Версія для друку Версія для друку

КРИХІТНА ЧАСТКА ПРИБОРЖАВСЬКОГО У ОЧИЩЕННІ СТОЛИЦІ

Той квітневий недільний ранок для директора Приборжавського заводоуправління будматеріалів Павла Світлинця розпочався із тривожного дзвінка:
– Павле Дмитровичу, Вам треба негайно прибути на завод і передзвонити в Київ – у міністерство.
На тому кінці проводу незнайомий голос лише чітко і сухо випитував: «Скільки у вас на складі меленого вапняку? 3,5 тисячі тонн? Вам слід упакувати у мішки по 40 кілограмів і відправити чотири тисячі тонн продукції в аеропорт Ужгорода».
На резонну постановку питання про відсутність мішків, необхідної кількості транспортних засобів, хто і як все це буде розвантажувати, почув коротке: – «Мішки вам завезуть, розвантажувати – то вже не ваш клопіт».
За всю історію діяльності підприємства таким чином і завдання такого масштабу перед керівництвом заводоуправління ставилося вперше. Відразу ж розпочалася організаційна робота.
Вже наступного дня в Приборжавське прибув генеральний директор виробничого об’єднанння «Солод». Ставиться задання – щодня відправляти не менше сто тонн меленого вапняку.
Третього дня поставлене завдання відміняється, на порядок денний постає інше: молоти цеоліт, який привозитимуть із кар’єру із Сокирниці Хустського району. Цеолітова крихітка потрібна була трьох фракцій: від 2 до 5; 5-10; 10 – 20.
Пам’ять з роками стерла у колишнього директора імена співрозмовників, зарубцювався тільки епізод, коли Павло Дмитрович суперечив заступнику міністра, мовляв, підприємство технологічно не може виконати подібне завдання, обладнання не відповідало необхідним параметрам. У відповідь почув тільки коротке від генерального: «З вогнем граєтеся».
Але то була далеко не гра ні для кого. Вже через день на Приборжавське ЗУБМ доставили нове обладнання, що відповідало необхідним технологічним вимогам. В найкоротші строки змонтували їх у цеху меленого вапняку. Під площадку для складування цільного цеоліту із Сокирниці виділили місце у кар’єрі. Вже звідти для помолу доставляли підвісною дорогою.
Окрім двох помольних агрегатів СМД, підприємству безоплатно також виділили два нові автомобілі КрАЗи і два навантажувачі на пневмоходу та потужний бульдозер ДТ-250. Попри таке серйозне технічне підсилення, був період, коли навіть за цих потужностей не могли справлятися із поставленими необхідними обсягами виробництва цеолітової крихітки. Вихід знайшли: свого часу заводоуправління допомогло обладнати і запустити у місцевому колгоспі невеликий цех помолу. Тож із головою колгоспу Ганною Ловга директор заводоуправління Павло Світлинець домовився про розміщення частини надзвичайно важливого державного замовлення на їх потужностях.
Мабуть, до цього варто додати, що на підприємстві у звичному режимі продовжували виконувати заплановану виробничу програму. Керівництво заводу навіть при надзвичайних обставинах хотіло зберегти партнерські зв’язки.
Півтора місяця надзвичайно інтенсивної і важкої праці. Доводилося щоденно молоти та відвантажувати 180 – 200 тонн цеолітової крихітки різних фракцій. Для цього доводилося перемелювати в півтора рази більше каменю-цеоліту: із 1,5 тонни породи крихітки «виходило» тільки тонна, відходи ж реалізовували як надзвичайно цінну добавку для сільськогосподарського виробництва.
На Приборжавському заводоуправлінні мали ще один клопіт. У Києві цеоліт потребували чистий. А в Берегові на станції, де його перевантажували, вагони подавали з-під розвантаженого вугілля. Після з’ясування даних обставин достатньо було однієї вказівки, і їх уже подавали чисто вимитими.
Той період часу і за тих обставин визначався надзвичайно високим рівнем відповідальності.
– Працювали нерідко по дві зміни підряд, без відпочинку, – згадує тепер Павло Дмитрович.
У нього і дотепер збереглися щоденні записи в робочому зошиті директора. Кожного дня він особисто доповідав у міністерство про хід робіт.
Останній вантаж на Київ із Приборжавського заводоуправління будматеріалів відправили 8-ого червня 1996-ого року. Хоча ще довгий час опісля тримали запас цеолітової крихітки – 400 чи 500 тонн.
Таким він був – посильний внесок трудового колективу Приборжавського заводоуправління будівельних матеріалів у очищення столиці нашої країни від радіаційного забруднення. Цеолітову крихітку поміщали в дерев’яні ящики, через них пропускали воду, що нею згодом змивали радіаційний бруд із проспектів, вулиць і площ Києва.
P.S.
Згодом директор заводу Павло Світлинець та робітник Михайло Пупена були відзначені високими урядовими нагородами – орденами Дружби народів.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Ваш отзыв

Ваш коментар