Версія для друку Версія для друку

СВІТЛІ І ТЬМЯНІ БАРВИ НА ЖИТТЄВІЙ ПАЛІТРІ ВАСИЛИНИ

Василина проходила кількадесят кроків і знесилена болем зупинялася. Поряд повз неї нуртувала збуджена, знервована, внутрішньо запалена революцією, повстала проти Януковича юрба. Два роки тому вона потрапила у центр Києва саме тоді, коли на Майдані, під кулями невідомих снайперів, впали перші герої Небесної Сотні. Однак ні їй, ні її близьким було не до революції, хоча її ідеали їм ніколи не були чужими: просто, водночас із долею народу, на кону стояло життя цієї юної дівчинки із далекого закарпатського села Підгірне на Іршавщині.
Але навіть у цей, без зайвого перебільшення історичний для країни та її народу момент, у столиці України знайшлася людина, якій так само, як і її рідним, була небайдужа доля за карпатки. Це був народний депутат України Віктор Балога. Саме за його дорученням онкохвору Василину Горбачевську на залізничному вокзалі чекав автомобіль, який доставив землячку на винайняту квартиру, десь за чотириста-п’ятсот метрів від Інституту онкології. Саме ті, такі нескінченно довгі метри долала вона, услід за вірою і надією, прориваючись крізь хвилі юрби до свого спасіння…
Відмінниця, дев’яти-класиця Підгірнянської ЗОШ І-ІІ ступенів, активна учасниця громадського і спортивного життя школи Василина Горбачевська несподівано для себе почала відчувати біль і слабкість у п’ятці правої ноги. Відвідини місцевого лікаря у райцентрі нічого не дали, а втрачений час, скоріше за все, тільки усугубив ситуацію. Згодом у обласній дитячій клініці травматолог Юрій Дем’ян цілком підтвердив цю версію.
Більш ретельне обстеження вбивчо вдарило по свідомості несподіваним діагнозом – остеосаркома правої малої гомілкової кістки, рак. Визначена лікарями стадія захворювання просто-таки не давала дорослим ніякого часу на роздумовування. Завідуючий онкогематологічним відділенням обласної дитячої лікарні Петро Кушнір у четвер сказав, що негайно слід їхати до Києва в Інститут раку, що на вулиці Ломоносова. Другого дня, у п’ятницю, стрий Василини Іван Газдик в управлінні охорони здоров’я обласної державної адміністрації виходжував відповідне направлення. А вже в понеділок – її із супроводжуючими поселили на київській квартирі.
Саме звідти із стрийною Вірою Іванівною та стриєм вони і йшли до інституту – до майбутнього життя.
Там починався новий, надзвичайно складний етап лікування страшної хвороби. А в їх родини – боротьби за це лікування. Знов-таки допоміг Віктор Іванович із коштами. Адже ціна лікувальних процедур була наперед фінансово не підйомною для родини: найдешевший сеанс хіміотерапії вартував 13 тисяч гривень, а найдорожчий – 25 тисяч. А їх Василині довелося прийняти аж п’ятнадцять. Коли вже мова зайшла про фінансову частину лікування, то вся родина Газдиків із Підгірного, як і сама Василина, окрім народного депутата, з неймовірно глибокою вдячністю говорить про свою першу вчительку Ганну Варваринець, тодішнього класного керівника Марту Лутак, директора школи Оксану Белую, художнього керівника хореографічної студії «Black angels» районного будинку дитячої творчості Юрія Буряса, який у рамках проекту «Розтопи своє серце» виділяв кошти. А ще рідна православна громада, та й у церквах по всьому району для її лікування невтомно збирали кошти… А також – по всіх школах Іршавщини.
Підготовка юної Василини до операції була довготривалою. Ті п’ять місяців мали свої, далеко не райдужні барви. І не тільки в переносному значені цього слова, але і в прямому.
− З нами постійно працювали психологи, волонтери,– зараз уже весело згадує той свій період дівчина. – Я і до того, в школі, постійно малювала, оформляла стінгазети, різні плакати, альбоми. А в лікарні з допомогою волонтерів освоїла нову техніку малярства.
Так само було і в процесі лікування. Вона неперевершено заряджена на оптимізм. Але попри те, ніби потаємний спільник хвороби, її нерідко огортав гнітючий настрій, що давалося взнаки і на малюнках. Так само, коли до неї прийшли, щоб зробити фотопортрет, вона гаряче відмовлялася, їй аж ніяк не хотілося бачити себе безволосою, без брів і навіть без вій. Та зусилля громадських помічників лікарів-волонтерів, щоденні співбесіди із психологами, взаємна допомога пацієнтів інституту один одному − все це в цілому спрацьовувало на позитивний наратив.
В дитячому відділенні Інституту раку для дітей облаштували цікаву і насичену ігрову кімнату: до обіду в ній змістовно проводили найменші пацієнти, а потім, старша група − від дванадцяти – до вісімнадцяти років. В перші дні, коли вона ще мабуть не зовсім оговталася від приголомшливої своєї ситуації, в палату до неї зайшов Саша з Криму і запросив її приєднатися до гри. Його настійливість подолала тодішню її замкнутість.
Цілий арсенал подібних заходів відіграє значну роль у психологічній підготовці хворих до операції та й у цілому – до виздоровлення. Всі вони спрямовані на те, щоб допомогти найголовнішому і домінуючому фактору – неймовірно сильному бажанню вилікуватися самому хворому.
Випадок із нашою Василиною свідчить саме про це. Вже перед самою операцією лікарі сумнівалися, чи вдасться їм зберегти, а не ампутувати дівчині ногу. Майже випадково, заглянувши в свою амбулаторну картку, яку Віра Іванівна випадково залишила поряд із нею на лавці в коридорі, коли сама зайшла в кабінет лікаря, Василина дізналася, прочитала свій діагноз, по якому у неї шанси зберегти ногу цілою − п’ятдесят на п’ятдесят:
− Я знаю, що без ноги можу залишитися, але побачите, що навіть незважаючи на це, ви будете ще мною гордитися, — такими словами зустріла вражену Віру Іванівну племінниця.
Згодом, так воно й сталося, її малюнки, як одні з найкращих і найбільш оптимістичних, вже після операції показали в журналістському репортажі на Першому національному телеканалі із Інституту раку.
Сьогодні Василина легко і невимушено, інколи навіть із посмішкою говорить про найчорніші свої дні у лікарні, але з неймовірною теплотою згадує лікарку Лесю Аліковну Ротарь, яка робила їй операцію та хірурга, завідувача дитячого відділення Михайла Олександровича Стежка, який першим і приймав її, як прийшла в інститут, та брав участь у операції. Так само Риту із Кривого Рогу та хлопця із Донецька, з якими провела не одни десяток годин у ігровій залі. В цьому ж світлому ряду Ганна Пащевська –волонтерка із організації «Крап», яка, коли дівчина, за її ж висловом, мала «нульовий» настрій говорила:
−«Василиса, улыбнись, хотя бы чуть-чуть».
− До операції кожен малював малюнок. Вони були в мене смутні, пригнічені, тьм’яні − згадує Василина,− хотілося додому втекти. А після операції в них появилися: енергія, хороший настрій, позитив, яскраві фарби.
Це − як темна і світла сторона буття. Хоча і після операції легко не було. В реанімаційній палаті терпіла біль, від якого хотілося кусати лікті. Потім згадується ще один критичний момент: стрімкі пошуки крові, необхідної для неї, але рідкісої групи крові, що її двоюрідна сестра Ірина знайшла у військовому шпиталі аж у Білій Церкві.
Таким став для Василини той рік – з радощами і болями, надіями і втратами друзів, з якими зблизилась в інституті. Вона чесно признається, що важко звикала до всіх, але потім так само важко переживала розлуку з ними після щоденного спілкування впродовж року.
… У нинішній Василині, непосвячена у перипетії її долі людина, ніколи б не розпізнала ту, дворічної давності юнку. У ній пульсує життєдайна енергія, випромінює оптимізм. Живе тепер у родині стрия. Як і всі однолітки та однокласники готується до закінчення 11-ого класу Чорнопотіцької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Згаяний через важку недугу навчальний рік вона зуміла надолужити програму завдяки своїй наполегливості, допомозі друзів і педагогів. Без перебільшення можна стверджувати, що її на це налаштовувала іще просто таки полум’яна мрія – здобути вищу медичну освіту, стати лікарем, щоб як і у її випадку – рятувати життя і здоров’я.

Михайло ГОРЯНСЬКИЙ.

Ваш отзыв

Ваш коментар