Версія для друку Версія для друку

ТРАГЕДІЯ ЧЕРЕЗ ПОГЛЯД ІРШАВЧАНИНА

То було восени 1987 року. Сонце вже не пекло, але ще дуже добре ніжило… В садах доспівали груші, наливалися медовим соком, ввібравши в себе все тепло і життєдайну силу літа. На той час Іван Васильович Устич був ще неодружений та не мав і тридцяти років. Одного дня листоноша принесла повістку, а вже наступного ранку поїхав до Ужгорода, де разом з такими ж представниками області відправилися в Чорнобиль. Це все-таки був неочікуваний і різкий поворот долі. Він перекреслив море планів і безліч мрій. Як зізнається сам Іван Васильович, вдома довелося залишити рідню, багатьох товаришів і забути про спільні з ними справи. Ця повістка, як кажуть, вирвала з розміреної колії життя. Взяло верх розуміння того, що ти маєш зробити благородний вчинок як мінімум в межах країни – зупинити поширення радіації, локалізувати її. Зрозуміло, що навіть і ціною власного здоров’я. Хоч від страшних подій вже минає третій десяток років, але перед очима й тепер інколи з’являється жахлива картина тієї місцевості.
В Чорнобилі поселився в колишніх казармах місцевої військової частини. Спочатку йому доручили роботу інструктором. Вчив підлеглих, як працювати з бульдозерами. Новоспечені водії, навчившись орудувати цією технікою, засипали піском територію довкола реактора в Прип’яті. Таким чином, це не давало підніматися радіації назовні. За якихось тижнів з три і сам сів за кермо цього транспорту. Харчувалися в столові, обіди їм привозили на місце роботи. На день видавали марлеву пов’язку на обличчя, дві пляшки води – і гайда за роботу. Працювали в дві зміни. Іршавчанин каже, що враження від побаченого були, м’яко кажучи, не найкращі. До їх приїзду в радіаційну зону всіх мешканців вже евакуювали. Територія від Чорнобиля до Прип’яті була схожою на якийсь вимерлий пустир. Від того подеколи ставало моторошно на душі. Зате там було чимало легкових автомобілів, які залишились без господарів. Серед них – і славнозвісні «Жигулі». Спритні, так би мовити, мисливці за безкоштовними речами полюбляли викрадати запчастини з легкових авто, в яких вже «оселилася» радіація. Іван Васильович каже, що якраз і займався «захороненням» цих автомобілів. Працював за кермом і великого артилерійського тягача, і бульдозера. Сплюснуті «радіаційні» автівки кидали в яму глибиною більше двох метрів і загрібали.
… Так минуло трохи більше п’ятдесяти діб життя іршавчанина на чорнобильськім пустирі. Як показали заміри, отримав дозу опромінення, що становила 9, 045 бер. Більше в радіаційній зоні залишатися не можна було. Відтак повернувся додому і пройшов медичну комісію. Спеціалісти дали йому третю групу інвалідності. Нині отримує трохи більше півтора сотні гривень «чорнобильських». Що собі можна дозволити в наш час на таку суму, порахувати не важко. Бере сміх крізь сльози! Хочеться, щоб держава до цих людей все ж частіше поверталася обличчям.
Приїхавши з того пекла, Іван Устич створив сім’ю. Має дружину Ганну, з якою виростив двох дітей. Радіє і тішиться двом внукам. Проживає в Іршаві, по вулиці з дещо романтичною назвою – Тиха. Жителі району добре знають і впізнають цього чоловіка. Більше п’ятнадцять років він таксистом заробляв на шматок хліба.
… Третій десяток років минув від тієї трагедії і ліквідації її наслідків. Це ювілейна річниця, яку відзначають без радості і пієтету. Вона є даниною подвигу тим людям, які відчули на собі вплив радіації заради збереження здоров’я інших.
Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Ваш отзыв

Ваш коментар