне! Я ж тобі казав, де росте хліб?
– Авжеж, казали, — схлипнуло бідолашне Зайченя. – Я дуже вдячна Вам, батечку.
Куце хотіло було запросити Кабана до столу, та той уже заходився сам пощипати буханку. Вважав, що без його цінної поради Зайченя не обійшлося б.
Ще через хвилину-другу у Зайченяти з’явився Вовк. – Ніколи не думав вас тут зустріти.
– А ми до Зайчика в гості завітали! – вдала із себе щиру і привітну Лисиця. – Він спік буханку хліба.
– А ви вже тут як тут! – єхидно посміхнувся сіроманець і собі відламав кусень хліба. – Ану попробую. Коли б не я, буханки вам не бачити. Хіба не я сказав, що поле треба гарно зорати, проборонувати, а вже потім братися за сівбу.
– Авжеж! – погодилося Зайченя. – Власне так і було.
Слідом за Вовком навідався Ведмідь. Він спочатку було ледь не розізлився, що його не запросили, бо саме він – господар лісу.
– Трохи підкріплюся, – відламав ласий шматочок. – Із самого ранку і крихти в роті не мав.
А потім до Зайчика завітали Їжачок, Білочка, Косуля і навіть Горобчик залетів. Зчинилося таке стовпотворіння, що бідолашне Зайченя сховалося в куточок і звідти боязко блимало оченятами. Звірята одне перед одним рвалися до буханки, яка на очах ставала все меншою і меншою.
– Та ви хоч мені крихту залишіть! – нарешті бідолашне Зайченя не стрималося і сумно заплакало.
– А ти хто такий будеш? – Набундючився на нього Кабан. У його червоних очах палала злість.
Це мій хліб! Я його виростив, виплекав… А всі наче свого допалися.
– Куций правду каже, – прохрипів Ведмідь. – Це його буханка. А ви його ще й одпихаєте. Хіба це чесно? Так не годиться! Совість треба мати.
Сказав це так грізно, що всі звірята почали задкувати, оглядаючись на бурмила. А він тим часом повагом взяв недоїдок і подав Зайчику.
Візьми! Ти його виростив, то й розпоряджатися повинен на свій розсуд.
– Спасибі! – щиро подякувало бідолашне Зайченя та їсти не наважилося – взялося ділити його лісовим друзям Їжачку, Білочці і Косулі. Кожному дісталося трохи.
Коли вже поверталися додому, не на жарт сперечалися.
– Хіба не я йому відкрила таємницю, звідки береться борошно? — хвалилася Лисиця.
– А я йому сказав, де росте хліб! – твердив Кабан.
Хіба не я дав пораду, що треба поле гарно зорати, приборонувати, а вже потім братися за насіння.
– Якби не я, ваші поради були б просто пустим звуком, – зухвало мовило мишеня. – без якісного насіння урожаю не бути.
– Ну й нахабники ви, дармоїди! – злився Ведмідь. – Кожна жаба своє болото хвалить. А щоб в поле піти, Зайчикові допомогти – нікому і в голову не прийшло. А тепер виходить, судячи з ваших слів, що в тому, що на столі з’явився свіжий і духмяний хліб, найбільша ваша заслуга. Це вже занадто! Нахлібники!.
Цікаво, а якої ви, дітки, думки про звірят? Чия найбільша заслуга в тому, що вони смакували паляницею?

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар