Версія для друку Версія для друку

ЇХ СЕРЦЯ ПОЄДНАЛО РАДІО…

Як не крути, а життя пестить нас приємними сюрпризами, які до певної міри стають доленосними. Такі думки роїлися в голові Сніжани Яцканич з Малого Раківця доволі часто, особливо після моменту цікавого нового знайомства, яке сталося два роки тому. То був вихідний день. Хотілося відпочити від буденних клопотів, трохи розвіятися. Разом з подружкою вирішили пройтися, піти в кафе, випити соку, побалакати про останні новини.
У самому закладі між розмовою дівчата вслухалися в мелодії і пісні, що лунали на радіо «Закарпаття ФМ 101,9». На цій хвилі передають чимало привітів, привітань із днем народження. Неквапом дійшла черга до знайомств. На якусь мить між дівчатами запанувала мовчанка. На одному диханні Сніжана бере в руки телефон і пише смс із власними характеристиками і серйозними вимогами до співрозмовника-хлопця та відправляє його ведучим на радіо. Минуло небагато часу, дівчині зателефонував незнайомець з приємним і впевненим голосом. То був Михайло Іваній із Вільхівки. Перекинулися кількома словами, коротко розповіли одне про одного, пожартували… Прощаючись, Михайло пообіцяв зателефонувати ще. Коли вже подзвонив наступного разу, то сказав, як відрізав: «Якщо будемо спілкуватися, то давай робити це серйозно, в мене нема цікавості просто так «вбивати» час». Ці слова справили на Сніжану враження, погодилась. Отак і розпочався телефонний режим знайомства.
Михайло міг на день і разів двадцять подзвонити. Завжди знаходилися спільні теми для розмов. Іноді навіть не помічали, як шалено летів час. Потім, коли у Сніжани мовчав телефон, могла на нього часто поглядати в очікуванні дзвінка від Михайла. Обоє молодих людей почали помічати, що без розмов їм ніби чогось не вистачає. Бували навіть випадки, коли у справах їздили в Іршаву в один день і майже в той самий час. Потім, коли ввечері дізнавалися по телефону, що були десь поряд і, можливо, бачились, то хотілось просто сміятись від цього. Назрівало питання побачення, про яке так мріяла Сніжана, і чого хотів Михайло. Як-не-як, а після знайомства по радіо минув уже майже рік. Хлопець розумів, що треба брати ініціативу у свої руки. У знайомої своєї дівчини дізнався її прізвище та адресу. Залишалося втілити в життя таку довгоочікувану зустріч.
Це був третій день Великодня минулого року… Михайло, прихопивши з собою пляшку шампанського та коробку цукерок, разом зі знайомим поїхали на автомобілі до Малого Раківця. Зупинились неподалік воріт дівчини і почали їй дзвонити. Вона не піднімала трубки. В хаті мала купу гостей – прийшли і кумове, і родичі. Треба було їм приділяти увагу. Сніжана навіть і гадки не мала, хто на неї чекає на вулиці. А хлопці тим часом стояли там десь півгодини. Ніхто на них не звертав уваги, бо не впізнавали. Нарешті з одного із будинків вийшов чоловік і спитався у хлопців, кого шукають. Ті пояснили, що дівчину і конкретизували котру. Чоловік пообіцяв її викликати. То був батько Сніжани. За кілька хвилин відбулась приємна і така очікувана зустріч. Цей вир емоцій обом запам’ятався назавжди. Відтак хлопці пішли за великодній стіл. Михайло познайомився з батьками і родичами дівчини. Гарно посиділи, спілкувалися, раділи зустрічі. Швидко збіг час, треба було повертатися на залізному коні додому. Поважних гостей Сніжана провела на вулицю. Коли Михайло сідав вже в авто, кинула фразу: «Цей сюрприз я ще твоїм дітям пригадаю». Хлопцеві тоді подумалось: «Нас звела доля». Так і поїхав… Після повного вражень дня солодко заснув.
Десь на два тижні Михайло поринув у домашню роботу. За весь цей час телефон майже не замовкав. Рідний голос Сніжани надихав, підтримував. Відтак домовились про зустріч у райцентрі. Затишно тримаючись за руки, гуляли Іршавою. Хлопцеві хотілось багато чого їй показати, адже тривалий час місто було для нього рідним. До сьомого класу він навчався в Іршавській ЗОШ І-ІІІ ступенів №2. Вони пройшлися стежками його дитинства, побували біля школи. Михайлові пригадались моменти, коли гасали по подвір’ю з однолітками, приколи з товаришем по парті. Не забулись несміливі відповіді на уроках біля дошки. Вона чомусь здавалась тираном, який мовчки вимагав неможливого… Цими спогадами охоче ділився з рідною людиною. Хлопець навіть показав дівчині свої можливості на турніку. Не те, щоб було бажання похизуватися, просто повноцінно згадав шкільні роки. Було настільки добре їм двом, що не хотілося розлучатися. Та залишались лічені хвилини до відправки останнього автобуса до Малого Раківця. Як справжній джентльмен Михайло провів дівчину до зупинки, попрощався і дістався додому потім сам.
Як повернувся з роботи з Києва, молоді люди шукали можливості, як бачитися частіше. Щоправда, не завжди бажання збігалися з можливостями. То Михайло мав свої справи, то Сніжані треба було їздити на лекції чи складати іспити, що пов’язані з її навчанням на економічному факультеті Рівненського державного університету ім. Степана Дем’янчука. Та кохання все-таки брало верх, наштовхувало на пошук можливостей бодай зустрітися поглядами. Воно вимагало нових витків розвитку подій. Аж тут у жовтні минулого року наближався 23-ий день народження Сніжани. Хлопець вирішив відсвяткувати його історично. Зібрався з моральними силами, придбав перстні та 23 червоні троянди. В романтичній обстановці освідчився дівчині і запропонував вийти за нього заміж. Як і належить за кращими традиціями, попросив благословення від її батьків. Ті переглянулись і сказали, що де панує любов, там ставати на заваді не треба.
І ось цими днями поставлено логічну крапку в цій історії знайомства і кохання. Михайло та Сніжана стали на рушничок щастя. Гучне весілля відгуляли у Вільхівці, в закладі з поетичною назвою «Лісова пісня». Дай, Боже, щоб спільне життя для молодих було казковою і довгою піснею.

Іван КОПОЛОВЕЦЬ

Ваш отзыв

Ваш коментар