Версія для друку Версія для друку

Відшиб, що став життям

За три кілометри від Загаття, на Завидівському перевалі, скоро буде сто років, відколи поставили кордонний будинок лісівників. Оберігали вони ще графські зелені багатства в цьому краї та й далі продовжують цю святу справу і в наші дні. Через рік родина Ганни Іванівни та Івана Юрійовича Маргітів відзначатимуть тридцятилітній ювілей, відколи доля вручила їм ключі від цього обійстя.
До них тут рік попрацював Іван Гольча, який свою недовгу естафету перейняв у Василя Чепака. А до того – повноправним господарем почувався на цій окрузі Михайло Дрогобецький. Історичні прекази ж свідчать, що започаткував тут господарство Янко. До речі, кілька років тому його донька приїжджала із Німеччини до родичів в сусіднє Завидово, тож захотіла подивитися місця, де босими ногами топтала ряст та збирала перші растики, коли їх було стільки, що не було необхідності заносити їх в Червону книгу.
Літня жінка найбільше у довірливій розмові із нинішньою господинею Ганною Іванівною побивалася за смереками, які ще з дитинства запам’ятала маленькими.
А у Ганни Іванівни пов’язане своє із цією місциною, з якою вже зріднилася за цей час. Вийшовши заміж за Івана Маргіту, його односільчанка й гадки не мала, що невдовзі, йдучи за чоловіком, розділяючи його будні і свята, поселиться на відшибі. Без сусідів: ні близьких, ні далеких. А ще, як воно, коли маленькі діти, що їх щодня в Загаття за три кілометри в дитсадок потрібно вести, самій встигнути на роботу – в бухгалтерію. Мабуть, не таким уявляла своє майбутнє випускниця Хустського лісотехнікуму. Та життя не менш вигадливе у фантазіях. Кілька років пропрацювавши в бухгалтерії, вона, несподівано скоріше для себе, прийняла пропозицію стати помічником Загатського лісничого. Час цієї її роботи вже відлічує двадцять перший рік. Ніби й непомітно промайнули роки: освоєння на новій посаді, пізнання тонкощів професії, навчання у Львівському лісотехнічному університеті на лісотехнічному факультеті.
Її призначення помічником лісничого припало на середину 1990-их. Здається, легких періодів за незалежності Україна не знала, але лихими називають тільки ті – дев’яності. Працівники лісової охорони по-своєму згадують їх із жахом: масові самовільні рубки, особливо в околицях сіл Собатино та Бабичі Мукачівського району; пожежі, низькі зарплати, та й ті держава боргувала, постійні нічні чергування по графіку.
До речі, коли вже вдалося освоїтися на новому місці, доля піднесла нове, не менш складне за попередні, випробування. В 2002-ому році сталися масові вітровали. Це лихо потребує максимальної концентрації зусиль, високої професійної підготовки лісівників та й, звичайно, максимального напруження фізичних сил. Того року на їх долю випало тринадцять гектарів суцільних рубок після вітровалу в Собатині. За цим – складний технологічний процес.
За ними неодмінно услід іде посадка лісу. Із забезпеченням шкілки проблем у лісівників ніколи не було. Тепер постала проблема іншого характеру. Колись у кожному лісництві працювала лісокультурна бригада, в якій переважно трудилися жінки. Тепер співпрацюють із ними посезонно, заключаючи цивільно-правові угоди.
Ці та інші причини зумовили повернутися до нових, а вірніше до свого часу забутих, дідівських методів лісовідтворення. Йдеться про посів жолудів у ґрунт безпосередньо на лісорозробних ділянках, що підпадають під заліснення. До прикладу, минулого року засіяли одинадцять із половиною гектарів. Цієї весни колективу лісництва залишилося висадити саджанців всього ще на 5,1 гектара.
Ганна Іванівна не говорить прямо, але якщо судити всього тільки по кількох побічних ознаках – прихильниця описаного методу лісовідтворення.
Ми – лісничий Загатського лісництва Василь Петрович Мисло, його помічник Ганна Іванівна Маргіта і журналіст – направляючись трасою до кордонного будиночка, якраз проїжджали повз одну із таких ділянок, де густою, десь під метр висотою, густою щіткою стояли молоді кількарічні дубочки.
− Оце і є вони, — звернула увагу Ганна Іванівна.
Тут-таки діалог між ними «розкрив» ще одну давню лісівницьку таємницю: висіваючи жолудь дуба скельного, колись поряд обов’зково висівали овес, щоб означити майбутні сходи, але, на думку Василя Петровича, то зайве, адже зійшовши, молодий пагін виростає за рік до десяти-п’ятнадцяти сантиметрів.
Так, це найбільш ефективний і найбільш близький до природного метод поновлення лісів із мінімальним втручанням людини у цей процес.
Ганна Іванівна не оминула нагоди і додала, що минулого року в лісництві заготовили дві тисячі двісті кілограмів жолудів, хоча були колись і сезони, коли заготовляли до двадцяти тонн, що давало додаткові прибутки.
Спілкуватися із Ганною Іванівною – ніби пливти у теплій літній річці із тихою течією під вечір. Її мова тиха, спокійна, рівна і, здається, навіть не міняється в тональності, в теплоті незалежно від теми – чи то технологічні карти лісокористування, чи то про дітей – доньку Ірину, що вчителює в Дешковиці та сина Михайла – майстра по лісозаготівлі на ТоВ «К’Лен».
Сьогодні та й уже давно Ганні Іванівні не здається, що вона на відшибі, узбіччі життя. Воно довкруж неї, як і ті 10 майстрів лісу та 3 майстрів по лісозаготівлі, з якими практично щодня реалізує себе впродовж десятків років, як керівник первинної ланки.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар