Версія для друку Версія для друку

ЗАЄЦЬ-ПЕРЕВІЗНИК

Роки навчання пролетіли швидко, і Заєць незчувся, як опанував професію поромщика. Повернувся в рідні місця і заговорив з друзями про те, що треба домогтися з’єднати два береги річки. А щоб вселити в них надію і впевненість, із матроською майкою не розлучався ні вдень, ні вночі. За це лісові друзі часто називали його моряком-поромщиком. Заєць недолюбляв слово “моряк”, бо в Карпатах морем і не пахне. А от поромщик – то для нього. А Заєць вирішив із зрубаних гілок зробити плоскодонне судно, щоб перевозити звірят і вантаж через Боржаву.
На Зайцеву новацію Лисичка тільки єхидно посміхнулася:
– Нічого з того не вийде. Краще вже зайнятися спортом і самому перепливати річку.
– Для мене це не проблема. Ніяка вода не страшна, — байдуже відповів їй Вовк. – Мені навіть море по коліна.
Ведмідь лише спідлоба подивився на сіроманця. Мовляв, де він бачив море? Хіба що по телевізору.
Сідати на пором ніхто не хотів. Надто вже небезпечна це справа. Під час подорожі всяке може статися. А ще поромщик – Заєць! Що з того, що в нього матроська майка.
І все ж таки знайшовся один відважний. Це був Їжачок. “Або пан, або пропав”, – думав він.
Але Заєць переконував:
– Не бійся, все буде гаразд. Життя без мандрів – нудне, нецікаве, одноманітне. Далеко за прикладом йти не треба. Подивися на птахів. Вони кожної осені відлітають на південь. Скільки країн їм доводиться бачити! Скільки нових зустрічей! Скільки нових знайомств!
– Та це ж птахи… – ледь спромігся на слово Колючий.
Після вмовляння Їжачок таки згодився.
День видався ясний, погожий, із-за хмар визирнуло сонечко, сипнуло на землю проміння. На відкриття порому зійшлися майже всі лісові звірі. Тут були і Вовк, і Ведмідь, і Кабан, і Лисиця. Коли пором із Зайцем і Їжачком став відчалювати від берега.
До протилежного берега Заєць і Їжачок добралися без пригод. Суперечка виникла, коли Колючий не хотів зійти з порому і йти в сад за фруктами. Мовляв, Заєць сам повернеться на поромі назад, а його залишить тут.
– Та не бійся! Усе буде добре! Я чекатиму на тебе…
– Ні-ні! Сам я не піду, – відпирався Їжачок.
Твоя правда: піду з тобою. Разом буде веселіше і цікавіше.
Заєць і Їжачок разом подалися в сад, який виблискував осінньою позолотою. Гріли теплом червонобокі яблука, духмяно пахли груші. Манили до себе сливи, виноград…
– Треба було взяти з собою кошик, – мовив Їжачок. – Тут стільки всякого добра, що очі розбігаються!
– Шкода, що немає моркви і капусти, – почухав за вухом Куций.
– Такого бути не може! – аж підстрибнув Колючий. – Що за город без білокачанної? Зараз ми щось неодмінно знайдемо!
Невдовзі й справді Заєць і Їжачок знайшли білокачанну. Вона виглядала серед інших рослин справжньою красунею. Та тільки Зайчик підійшов до неї, як звідки не взявся здоровенний Пес. Спочатку він сердито загарчав, а потім стрілою кинувся до них.
– Що це ви тут загубили? Гав-гав-гав! Це моя територія! Тут я господар! Геть звідси! – на весь город гавкав він. – Щоб я вас тут більше не бачив!
Довговухий дав знати ногам, а бідолашний Їжачок мерщій звився у клубок і перелякано причаївся в сухій траві. Пес був пильний і одразу запримітив його. Підійшов зовсім близько, понюхав і вказав на Зайця.
– І ти разом з ним? Тепер начувайтеся, малі бешкетники! Я вас провчу, як зазіхати на приватне майно! Гав-гав!
Висолопивши язика, Пес знахабніло став підбиратися до Їжачка. Але як не намагався дістати його, все було марно: тільки губи і висолопленого язика поколов. Це його, звісно, дратувало, але вдіяти нічого не міг.
А тим часом переполоханий Заєць сховався за дротяною огорожею, куди вже ніяк не міг добратися злий Пес. Той ще трохи погавкав і сердитий поплентався додому.
Бідолашний Їжачок ледь приплентався до огорожі, де вже нетерпляче чекав його Заєць. Він хвилювався за приятеля, щоб, бува, чогось із ним не трапилося.
– Як ти там? – запитав. – 3 тобою усе гаразд?
– Сьогодні не пощастило, – бідкався дорогою Колючий.
– Не хвилюйся, – заспокоював його Заєць, хоча в самого серце калатало так, наче він бігцем щойно подолав неймовірну перешкоду. – Іншим разом обов’язково пощастить.
– А тепер потрібно поспішати: вже на дощ збирається. .. Ходімо, – хвилювався Колючий.
Коли вже були на поромі, Куций подав Їжачкові яблуко і щиро всміхнувся..
– А одне я все ж таки прихопив… Це буде твоїм діточкам.
– А я теж не ликом шитий, – нарешті полегшено зітхнув Колючий і витягнув із-за пазухи здоровенну моркву. – Бери, вгощайся…
Цікаве, з пригодами, життя у друзів тільки починалося.
Уже наступного ранку Їжачок навідався до Зайця і каже:
– Добре ми вчора мандрували! Мені так сподобалося!
– Жартуєш, Колючий?! – викруглив очі Куций Хвіст. А мені не до жартів.
Ніскілечки! Я ні за чим не шкодую! Хто горя не бачив, той і щастя не знає.
А зустріч із здоровенним Псом? Він міг розірвати нас на шматки! Ти бачив його страшні очі? А висолопленого язика? Не пес, а страшило!
Їжачок тільки усміхнувся:
– Якби ти бачив його зуби… Тими іклами він камінь перегризе. Тобі просто пощастило…
– Кепкуй, кепкуй з мене, старого дурня, – і собі нарешті усміхнувся Заєць, – добре ми з тобою п’ятами накивали, – і, трохи подумавши, додав: – Тобі, друже, краще. У тебе бронежилет. Тобі й сам Вовк не страшний. Та ти ближче до справи: чого прийшов. Знову пригод захотілося?
– А чому б і ні? – Їжачок не знав, що відразу й відповісти. – Та бачу, тобі не до мандрів.
Заєць промовчав. Йому соромно було сказати, що цілу ніч спав під кущем із розплющеними очима і нашорошеними вухами.
Коли Заєць трохи заспокоївся, Їжачок продовжив:
– Я теж цілу ніч не спав, – зізнався нарешті Колючий. – Дивився телевізор, слухав радіо, читав газети… І ось в одній статті прочитав, що собака – друг людини. Він врятував курей від Лисиці, яка хотіла поцупити їх з курника.
– На що натякаєш? – підвівся з-за куща Куций. – Знову йти до страшила, низько вклонитися йому і вибачитися за вчорашнє?
– Саме так! – аж підстрибнув Їжачок. – Якщо він добрий, чесний, чемний і чуйний, то чому б не скористатися цим? Ми й справді вчора вчинили не по-джентельменськи. По-варварськи ввірвалися на город, забажали поласувати морквою, капустою, яблуками і грушами, навіть не спитавши про це у Пса.
Довго не роздумуючи, Заєць і Їжачок подалися до Боржави, сіли на пором і переправилися на протилежний берег річки. І, вже не ховаючись, подалися прямо до Пса. Той спочатку вдавав, що їх не бачить, тільки щось прогарчав під ніс. Заєць і Їжачок одразу нашорошили вуха.
– Що, знову моркви і яблук захотілося? – вишкірився Пес. – Сьогодні ви мене не обдурите…
Їжачок подався трохи наперед і лагідно мовив до Пса:
– А ми прийшли вибачитися за те, що скоїли вчора. Справді, негарно якось вийшло…
– Так, так, – і собі мовив Заєць, – ми визнаємо свою провину.
Пес не знав, що й відповісти.
– Добре, що ви покаялися за скоєне, – почухав за вухом він. – Так і має бути. Ніхто на світі не повинен робити зло.
Їжачок видобув із-за пазухи “Лісову газету” і подав Псові.
Тут про вас написано…
Розчулили друзяки вірного сторожа.
Пес цілком подобрішав. Він чемно попросив газету і начепив на ніс окуляри:
Спасибі за газету. Мені кури розповідали про газетну публікацію, а господар вгостив свіжим м’ясом. А Лисиця більше не з’являється… Боїться, що без хвоста залишиться.
Пес запросив Зайця і Їжачка в сад і на город, став частувати свіжими грушами, яблуками, капустою і морквою. Куди й поділася його вчорашня злість! А коли проводжав їх додому, ще й на дорогу дав смачні наїдки.
– Ось бачиш, – уже на поромі сказав Їжачок, – як інколи добре слово може стати чарівним, допомогти у справі.
– Правду кажеш, – згодився Заєць. – Ладом усе можна.
У той час, коли Заєць і Їжак розкошували у Пса на городі; насолоджувалися смачними наїдками, неподалік, на розлогій яблуні, сиділа Сорока і все дійство знімала на відеокамеру. Тепер вона досхочу посміється з Лисиці, яка останнім часом й носа боїться показати в село. Пес добряче провчив її, як не треба заглядати в чужий курник.
Так було і тепер, коли Сорока показала Рудій відеоплівку. Та від побаченого аж почорніла.
– Ну й артисти! – крутнула хвостом Лисичка. – Вони його так провели! І словечка підібрали: “ми прийшли вибачитися”, “справді негарно якось вийшло”, “це наша провина”. І він на це клюнув?!
Сорока аж підстрибнула від задоволення. Руду і справді новина вколола в саме серце.
– Де пором? – трохи вгамувавшись, запитала Лисичка.
– А ти хіба не була на його відкритті?
– Та була, була… – розсердилася Лисичка. – Хіба все одразу пригадаєш? Ну, я пішла!
Сказала це Руда і зникла в кущах.
Мерщій прибігла до порому, зручно всілася і відпливла від берега. Вона хотіла чимскоріше добратися до курника і поласувати свіжою курятиною. Якщо Пса так легко обвели навколо пальця Заєць і Їжачок, то він просто лопух. Вона не таких водила за ніс.
Добравшись до протилежного берега, Руда навіть забула пришвартувати пором – чимдуж побігла в село.
Пес лежав у своїй комірчині, бо по мобільному телефону розмовляв з Півнем. Аж тут не знати звідки взялася Сорока. Вона принесла на хвості новину:
– До тебе в гості Руда йде! Курчат пильнуй. А то біди не оминути. Вона якась сердита… Та ти і сам добре її знаєш: в очі співає, а позаочі лає.
– Авжеж, – згодився Пес. – Гадюку як не грій, вона все одно вкусить.
Пес сам вирішив піти на зустріч з Рудою, допоки вона щось не втнула. А хитруня, побачивши його, низько, майже до землі, вклонилася і тихенько проспівала:
– Я прийшла вибачитися за те, що скоїла недавно. Справді негарно якось вийшло. Я більше ніколи не чіпатиму курей.
– Прийшла, значить, аби пробачив провину? – зазирнув Рудій в очі Пес. – Добре, що вирішила покаятися. А як посвідчиш, що знову не зазіхатимеш на курей?
Руда одразу заметушилася, крутнула хвостом та й каже:
– А я піду до курчат і вибачуся перед ними. Я вирішила стати вегетаріанкою.
– “Хитра яка! – подумав Пес. – Хоче мене в дурні пошити. Я так і повірив, що вона відмовиться від м’яса, харчуватиметься тільки травою та молоком. Ще дідусь казав: лисиця спить, а курей бачить”.
– Гаразд, – вдав, що згодився Пес. – Іди до курей і вибачайся за скоєне. Тільки не думай щось утнути… Під землею знайду!
Лис хоч поміниться, та натура його не зміниться.
Хитруня радо побігла до курника. Тільки вона не відала, що Пес зв’язався по мобільному телефону з Індиком і наказав, щоб вони разом з Півнем простежили за Рудою. Про її лихі наміри не міг здогадуватися тільки телепень.
Уздрівши, що Пес залишився на городі, Руда метнулася до курника. Схопила маленьку курочку і кинула в лаптух. Однак цього їй здалося замало, і вона впіймала ще одну рябеньку. В курнику здійнявся шалений переполох. Кури несамовито галасували, кликали на допомогу.
– Кудкудак! Кудкудак-кудак-кудак… Рятуйте! Ловіть розбійника!
Індик і Півень затримали Лисицю на гарячому. Коли хитруня побачила, що потрапила в пастку, в неї з переляку аж у п’ятах похололо. Вона ладна була вистрибнути із власної шкіри: кинула мішок і дала знати ногам. Та на городі на неї вже чекав Пес. Він блискавкою шуганув за Рудою. Врятувало її те, що прожогом шубовснула у цебер з водою.
Ось вам, мої любі діточки, казочка, а мені, дідусеві, бубликів в’язочка, ще й горішків трішки. Читайте, на вус мотайте та мене, старенького, не забувайте.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар