– Якби не став художником, то міг би бути відмінним автомеханіком. Моїй «Волзі» скоро сорок років, а вона ще й досі в дуже хорошому стані: всі ремонти на ній я проводив особисто, від найдрібнішого – до того, що двигун перебирав власними руками. — Ці слова, мовлені художником із Довгого Юлієм Мошаком наприкінці нашої зустрічі, чомусь здалися мені не надто переконливими. Не в тому сенсі, що не зміг би,– це якраз сприймалося, а в тому, що в його інтонації не відчувалося жалю за «втраченою» можливістю.
Цей, майже сімдесятилітній чоловік із акуратною, підстриженою сивою борідкою та рудими від постійного куріння люльки вусами. Все ще обманює свій поважний вік. На його полотнах молоді жінки, дівчата купаються з дітьми, або одиноко лежать на березі Боржави, чи нудяться під полудневим сонцем, над потічком Монька хтиво зиркають чи ніжаться у дрімотних спогадах-уявах. Юлій Юлійович на одній із них, багатій композиційно, тісній від пружних тіл, не втримався і дописав себе літнього зі складеним мольбертом за плечима, де митець ніби назирці постає з-під річкового берега, щоб спостерігати, зловити мить найбільшого відкриття краси.
У цій розкішній його серії є ще одне невелике за розмірами полотно, де втомлений сеансом художник, відкинувшись у кріслі, з насолодою попихкує люлькою, а граційна модель, немов спину молодої лані, витягує руками, як крильми Пегаса, свою занімілу за сорок п’ять хвилин незворушної пози молодість увись – до невидимої стелі насолоди. Дружина Марія Михайлівна давно вже не ревнує. А якби знайшовся який-небудь недорікуватий із земляків, що ненароком «впізнав» би у одній із цих постатей фігуру своєї єдиної, то й не доведе нічого. Ніхто ж бо не позував Дюсикові, так Юлія Юлійовича нерідко називають рідні і найближчі люди, а в тому, що йому Бог дав талант бачити навіть спеленату красу, хіба звинуватиш? Люди ж на сміх піднімуть.
Художник Юлій Мошак має кілька вдалих автопортретів. Написані вони в різні періоди його творчої біографії. Відтак і несуть у собі різні його душевні стани, різне відображення довколишнього світу у очах митця. Про один із таких, метр Ернст Контратович висловився більш ніж високо і емоційно: «Ще мить – і з твоїх очей потечуть сльози». Студентської пори, амбіційний юнак із пензлем у правиці, задивлений у свою будущину. Полотно він створив за одну ніч. То було натхнення. Без перебільшення. За його роботою спостерігав увесь гуртожиток. У середовищі митців подібний випадок – доволі рідкісне явище.
Самого Ернста Контратовича Юлій Юлійович вважає для себе чи не найавторитетнішим із закарпатських митців. В цьому ряду для нього постають також Кашай, Іван Шутєв…
– І, звичайно, Бокшай, – додає Мошак. – Того всі любили.
Продовжуючи тему, передає одну із легенд, що побутувала свого часу серед художників: коли Йосип Бокшай помирав, то всі свої зелені фарби передав Адальберту Ерделі, бо той визнавав лише синю і зелену барви.
Як тільки розмова торкалася авторитетних постатей, з якими йому доводилося спілкуватися, вчитися, перетинатися на життєвих стежинах, Мошак доволі настійливо повертав русло бесіди до Контратовича. По-особливому теплі нотки звучали у його голосі, коли згадував спільні пленери: « Маю ще й дотепер розкладний стілець, на якому сидів Контратович, коли ми працювали в Довгій».
Це – можна припустити – одне із улюблених урочищ митця в околицях рідного Довгого, бо його Юлій Юлійович принагідно згадує. Із ним у нього пов’язано чимало приємних життєвих епізодів та й колоритних пригод. Демонструючи картину за картиною, легко переходимо від пересічних полотен, якими митцеві доводиться заробляти на прожиття, до чисто творчих робіт, в яких – барви його душі, найпотаємніші закутки, треба тільки вміти підмітити. Серед таких згодом приніс і ту, про яку за годину до того говорив: «От – це та лінія, що її Контратович мені провів». Так вона і залишилася «В урочищі Мереглі».
Юлій Юлійович, людина далебі не сентиментальна, але, коли мова завертається знов до Контратовича, нотки у його голосі благоговіють:
– Одного разу, ми брали участь у обласній виставці, він мені перед відкриттям зауважив тільки, що під буковими колодами варто було чіткіше прописати тінь. Це слова від людини, яка практично не визнає авторитетів. Міг би мати вже і своїх учнів, бо має чим поділитися, передати, але в цьому плані, здається, не склалося.
В тому випадку мова йшла про одну із картин «виробничого» циклу. Слід згадати – Юлій Юлійович довгий час працював тільки у двох структурах – у виробничому комбінаті художнього фонду та в Довжанському лісокомбінаті. Саме робітників цього підприємства, своїх земляків він і переніс на полотно. Окрім мистецької, воно має уже й історичну цінність. На ній зафіксована стара біржа – дільниця, де сортували деревину – ще тої, дорадянської побудови із закутком цеху, в якому стояв ґатер – австрійська лісопильня, виготовлена в кінці ХІХ століття.
…Не менше, ніж у жіночу красу, Юлій Мошак закоханий у принади Срібної Землі: не так важливо – околиці це рідного Довгого, а чи краєвиди Студеного Міжгірського району, звідки родом його кохана дружина. Своїм гостям Юлій Юлійович, демонструючи картини, як правило підводить до тієї, на якій зображена Марійчина хата і промовляє:
– Тут народилася моя дружина, а це дві куми вийшли ляси поточити.
Самій Марії Михайлівні більше подобається інша картина. На ній верховинська хата не домінує на полотні, але нехай невеликим елементом знаходиться в центрі природного циклу – на узгір’ї, поміж ялинами, гілля якої затоплене у хвилі неймовірно чистого дзвінкого повітря, що у свою чергу плине до полонин, гірських вершин. Це не просто пейзаж. У ньому, мабуть, вся та верховинська сутність, природа людей, які здатні при мінімумі зовнішніх чинників добиватися, досягати максимальних результатів. Передавана ним жива енергетика захоплює глядача. Інколи такі речі відбуваються спонтанно, імпульсивно і з часом переходять у справжню дружбу автора із поціновувачами мистецтва.
Колись виїхавши на етюди в уже згадуване улюблене урочище Довга, оминув кілька автомобілів. Розташувався. Став працювати. Дружина пішла збирати гриби. Несподівано під кінець роботи на художника за етюдником «вийшла» доволі весела і гучна компанія. Серед них були і близькі родині люди, які і познайомили своїх гостей із Вишневого, що на Київщині, із Юлієм та Марією Мошаками. Перебіжно проведений згодом вечір зав’язав на десятиліття дружні відносини. Знайомець виявився високого рівня топ-менеджером, що мав доволі тісні стосунки із сильними світу цього та з відповідними можливостями. Але чимось ця довжанська родина, цей митець запали йому в душу. Слова ці справді передають ті довірливі стосунки, бо ж упродовж десятиліть цей киянин із Вишневого при найменшій нагоді – як під час ділових поїздок, так і в туристичних турне, або у викроєні дні від лікування і відпочинку у санаторіях навідується до Довгого – до художника Мошака. Відвідини переважно закінчуються придбанням картин. Красномовно про ці відвідини свідчить той факт, що гість має садибу із вісімнадцяти покоїв, і в кожному з них стіни прикрашають саме картини Юлія Юлійовича.
Цікавий ракурс:картини Юлія Мошака, попри відсутність у нього офіційного визнання, користувалися і продовжують користуватися широким попитом як у односельців, так і далеко за межами країни. Цьому сприяли різні фактори, різні люди, мотивовані різними намірами. Хтось купував у автора, щоб перепродати, хто-небудь дарував високопосадовцям, аби вирішити назріле питання. Чимало художник подарував сам або від імені родини. У декого із довжан за роки таким чином «зібралися» цілі серії полотен, своєрідні домашні галереї одного митця.
Художнику доводиться задля прожиття «видавати на-гора» і те, що переважно користується попитом у широкого загалу. Як би це банально і приземлено не звучало, попри супутній матеріал, мусить готувати і чисто творчі роботи – інакше його мистецтво зведеться до ремесла, якого б воно рівня не було. З такими своїми творами метр Мошак воліє не розставатися.
Серед залюблених Юлієм Мошаком квітів – маки і ромашки. Та має у творчому доробку і тюльпани з бузком. Донька Тетяна тоді накупила була батькові багато тюбиків білої фарби. Картина вийшла напрочуд насичена, багата, надзвичайно рельєфно прописана, що відзначали всі без винятку, хто мав нагоду її бачити. Якимось чином сподобилася її позирати і громадянка однієї із сусідніх країн. Жінка попросила продати твір. Автор відмовив. Та настоювала. Слово за словом –розпочалися торги. Ціну пропонувала не те що пристойну, а високу. Юлій Юлійович бачив, що вона знається на мистецтві і не захотів, щоб їх короткочасне знайомство завершилося безславно і попередив, що таким чином шанувальниця прекрасного не зможе вивезти картину за кордон, а згорнувши її в рулон – згубить її, бо вся олія обсиплеться…
Йому підвладні різні стилі, манери, школи. Для себе вже давно вибрав працювати на полотні мастихіном. Майстерно ним володіючи, час від часу душа просить іще чогось незвичного – манери, письма. Вже згаданий «бузок» із того ж ряду. До подібних виключень із правил належить і портрет доньки. Якби не сучасний стілець, на якому вершки сидить дівчинка, цей дитячий портрет залюбки міг би зійти якщо вже не за самих голландців, то за вдалу копію точно.
– Пензлем не виходило, і не виходило, – розповідає і водночас нагадує собі Юлій Мошак, – а потім оцим пальцем, показуючи великий правиці, справився за двадцять хвилин.
Він незвичний. Але досконалий. В тому сенсі, що задумав – те зробив.
Фактично в нього нема часових рамок. Цим виміром художник старається не обмежуватися. Хоча так само це таке правило, яке залюбки порушує, коли воно стоїть на заваді досконалості. З веселою самоіронією ділиться спогадами про період, коли саме через нього на три тижні затримали освячення католицького храму Святого Духа в Довгому. Велична ікона, розміром три з половино на півтора метра, складалася із двох підрамників, кожен із яких потребував ґрунтовки і потім не менше одного тижня сушки.
Розповідь про цю величну, світлу роботу його по-особливому збуджує, підносить настрій на таке-собі молодецтво. Громада при замовленні передала художникові ікону зі старої церкви, з явним бажанням мати копію, або подібну роботу в новому храмі. Твір явно не імпонував ні митцеві, ні настоятелеві храму отцю Міхаїлу.
Юлієві серед інших свідків зішестя Святого духа, що канонічно вважаються такими, захотілося увіковічнити і себе серед них у образі одного із апостолів. Самочинно на такий відчайдушний крок не спромігся, вирішив порадитися із отцем Міхалом. Той погодився. Можливо, священика вразила легенда про Мікеланджело, коли геній, розписуючи Сікстинську каплицю, декого зі своїх «героїв» списував із простих робітників. А тепер кожної Божої служби у довжанській католицькій церкві Зішестя Святого Духа на прихожан споглядає і голова у сивих кучерях, дуже й дуже подібна до Юлієвої.
Він любить розповідати про свої роботи. Любить їх обрамляти. Любить увінчати дівчину-картину віночком-візерунком багету чи вирізьбленої рами. Ніжно міняє то одну, то другу і відразу ж чіпляє свіжу тему, знов-таки пов’язану з картинами і родиною:
– Мушу поправляти рамки, ставлячи на звичне місце, бо маю такого шовгора, що, як приїжджає із Кривого Рога, то обов’язково зауважує мені, що нерівно розкладені.
Кілька разів під час нашого спілкування звернув увагу на портрет монахині, де зображена рідна донька Марійка. Це одна із робіт, яка не те що недовершена, а просто, на його думку, потребує іншого фону – обрамлення вінком, а не сільських храмів.
Не казав, коли завершить або візьметься за роботу. Видно, ще не настав час.
На вулиці на мене вже чекав автомобіль. Юлій Юлійович із Марією Михайлівною вийшли мене проводжати на ґанок, весь у квітах, але майстер захотів продемонструвати ще одну свою картину. Ту, що сорок років стояла на горищі. Час своїм тлінним пилом майже не позначився на ній. Юлій Юлійович обмахнув у одному з кутків невидиме павутиння, а мені подумалося, що талант мого візаві у одному часовому вимірі реалізує себе, що у «двадцятихвилинному» портреті доньки, що – у «сорокарічному» полонинському пейзажі. Доньки – то одні із найулюбленіших його моделей. А втім, як і рідна природа.
Вдається Юлію Юлійовичу і те, і друге.
Можливо, не вдалося виставлятися так, як хотілося б. Але цю тему ми ніби похапцем пробігли, та й то з історіями та історійками.
Згадуючи тих, кого поважав із попередників, серед друзів по-особливому тепло Мошак заслужено відзначає Василя Дмитровича Бердаря. Якось свого часу у них трапився казус, що міг би між іншими художниками призвести до ворожнечі: на одній із виставок, організаційно яку від художників Іршавщини забезпечував Василь Дмитрович, пропала Юлієва робота. Ні, не з вини Бердаря, і автор ніколи подібного навіть подумки не припускав, і в стосунках між ними це не давалося взнаки. А як воно боліло другу, відчув, коли на персональній виставці Юлія Мошака з нагоди 50-річчя Василя Дмитровича під час виступу зрадив голос. Отак він роки себе невинного картав.
Ми проїжджаємо Чищаник, а в мені все ще звучить і звучить, і ніби знову бачу, як Юлій Юлійович перебирає ногами, показуючи, як на пленерах його у різні пори року впродовж десятиліть переміряв. Було, що й не один, – із друзями.
Тут усе його. Усе належить йому, вірніше, його творчій натурі.
Завертаючи вліво, на Іршаву, звернув увагу на широколисту ніжно-соковиту зелену катальпу, яку кілька хвилин перед тим бачив у Мошака на полотні ще із минулорічними стручками із насінням та листям, що тільки-но розпускається. Це лише деталь, нехай і колоритна, панорамної картини центру, П’яцу Довгого. Абсолютно запаморочливо просторова картина, ти ніби входиш у весняному надвечір’ї на площу услід за молодою невісткою, що поспіхом направляється попід школу додому з роботи, у світлі ліхтарів, а над всім цим височіє церква, у куполі дзвінниці якої полиск повного місяця. І все це, разом з тобою, «поглинає» незбагненно світла, немовби Великодня, безмежно висока і тепла просинь неба.
Михайло ІСАК
