Версія для друку Версія для друку

ХРЕЩЕНА МАМА «САНРЕМО»

Земляки із Великого Раківця, хто добре пам’ятає той період середини 1990-их, можуть достовірно підтвердити, що Ольга Чоботарьова-Матішинець абсолютно несхожа на теперішню. Мов,а звичайно, не про зовнішню подібність. Починала свій бізнес, стоячи в центрі села за лавкою із крамом, вона нерідко встидаючись відверталася від перехожих. У той час всіма нами такі речі сприймалися не через слово «бізнес» у його високому значенні, а в такому ідеологічно зашореному, як «спекуляція».
Два минулі десятиліття розкрили її абсолютно неочікуваний, можливо, навіть і для неї, потенційно інший світ. Сьогодні вона selfmadewoman, впевнена у своїх силах підприємець, креативний менеджер, яка безпосередньо по ходу справи присвоює оригінальні і своєрідні назви партіям нового товару. Через це дівчата із магазину поміж собою якось прозвали її хрещеною мамою (маточкою). Потім товар на полицях чи на складі у коробках так і очікує свого покупця під місцевим брендом та псевдо, а не під фабричними артикулами і розмірами.
– Дівчатам так легше орієнтуватись у товарній масі, – посміхаючись, пояснює цей незвичний прийом Ольга Устимівна.
Вже в подальшій розмові, ніби продовжуючи свій піднесений настрій, ділиться одним із курйозних трактувань у колективі двох із її назв. Туфлі 45-го розміру охрестила «И пошел», а найменші – «Семенить». І вже, мабуть, не так уже й важко припустити, що ті, хто першими почули ці назви, потрактували другий термін не в значенні «поспіхом іти дрібним кроком», а відштовхувались від російського слова «семья», а значить сіяти сім’я, зачинати рід. Знов-таки, тут, мабуть, мимоволі прослідкували такий екскурс у її минуле, коли в юності вона здобувала професію зоотехніка у сільськогосподарському технікумі в далекому російському Бологому, що «между Ленинградом и Москвой». Відмінниця, восьмикласниця Великораковецької середньої школи за компанію із подругою, вступила туди на навчання. Це було в той час, коли всі закарпатські дівчата масово штурмували Мукачівське педучилище та медичні заклади краю.
Ольга Чоботарьова незмінно продовжує стверджувати, що вона одна й та сама: «Як тоді, так і тепер іду наперекір загальноприйнятому». За її ж визнанням, вона належить до такого психотипу людей, що коли про них говорять, якщо вони потонули, то їх слід шукати вверх за течією. Вона щиро переконана, що будь-хто при великому бажанні зможе подолати супротивні поставленій меті обставини, будь-хто зможе реалізувати якнайкраще закладені в нього здібності, а значить, бути успішним у житті, у всякому випадку, достатньо матеріально забезпеченим.
І по великому рахунку вона сповна має право на таке твердження. Її бізнес-історія розпочиналася в 1995-ому році із позичених у сусідів тридцяти американських доларів. Цієї суми цілком вистачило, щоб купити квиток у Словаччину. Влаштувалась на роботу у пекарні, а вже за короткий період часу господарі перевели її із помічника пекаря на повноправного фахівця. Але при цьому чогось «забули» заплатити за виконану роботу. А Ольга влаштувалася тоді ще й на будівництво. Цей неймовірний трудовий марафон фінішував, можна сказати, таки з найменшими втратами: перебуваючи в кількадобовій безсонній прострації, молода жінка зробила більший, ніж норма, заміс. Тож розпрощалися із господарями, вийшовши , як то кажуть, «по нолям». Заробленого на будівництві вистачило, щоб на 100 $ свій бізнес на базарі.
В майбутньому Ользі Устимівні довелося долати труднощі і не такого характеру. До прикладу, як от намагання доморощених рекетирів нав’язати їй «кришування», спроби правоохоронців відкрити притягнути «за вуха» справу за торгівлю нею за іноземну валюту. Вона відверта і щира у своїх оповідях, називає навіть відомі багатьом і багатьох імена. Ну і як було не задати провокативне запитання щодо хабарів?
– Вже всі забули, коли підприємцеві доводилося неодмінно і негайно фіксувати в зошит кожну продану річ, – Ольга відразу ж почала оповідь про не записані нею реалізовані шкарпетки. – ­І щоб не платити штраф, вирішила залагодити проблему як і всі. Взяла банку кави, коробку цукерок і знайти порозуміння у податковій. Походила-походила їх коридорами, зайшла в потрібний кабінет, побачила, що нема кому давати хабаря, а ще й не знала, як це робиться, повернулася та й мовчки вийшла із пакунком.
Ольга Матішинець ніколи не боялася ні труднощів, ні новизни у справі.
Всі ці перипетії, зигзаги і віражі на її бізнесовому шляху мали б, мабуть, не такий яскравий антураж, якби не своєрідний колорит, притаманний тільки їй одній. У всякому випадку, на наших рідних теренах. Кілька років тому, коли вона свій фірмовий магазин «Санремо» перемістила у новоорендоване приміщення, на радіо «Закарпаття-FM» майже постійно звучали витворені нею рекламні чотиривірші, коломийки на зразок:
Гоп шіді-ріді, Іванку, ци чуєш?
Кить ми купиш щось
в Сан Ремо,
То – зо мнов ночуєш.
У першій коломийці хтось відразу зогледів би двозначність, але це всього-на-всього такий своєрідний діалог на відстані із сином, тоді ще дитиною, якого, мотаючись постійно за товаром, доводилося залишати то на сусідів, то на родичів.
Її творчість настільки припала до душі ведучій програми Тетяні, що вона напівсерйозно запропонувала Ользі постійну роботу за половину штатного окладу.
Правда, Ольга Устимівна, немов сумуючи за надто серйозною втратою, не називаючи кількість таких скоромовок, обходиться фразою, що з диска їх доволі довго довелося б слухати, тут же ніби сама себе обриваючи, зауважила, що з часу розстрілу Майдану не займається цією творчістю.
Наше спілкування проходило в підвальному приміщенні безпосередньо в торговельній залі магазину за кілька день до настання весни – саме тієї пори, коли чоловіки приводять сюди дружин і коханих, щоб підібрати їм подарунки, тож було б просто гріхом не запитати власницю: чи вона сама любить подарунки?
Категоричне «ні» здивувало.
Отака передсвяткова історія про одну із наших бізнес-вумен. Читачі «Нового життя», переконаний, знають не менш цікаві історії про своїх знайомих і друзів. Сподіваємося на їх відгуки.
Миха

Ваш отзыв

Ваш коментар