Версія для друку Версія для друку

ВІБ – лікар

Будь-яке із наступних речень цієї невеличкої новели може бути, і в цьому вони цілком спроможно матимуть свою особисту рацію, викликати не те, що негативну реакцію колег Василя Івановича Бийсюка, але цілком таке собі, на перший погляд, у корпоративному середовищі запитання: чому розповідь саме про нього? Міг би відповісти, і не тільки він один, автор цих рядків, у стилі героя одного, достатньо свого часу відомого і популярного фільму «Особливості національного полювання» Бо доступний!
На цьому можна б із цілковито абсолютною ймовірністю і завершити характеристику хірурга із районної поліклініки Василя Івановича Бийсюка.
Нехай вибачать автора та всіх тих, хто готовий підписатися під наступними рядками, за ймовірну високопарність, але щирість слів.
Василь Іванович «застиг» у тому часі, коли клятва Гіппократа проголошувалася не просто як ще один із безлічі «зданих заліків» у черзі до омріяної «практики» лікаря, а як утвердження життєвого переконання. Він йому і не зраджує.
Хто хоче переконатися, може зайти на перший поверх районної поліклініки до кабінету хірурга. Боже хорони, щоб ми вас направляли туди як пацієнта. Василь Іванович розмовлятиме із вами рівним, спокійним голосом у тональності, що настроює вас на внутрішній діалог із фахівцем, який ніби наперед визначає лікаря у спілкуванні як такого партнера, що мимоволі допустив прихід до нього пацієнта. Таке відчуття, до речі, і усвідомлення з’являється аж згодом.
Слід завважити, що мало хто із пацієнтів лікаря Бийсюка після його прийомів або сеансів залишився без реальної допомоги. Хіба що вже по-справжньому випадок такий, що потребує безпосереднього втручання його колег у стаціонарному відділенні. То вже крайні випадки. Через це, мабуть, і в силу нашої людської психології їм, тим колегам, дістається більша частина нашої вдячності. Знов-таки. Цей лікар, як і більшість його колег, глибоко віруюча людина, втішається більше тими словами зі Святого Письма «…не надійтеся на князів-людей…».
Тому й топче ногами стежину із рідного дому до роботи та й повертається щораз до своєї господарки пішки. Не ставиться йому це в заслугу. Але! Погодьтеся, є в цьому все-таки щось по-сковородівськи оригінальне, те, що із нашої рутини випинає для подекого як тернина, а для деяких –як недосяжна вершина, нехай і всіляко і від усіх приховувана.
А Василь Іванович при цьому глибоко занурений у наші з вами історії захворювань та й усі інші.
Виявляється, про це вже наш часопис коротко вів оповідь, цей скромний чоловік веде впродовж багатьох років по-справжньому науково-дослідну роботу нашої минувшини. Не будемо брати на себе фахову оцінку, але на наш безпосередній погляд його увага у археології, – а саме це є предметом його досліджень у позаробочий і позадомашній час – це як у медицині заглиблення у генетику, щоб виявити витоки всіх наших проблем і їх розв’язання.
Артефакти, здобуті ним на Лозянській горі, так само акуратно легкою щіткою очищаються від нанесеного століттями а то й тисячоліттями ґрунту, як і нашими повсякденними зневагами до свого здоров’я, щоб виявити та встановити справжню ідентичність або в реальності діагноз. Повірте, багато кому із редакції довелося переконатися у тому, що він у цьому фахівець, та й не лише нам, але родичам і знайомим. Тож до Дня медичного працівника оці кілька рядків нехай стануть своєрідним оприлюдненим артефактом людської вдячності за труд лікаря. Благородний і поки що, та мабуть так ніколи матеріально і не віддячений. Бо ж хіба можна матеріально виміряти здоров’я хоча б однієї людини. А всіх нас разом?!.
Можливо, наступне припущення буде абсолютно помилковим, але кожен із лікарів має свій контингент. Василь Іванович не належить до тих, перед чиїм кабінетом вишиковуються чини та заможні пацієнти, але ж людська вдячність до Бога не йде гривнями, євро чи доларами, а возноситься молитвами і словами подяки, як лепта удовиці.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар