Версія для друку Версія для друку

СУМНА ІСТОРІЯ ПРО ДУРНИЙ АПРІЛЬ З ВЕСЕЛИМ /КІНЦЕМ/ ЗАКІНЧЕННЯМ

Роки розвели колись із земляком, з яким у шкільні роки були у доволі приязних стосунках. Не надто часто потім доводилося бачитися і з його рідними, тож вістря цікавості не те, що притупилося байдужістю, а немовби округлилося – як до далеких родичів. Таких, про яких здебільшого дізнаєшся, коли, не дай Бог, стається у них нещастя, або, навпаки, приємна подія – це, як до прикладу, весілля чи хрестини.

Те, що трапилося в житті Івана, більше аніж неймовірно, але митцям – письменникам, драматургам, сценаристам, режисерам – давно відомо, наскільки непередбачуваними можуть бути фабули життєвих сюжетів. Характер у нього в юності був ще той. Не те, що задерикуватий від підліткового чи юначого максималізму, але інколи твердість у відстоюванні свого «Я» відверто межувала із впертістю. Подейкують, буцімто, коли він навчався в духовному училищі, з ним трапилася пригода, що підтверджує вищезгадану рису та додає характерні відтінки до психологічного портрету: одного разу після вечірньої служби настоятель храму підізвав послушника до себе, щоб попередити, що тому назавтра під час денної служби треба буде прочитати чергову главу Апостола. Цілий вечір та майже до ранку семінарист читав і перечитував намічену главу, аби ніяким чином не зганьбитися ненароком запинкою та непередбачуваними паузами в тексті.
Натомість цю почесну місію доручили зовсім іншому семінаристу, а Івана послали на послух до корівника. На здивований погляд почув фразу: «Він із цим справиться краще». Це був один із методів виховання у майбутніх священиків беззаперечної покори, прийняття будь-якого послуху, незалежно від здібностей, заслуг і намірів.
Там, на господарському дворі, серед інших обов’язків, належало чистити стійла худоби та подоїти тварин. Коли надвечір настоятель зайшов перевірити виконання послуху –почув мукання недоєної корови і загаджений поміст. На запитання, чого під однією твариною не прибрано і вона залишилася недоєною, почув відповідь: «Я думав вона з цим справиться краще».
Священиком не став, проте добре розумів і вів службу. Отож диякон із нього, із гарним голосом при доволі непоказній зовнішності, вийшов справді вправний та метикуватий. Як і багатьох наших односельців, та й у цілому закарпатців, доля погнала Івана на сезонні заробітки на Східну Україну. Молодий хлопець зустрів у одному із сіл дівчину, яку покохав та й попросив у неї руки і серця. Говіркий, хазяйновитий западенець, світлий, з відкритим лицем, він, видно так само припав до душі пекучій сонцем степнячці.
Жили-поживали – дітей двійко нажили. Господарство завели. Старалися. Поки могли – трудилися в місцевому колгоспі. Як стало зовсім несила від безгрошів’я та нестатків, за прикладом земляків-закарпатців, багатьох своїх однокласників подалися на заробітки на Московщину. Кохана проте ніяк не бажала відпускати самого судженого ніби й не на чужину, але все-таки за кордон, нехай навіть прикордонники і віз не вимагають при його перетині. Батьки їх – вже пенсіонери, переважно пораються по домашньому господарству, тож і особливо вмовляти їх не довелося, аби синочка з донечкою залишити їм дозирати.
Не без допомоги наших же закарпатців «вийшли» на посередника, який знайшов їм господиню із садибою, де почали вони коротати «подмосковные вечера». Їх коротали, а вдень – будинок, сад, парк, подвір’я, надвірні споруди порали. Якщо Ганнуся, так звали Іванову дружину, в обов’язках мала один тільки, хай і чималий котедж, то на Іванових плечах лежало все інше, а в руках не те, щоб горіло, але просто так-таки спорилося все безупинно.
Через деякий час ця спокійна працьовита молода пара стала все більше пошановуватися господинею підмосковної садиби. Молода столична пані, їх ровесниця, старшою віком видавалася їм лише попервах. Постійні вишукані зачіски, макіяж, дороге брендове вбрання робили її на перший поверховий погляд не так старшою, як нібито вивищеною, завжди дистанційованою від оточуючих, а в нашому випадку ще до того ж і від прислуги. Зближення почалося якось непомітно, через дрібниці, які попервах не подавали ніяких надій на що-небудь більше, аніж просто доброзичливе ставлення до заробітчан. Та ніхто зовсім і не претендував на що-небудь інше.
Одинока бізнес-вумен, скоріше за все, не мала на той час душевної подруги, з якою кожній жінці у будь-якому віці хочеться поділитися найпотаємнішим, чого переважно не довіряють навіть коханим чи чоловікам. Отож, слово за словом у своїй сув’язі жіночі серця вийшли на один лад, або по-сучасному, матрицю.
Нерідко до їх вечірніх посиденьок дозволяли приєднатися і єдиному на всю округу тверезому чоловікові. Особливо, коли жіночі натури прагнули фривольності, жартів на грані пристойності, що як і гарний французький чи вірменський коньяк розігрівають кров та прискорюють серцебиття.
Кількарічна така історія у своїй сталості додавала міцності тому, що, як і у випадку із коньяком, не проступає на поверхневості, а відчувається лише тоді, коли скуштуєш трунок.
Своєрідна ідилія могла продовжуватись бозна скільки, якби не трапився одного разу у цьому трикутнику трафунок, що йому закарпатці дали назву «дурный априль».
Ніщо того дня не віщувало ні сімейних катаклізмів, ні соціальних потрясінь, ані міжнаціональних конфліктів на сексуально-розиграшно-торгівельному ґрунті. Все це відбулося так карколомно швидко, що багато надзвичайно важливих для достовірності деталей картини безнадійно стерлося із пам’яті всіх трьох дійових осіб, бо ніхто з них попервах навіть подумки не припускав нічого більшого, як …
Поміж тим лише те, що залишилося в сухому залишку.
– Аня, продай мені свого чоловіка.
– Як це, продати?! Він і так вам що вдень, що вночі належить.
– Ну, не зовсім належить.
–Та як це продати? А як він не захоче?
– Захоче чи ні, то ти вже тим не переймайся. То вже мій клопіт.
– А скільки даси?– несподівано сама для себе Аня і собі перейшла на «ти» з господинею.
– А за скільки продаси?
Аня зопалу назвала позамежну в своїй уяві суму:
– П’ятдесят…– проковтнула спазм, як абразив у горлі через несподівано загострений кадик – зелених… Кусків.
Сказала й ураз заціпеніла, ніби з неї вийшов увесь той дух грайливості, жар пристрасті у молодиці ніби вмент спопелів.
Хазяйка, не знати – відчула або ні її внутрішню суперечливу пустоту та не послала жінку за проданим тією зопалу, як здуру чоловіком. А сама не полінувалася вийти за ним на ґанок:
– Іване, йдіть-но до нас, маємо спільну справу.
Коли хлоп ступив у простору залу кабінету, хазяйка, що перед тим пропустила його посперед себе, обійшла, повільно оглядаючи, ніби вперше побачивши. Іван зупинився перед столом, нічого не розуміючи, але тьохнуло десь так глибоко щось тривожне, здається, аж навіть у позасвідомості, як далеко рідна закарпатська домівка, у яку чомусь так захотілося повернутися. Тьохнуло, мабуть, від зів’ялої спини дружини, що не те, що не повернулася до рідного, а ніби залишиллася врослим корінням сухої бадилини у м’яку італійську шкіру крісла.
Хазяйка поступом обійшла стіл, зручно і щільно вмістилася у власне крісло та й коротко виклала все, що відбулося між нею і його Ганною до його приходу.
В Івановій душі забурунило чимось таким, як по весні в Бистрому сонце веселково грає в міріадах незмінно нестабільних крапель і так само невловима та непередавана:
– Продала, так продала. Надіюсь, не продешевила?!
Повернувшись з кріслом, як у пів-ока, господиня, лівицею автоматично звично накручуючи шифр сейфа, легким порухом відчинила дверцята та й вийняла повільно одна за одною п’ять повних пачок туго навхрест перепоясаних банківськими стрічками стодоларових банкнот.
Сторонньому могло здатися, що в цьому будинку нічого не змінилося. Або майже.
Правда, цим самим стороннім, а їх подеколи бувало чимало, з того першого квітня не вільно стало залишатися ночувати в гостях.
Весна ніби вмент забуяла в літо. Ганнуся, оговтавшись від скоєного, не давала знати ні собі, ні по собі невиправності ситуації. Коли хазяйка, як і зазвичай, у справах відлучалася до «первопрестольной», накатувала на все ще, здавалося, коханого:
– Давай втечемо. Вона не зробить нам нічого в Україні. Я пробачу тобі все. Заживемо знову, ніби нічого й не було між вами.
Іван то смурнів, то віджартовувався.
Одного разу колишній здалося, що його слова у відповідь стали серйозними. Не барячись, повідомила Маші (тепер Ганна так зверталася до хазяйки), що мусить негайно виїхати додому, тож чи не відпустить Івана провести її до кордону.
Та без тіні сумніву погодилася і тільки вранці внесла корективи до наміченої поїздки: разом із Іваном проводжати наймичку буде і господиня.
Кількагодинна поїздка не змінила ні на йоту ні тональність розмов, ні навіть їх звичної тематики.
Лише перед митницею Іван Ганні заперечив на повторну пропозицію разом перетнути кордон:
– Ти ж мене продала…
Якщо мовити, що батьки були ошелешені вчинком сина, коли вперше довідалися про його вчинок – то не сказати нічого.
Згодом він приїхав у рідне село із новою невісткою. Та доволі легко повирішувала чимало, здавалося б надзвичайно заплутаних і завузлованих питань у взаєминах із попередньою сім’єю теперішнього коханого бізнес-вумен.
Свекор не полінувався – навідався до новоствореної сім’ї у роду. Якось не втримався, встав зранку та й викосив по свіжій росі добрий дараб підмосковної землі. Невістка настояла, аби «старий» неодмінно взяв зароблені долари. Такі застановилися у них відносини: за все невістка платить, ще до того ж і щедро.
***
Цю неймовірно правдиву історію нам розповіла Іванова мати буквально вчора, насамкінець тільки додавши:
– Іван мій, ніби нічого, але чогось таки вартий! А?..

Михайло ВЕРХОВИЙ,
Михайло ГОРИЦВІТ

Ваш отзыв

Ваш коментар