Версія для друку Версія для друку

РЕАЛЬНИЙ КРОК ПАМ’ЯТІ І ПРИМИРЕННЯ ВЕТЕРАНА

Сьогодні ніхто цього не знає і, мабуть, не зможе у будь-якому морально-психогічному вимірі відтворити те, що відчували наші діди і прадіди, коли вони опинялися у окопах по різні сторони фронту. На жаль, інколи це були хлопці не те що, просто-таки, русини-закарпатці: це були версники, леґіні, бетяри, що до того ходили разом на вечорниці, які могли побитися за одну дівчину, стати на противагу таким самим гонихмарникам на гатарі за цента батьківської землі, збурити ніби з нічого свій верховинсько-гуцульский норов, аби поза що поставити своє. Але їх практично ніколи не сердила до того ідеологія. Так, соціальна роздільність була, проте градація витворювала границі, які оберігали більше традиції, аніж австро-угорські чи чехословацькі демократичні європейські закони, які тогочасна буржуазія витворила більше для себе та свого тогочасного постаменту – тому слову аналогічним сучасником і найбільшим відповідником є хіба що імідж – аніж опікувалася добробутом аборигенів землі без імені. Саме так, не треба цього забувати. Європейські прогресивні публіцисти, в тому числі і самі ж чехо-словаки за походженням та громадянською приналежністю поіменовували у своїх гостро-політичних памфлетах, фейлетонах і аналітичних соціально-актуальних статтях, брендували Закарпаття.
Чехи, які за Сен-Жерменським міжнародним договором отримали свою державу. Хоча навіть споглядаючи із цьогочасних історичних пагорбів, українці можуть заслужено прочитати на тих анналах викарбувані запеченою, здебільшого безневинно пролитою своєю, і чого гріха таїти, ворожою кров’ю статі і постаті нашої незалежності. Це – у революційні – 1917—1920 – роки.
А в сорокові гравці геополітики зробили підлу спробу розміняти затурканість закарпатських бідаків, здебільшого селянського походження, на своє гарматне м’ясо. Хтось із молодих, піддавшись доволі-таки вмілій пропаганді комуністичних легальних, напівлегальних і нелегальних пропагандистів, спокусив буквально тисячі, якщо не десятки тисяч юних і молодих закарпатців, що пішли шукати «білого хліба» у Радянський Союз та надибали вічно білу мерзлоту ГУЛагу.. Когось-таки потім визволив все той же геополітичний розклад на європейській мапі – нагальною потребою, коли Чехо-Словаччині потрібні були рядові вояки спочатку у батальйон, а вже відтак – у корпус генерала Людвіґа Свободи.Це була перша хвиля. Друге поповнення прийшло через масову і свідому здачу в полон вояків хортистсько-угорської армії в донських степах Радянській Армії. Третя хвиля – добровільно-примусовий запис молоді до лав визволителів від гонведів, піряників та іншої нечисті, що окрім знущання, нічим іншим не запам’яталася закарпатському люду, що поголовно бачив білий хліб тільки на Великдень та Різдво, і то – не в кожній хаті.
Ті хвилі накочували одна на одну…
Минули десятиліття. За цей час дехто зумів стати функціонером нової партійно-радянської системи, інші стали, як високі інтелектуали, здебільшого доволі пристойно, зважаючи на ті умови, матеріально забезпечені – внутрішніми опозиціонерами, а ще подехто – «ізгоями» для влади. Бо свого часу, мобілізовані за законами держави, до якої належали юридично, не зуміли, не знайшли реальної можливості, їм не поталанило, або це їх був просто такий своєрідний пасивний вибір.
До 1965 року, по великому рахунку, їх усіх, окрім хіба що радянських спецслужб, особливо ніхто по селах на побутовому рівні не розрізняв: воювали і ті, і ті; поталанило і тим, і тим – хто залишився живим. На все інше не так уже і зважали. В кінці шістдесятих-сімдесятих їх діти вже побиралися, і ніхто з цього особливої трагедії не робив; більше пам’ятали родово-земельні зарубки в історії взаємовідносин.
Між тим, радянська влада з подачі генсека Леоніда Брежнєва сподобилася не тільки вшанувати до двадцятиріччя Перемоги мільйони живих визволителів, – тільки червонозоряних – Європи, але «увіковічнювати» їх подвиг у пам’ятниках. Повсюдно місцеві витвори художників «зарясніли» десятками, сотнями прізвищ односельців та солдат, полеглих у боях за той або інший населений пункт. Та чим ближче до Європи, до західних кордонів Радянського Союзу, на них невидимими білими плямами зяяли імена односельців, чия карта долі виявилася не тієї «масті».
Наші ветерани однаково щиро ходили на празники до своїх церковних храмів та на радянські свята до монументів бойовим полеглим побратимам.
Серед них нічим особливим не вирізнявся Іван Андрішко із Приборжавського. Що його сподвигло на цей крок на схилі років, важко відповісти, особливо сьогодні.

Можливо, що це був внутрішній протест, що доводилося молитися за душі полеглих бойових побратимів та однолітків під радянською зіркою, яка увінчувала обеліск. Цього внутрішнього затятого протесту не зрушила навіть заміна того комуністичного символу на православний хрест. У своїй уяві він «витворив» свій Хрест, свій символ. Це було його особисте рішення, яке зародилося, пробивалося крізь товщу десятиліть мовчазної на велелюдді пам’яті про тих, хто згинув у окопах, куди загнала їх та не наша влада.
Іван Васильович знайшов вихід. Він прийняв рішення поставити поряд зі стелою полеглим землякам у Великій Вітчизняній війні Пам’ятний Хрест.
Вже мало хто достеменно пам’ятає, але у цю ідею старого ветерана тільки поодинокі із земляків вірили. По честі говорячи, сумнівалися, що йому вдасться зібрати належну для виготовлення та спорудження Хреста потрібні кошти. Ми з Іваном Васильовичем зустрічалися переважно у неділю, коли він уже повертався зі служби у церкві. Щоразу була свіжа тема для обговорення: здебільшого мова йшла про кошти, їх, як завжди, не вистачало, окрім загальної зневіри у цю благородну ветеранську справу, чимало земляків вбачали у ній не те, що своєрідне дивацтво, а просто затію. Поступово настійливість ветерана війни Івана Андрішка подолала доволі таки міцну стіну майже загальної невіри. І в цьому йому неоціниму допомогу своїм авторитетом надали бойові побратими.
Три сторони постаменту під Пам’ятним Хрестом розписані щільним текстом. Ліва інформує: «Цей Пам’ятний Хрест встановлено і освячено 22. VI. 2001. Ініціатором встановлення Хреста є учасники Великої Вітчизняної війни Андрішко І.В.
В будівництві взяли участь районна державна адміністрація, виконком сільської ради, ВАТ «Приборжавське ЗУБМ», Іршавський лісгосп, ТзОВ «Верховина», учасники Великої Вітчизняної війни, підприємці і громадяни села. Архівні дані зібрав Світлинець А.А.
Роботу виконав Дурда М.М.»
Правий фронтон прикрашений почесним переліком:
«Встановленню Хреста сприяли фронтовики односельці
Андрішко Іван В.
Гринюк Іван І.
Ісак Іван В.
Ісак Іван Ю.
Кіс Гафія М.
Кондор Іван В.
Сабадош Іван В.
Світлинець Михайло Д.
Урста Василь Ф.
Шандра Іван І.

Та жителі села:
Андрішко Іван І.
Густі Михайло П.
Ісак Микола В.
Ісак Михайло Д.
Павлишинець Іван І.
Урста Василь Ф.
Урста Іван Ф.»
У встановленні хреста у пам’ять про полеглих воїнів на той час дивини вже не було. Сенс був у іншому. Іван Васильович вважав, що на плиті у підніжжі Хреста мають бути викарбувані імена і дати життя та смерті всіх, хто поліг у боях ІІ-ої Світової війни. Довелося якось бути мимовільним свідком діалогу:
– Іване Васильовичу, може, не треба всіх? – співрозмовник мав на увазі, що до списку включати тільки тих, хто воював на стороні антигітлерівської коаліції.
– Нєт, я ґубуву (ґубуву – в значенні грошового внеску), – з притиском і беззаперечним, хоча й тихим голосом Іван Васильович настоював на своєму. Його аргументи були важкі, немов дідові натруджені десятиліттями кулаки, та незворушними, мов його невисока, але, не дивлячись на вік, крутоплеча коренаста постать.
Він і справді настояв на своєму. Вже за порадою його доброго прихильника, молодого на той час історика – краєзнавця, односельця Андрія Світлинця включили до меморіального переліку і тих, хто безневинно наклав головами у роки І-ої Світової війни «Пом’яни, Господи, душі усопших раб Твоїх, на полі брані убієнних».
Список доволі цікавий у порівняльному плані. І під час Першої і під час Другої світових воєн Молох війни забрав майже однакову кількість жертв із тодішнього Заднього (таку історичну назву мало Приборжавське до 1960 року), відповідно, 28 і 29. Іще одне майже співпадіння. Найстаршим поліг на початку ХХ століття у свої 45 років М.В.Гальо, а наймолодший – у 20 П.П.Шимон. Друга світова найстаршим забрала 44-річного І.Д.Шандру, а наймолодшим поклав ссвою голову у далеких світах 19-річний І.В.Лазорик.
Викарбувано також і найкоротший список із десяти односельців «Жертв радянських концтаборів».
Це був перший подібного роду Пам’ятний Хрест на Україні, де увіковічнені імена тих, кого війна розвела по різні сторони фронтів.
Реальний акт пам’яті і примирення зроблений реальним учасником і водночас жертвою війни — її ветераном Іваном Васильовичом Андрішком.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар