Версія для друку Версія для друку

ЛІТА НА ОСІНЬ ПОВЕРНУЛИ, А ДУША ВЕСНОЮ ПОВНИТЬСЯ І ДОСІ Спроба рецензії на автобіографію земляка у біографії України

Прочитавши вже перші сторінки автобіографічної книги Василя Марущинця «Мої весни», потрапляєш під вплив стилю його письма. Вражають ота неперевершена дитяча замилуваність рідними околицями, родиною і родичами, чисельними однолітками, сусідами та й просто земляками. Саме один із родичів йому таки напророчив, сказавши, що Василь на землі працювати не буде, стане великим чоловіком. А ще в його пам’яті і досі живе фраза, вимовлена жінками, що поверталися з матір’ю із церкви і завернули глянути на ліпку малого із білої міскої глини: «Йой, Ержіє, із твого Василя точно щось буде».
Всі без винятку відзначали його різноманітні таланти – від музичних до мовно-літературних, але ніде, у всякому випадку беру вину на себе, що міг пропустити, буквально поглинаючи текст, Василь Іванович подолав усі свої висоти завдяки характеру. Його протистояння системі розпочалося босоніж, але не закінчується ще й досі, коли ж не тільки скроні, але й маківка стала незмінно білою. Скоріш за все, виглядає на те, що на овиді і не мріє Василева перемога. Попри те, це автора і водночас героя фоліанта турбує щонайменше.
Варто однак почати із дитячих літ. Описані події півстолітньої давності з любов’ю, хистом у манері,– ніби автор сам на себе дивиться збоку дитячими здивованими синіми оченятами. Самоіронічно, по-доброму, десь під соту сторінку тексту щиро зізнається – перейняв стиль від Вишневих усмішок. Зауважимо. Стиль витриманий чітко від початку і до всіх – майже п’яти сотень – сторінок.
Читаючи, ми спостерігаємо феноменальне протистояння однієї людини системі. Подолавши Марущинців життєпис, ніби опиняєшся перед висновком, як перед глухою стіною: несприйняття цією особистістю державної системи ніби запрограмоване на генетичному рівні – іде процес відторгнення чужорідного тіла. Відмінник, активний у громадському житті, неформальний лідер, надзвичайно комунікабельний, музично, художньо і літературно обдарований, настійливий, переконливий у дискусії, здатний логічно мислити, так само здатний феноменально глибоко занурюватися у порушувану тему чи поставлену до розв’язання проблему – всі ці його якості, природні і набуті, починаючи зі шкільної парти і сивих літ, по великому рахунку, ні комуністично-радянська держава, ні незалежна Україна так і не скористалися талантами цього великораківчанина.
Спочатку він намагався в силу свого юначого розуміння стати їй необхідним. До прикладу, цілком серйозно намірився був стати військовим льотчиком. Взята ним «на озброєння» система фізичної підготовки, загартування може переконливо засвідчити про характер, винахідливість та щирість юначої мрії: один із елементів загальонофізичної підготовки – добиратися від хати до рідної восьмирічної школи вершечками грабів, що росли понад дорогою, пригинаючи молоді деревця та перелазячи із одного на інше, що розвивало спритність, силу , вправність, вестибулярний апарат та й не в останню чергу сміливість. Цієї риси характеру автору і водночас героєві «Моїх весен» явно не займати. Знов-таки в плані підготовки його на військового перекладача довелося стрибати і з парашутом, що не кожному й під силу.
Якщо дошкільний та шкільний період у новелах більше схожий на художнє полотно, то всі наступні оповідки житія Василя більше схожі на древні історії.
У протистоянні із так і не названими діячами партійно-радянського апарату, але так легко «прочитуваними» людьми середнього віку, хто їх добре пам’ятає, навчили майбутнього дипломата і письменника ще й азам конспірації.

Незворотно долаючи їх рогатки, Василь Іванович Марущинець успішно створює один із перших у районі вокально-інструментальних ансамблів, поступає на навчання на факультет романо-германської філології, стає педагогом у рідній школі, директором восьмирічки – у присілку Плитянка сусіднього Малого Раківця, попри неймовірний бойкот і навіть протидію системи стає слухачем першого набору Дипломатичної академії України, а згодом – і українським дипломатом в так шанованій ним Німеччині. Ще навчаючись в Ужгороді, майбутній автор своїх «… весен» для дипломної роботи свідомо обрав тему «Германізми у говірках Іршавського району». «Вздовж» і «впоперек» усієї книжки Василь Іванович займається етимологією, вивченням того коріння, з якого зродилося наше українське слово, з якого проросли згодом паралельні топоніми, гідроніми.
Але це буде згодом.
А поміж тим, Василь Марущинець не перестає шукати себе як громадянин, справжній патріот. Його намагання довгий час залишаються безрезультатними, оскільки знов-таки, опираючись на німецький досвід, на цей раз у футболі, де побутує приказка: система б’є клас. Та не може бути такого, щоб незмінно бити в одне місце і не пробити мура: так Василь Іванович як член «Просвіти», як перший голова районного проводу Руху став тим активним елементом, що в врешті-решт призвів до розвалу спочатку комуністичної, а згодом і радянської системи в її ортодоксальному вимірі. Ступивши услід за автором на цю ниву його життя, ми мимоволі навертаємо на одну із головних ліній фабули книги, яка розкриває одну із головних рис характеру Марущинця. Він незмінно і часто позиціонує себе як безкомпромісного і цілеспрямованого борця за свою рідну державу, за свою незалежну Україну.
Він робив кілька невдалих спроб стати народним депутатом України. Історія не передбачає умовного способу, та діяльність Василя Марущинця на посаді голови Великораковецької сільради дозволяє нам дещо екстраполювати тогочасні визначальні у долі села і його жителів кроки сільського бирова на дещо вищий – державний рівень. Він перейменував вулиці. Розділив і закріпив за селянами ті землі, в переважній частині, що в історичній ретроспективі мали минулих власників сільськогосподарських угідь.
Через усе полотно незмінно проходить тема служіння: родині, селу, краю, державі, Україні. І в усьому цьому – незрадливо своїм переконанням.
Він, як і в юні та молоді роки, залишається майже безкомпромісним, а тим більше, не йде на будь-який гендель зі своєю совістю, сумлінням, коли це стосується принципів. І тут він перестає почувати себе дипломатом.
Не варто перелічувати всіх, кому в таких випадках дістається на горіхи від дипломата-письменника Василя Марущинця, одних вже інкогніто поіменовано, а обійти рідне видання «Нове життя» не вийде ніяк. Свого часу районна газета заслужила від нього, м’яко кажучи, не надто компліментарні оцінки. Але ж були періоди, коли шпальти газети без купюр подавали позицію цього радикального автора. Це – не як згадка про старе, а, – як ще один, черговий штрих до його безкомпромісності. До речі, даний випадок у виданні – один із двох випадків, коли автор оприлюднив імена, так би мовити, ідеологічного візаві.
Заувага при цьому: автор спогадів з надзвичайною скупістю, окрім учителів і родичів та подеяких соратників по РУХові, називає імена земляків, в подальшому всіх його партнерів по дипломатичній роботі з німецької сторони це стосується далеко в меншій мірі.
Із книги «Мої весни» приємно отримати детальну інформацію, до прикладу, про те, що дипломат Василь Марущинець має пряме і безпосереднє відношення до того, що він називає «Керуючись патріотичними почуттями та здоровим глуздом, я виконував потрібну для нашого народу та держави роботу». До таких, безперечно, на одне із перших місць слід поставити проведення величезного значення роботи по пошуку та перепохованню на Алеї Героїв Личаківського кладовища у Львові президента Західно-Української Народної Республіки, доктора Євгена Петрушевича та Державного секретаря військових справ ЗУНР Дмитра Вітовського. І цей ряд можна продовжувати і продовжувати. Так само, як і про його етнолого-лінгвістичні розвідки.
Важко утримуватися від подальшого переліку сильних місць книги. Автор ніби раз по раз повторюється у фактах, подіях: вони, немов елементи певного коду, що повторюючись у тій або іншій конфігурації на завершальній стадії створюють унікальний у своїй неповторності візерунок, у якому захований код нації.
Він не є всеохоплюючим, всеосяжним. Мабуть, тому і вичленивши деякі із елементів, або, говорячи мовою автора, дні, тижні, декади і місяці його «…весен», автор спроможний так само талановито і багато описати інші, не досліджені у цій книзі прояви цієї найбільш прекрасної із пір року та в людській долі.
Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар