Шоні (Олександр) Калинич із Малої Розтоки того дня, коли розпочалася Перша світова війна, навіть якби й дізнався про це, то навряд чи усвідомив би всю глобальну трагічність цієї події, але радості у його у сім’ї мабуть-таки не поменшало б від іншої. Дружина народила сина – за селянськими мірками – майбутнього помічника, робітника, спадкоємця і опору на старі дні. Звідки було ґаздові знати, що народжений на початку Першої світової війни, його Іванко завершуватиме вже Другу світову у Добровольчому корпусі чеського генерала Людвіґа Свободи.
Цілком свідомим тридцятилітнім чоловіком Іван Калинич не випадково пішов на війну та отримав поранення. Такий уже мав він характер: ніколи не міг бути осторонь того, що стосувалося не тільки його особисто, але й громади. Згодом це підтвердиться всім його наступним життям.
Вже коли стало цілком зрозуміло, що Радянська Армія в Закарпаття (Підкарпатську Україну) принесла не тільки визволення, але й, майже автоматично, радянську владу, і подітися від цього не було куди, молодий чоловік шукав себе, свою долю у різних сферах. Та де б не докладав своєї молодучої енергії, завжди так виходило, що це ставало на користь рідному селу, землякам. І не важливо, була це поїздка на цілину, щоб там «дістати» страшенно дефіцитні в Закарпатті у той час автомобільні шини, чи організація громадських робіт по електрифікації Дубрівки, Малої і Великої Розток.
При цьому не варто скидати із шальок терезів той простий факт, що Іван Олександрович із 1951-ого року двадцять наступних років пропрацював завідувачем місцевого клубу. Сповна вистачало своїх прямих обов’язків: в рамках і поза рамками яких ставилися п’єси аматорським драмгуртком, працювали художні колективи, до своїх земляків на колгоспні поля постійно виїжджали агітбригади. І ніде, і ніколи не обходилося без Івана Калинича та акомпонування ним на баяні солістам і вокальним ансамблям. Знов-таки поза цим колом свою енергію Іван Маргітич спрямовував, скажімо, на таку надзвичайно важливу річ, як спорудження пам’ятника в рідному селі воїнам-односільчанам, які загинули в роки війни.
Серед родинних реліквій, що нині ревно оберігають його син Іван і донька Марія, а також їх діти та внуки вже покійних − доньки Емми та сина Василя − сімейні фото, світлини із сільського життя, грамоти як сільської, так і столичної влади.
Все, що робилося помітного та важливого в селі, Іван Олександрович намагався висвітлити на сторінках районної газети. Як найбільш активного дописувача, редакція нагородила свого позаштатного автора «ФЕДом» – фотоапаратом найбільш масової моделі на той час. Його об’єктив став своєрідним кільцем багаторічного єднання Івана Олександровича із колективом редакції. Коло його творчих устремлінь вийшло далеко за межі рідного села і сусідніх населених пунктів. Івана Калинича досить часто, як для позаштатного кореспондента відряджали на важливі події у різні куточки району. Окрім «Нового життя», Іван Калинич, журналіст за покликанням, активно публікувався у «Закарпатській правді», «Сільських вістях», журналі «Соціалістична культура».
− Окрім тісної співпраці із редактором газети Василем Звонарем, – згадує нині син Івана Олександровича Іван Іванович, — у батька були надзвичайно довірливі відносини, я б сказав навіть дружні стосунки із тодішнім фотокореспондентом Петром Костянинцем та талановитим репортером і публіцистом Олександром Сенинцем.
Син позаштатного фотожурналіста у одній із довірливих розповідей поділився доволі красномовним фактом із життя Івана Калинича старшого. Так уже сталося, що йому довелося стати комуністом. Проте ніколи не поступився власною совістю і всотану із молоком матері християнську віру сповідував навіть у період найбільш ярого розвою атеїзму. Щонеділі ходив на святу службу у храм села Залужжя сусіднього Мукачівського району. Не вберігся, повсюдна агентура донесла владцям. Його, немов злочинця, попід руки із церкви вивели і повезли в райком партії для «профілактичної» розмови. Від неминучої розправи вберегли тільки поранення та фронтова біографія.
Отакий короткий виклад долі із його ж ілюстраціями, нашого позаштатного фотокореспондента Івана Олександровича Калинича із села Мала Розтока. Народився у селі, яке за Австро-Угорщини носило назви Ґазло, Алшо Розтока, за першої Чехо-Словацької республіки – Угоча Розтока, Розтока. Пережив Австро-Угорщину, Чехо-Словацьку республіку, воював у її корпусі за визволення свого краю. Жив за радянської доби, від влади якої був як нагороджений, так і зазнав утисків, а більшу частину душевних поривань у своєму свідомому житті віддав християнській вірі, культурі і колективу редакції.
Михайло ІСАК
