Версія для друку Версія для друку

Василь кузан: «Мрію про кохання до нестями…»

– Пане Василю, що для Тебе поезія?
– Це неповторність, зафіксована засобами мовлення на папері чи у віртуальному просторі, яка здатна резонувати у душах читачів і пробуджувати в них відчуття чи почуття, які озвуться потім іншою неповторністю, викривленим, спотвореним дзеркальним відображенням того, про що хотів сказати автор. Тобто, поезія – це процес сприймання і передачі надтонкої інформації не прямо, а через метафори, порівняння, контраверсії, ритміку і мелодику, динаміку і механіку, через вібрації слова, які розколихують всесвіт і призводять до всесвітніх катаклізмів, до виверження вулканів, зародження цунамі та до політичних переворотів, до революцій духу і сумління. Поезія – це поклик і заклик, захист і небезпека, втеча і відповідь, відповідальність і легковажність, це праведність і гріх, це злочин і кара… Як сказав мій син Валентин у одному із своїх творів: «вірші – це вдалі спроби самогубства». Сильніше за нього хіба хтось скаже?
– Поетами народжуються чи стають?
– Комусь не пощастить, і він народжується поетом. Комусь пощастить, і він теж народжується поетом. Хтось усе життя прагне стати поетом, і… йому не вистачає життя. Хтось працює щоденно, і у нього щось таки виходить. Тут однозначної відповіді бути не може.
– Для багатьох поезія – це хобі. А Ти вже автор більше десяти книжок…
– Вісімнадцять моїх книг уже побачили світ. Дві – готуються до друку. На сьогоднішній день поезія перетворилася із хобі на мою професію. Хоча грошей за свою роботу я не отримую ніяких. Певно, це така професія, яка не дає заробітків. Але поети вчаться заробляти супутніми професіями. Журналістикою, наприклад. Перекладами, писанням некрологів та надписів на надмогильними плитами. Смерть одних дає можливість виживати іншим. Це закон природи. Перший закон Василя Кузана, якщо хочете (сміється).
– Чим для Тебе є література?
– Література – це поезія і ще щось. Те щось надзвичайно велике і невизначене. Але воно існує. На жаль чи на щастя – ніхто сказати не може. Хоча люди не уявляють свого життя без літератури. Література дає кожному можливість втекти у іншу реальність, у вигаданий письменником світ, подібний до раю. Бо там усе чітко визначено, усе ясно, розкладено по полицях, по стільниках, усе заповнене змістом і створює зрозумілу читачеві систему речей. У житті все набагато складніше.
– Ти багато їздиш, береш участь у багатьох мистецьких заходах, які відбуваються на теренах України. Що це Тобі дає?
– Життя – це рух. Я зрозумів це ще тоді, коли вступив у 1989 році у Народний Рух України (сміється). А насправді – життя без поїздок одноманітне і сіре. На фестивалях, презентаціях, творчих вечорах ми маємо можливість, відчути себе в процесі, стати причетними, пізнати нових людей і навчитися хоча б чомусь. Наша мета на землі – пізнати себе в світі і світ у собі. Поїздки і подорожі дають більше можливостей для цього. А крім того, і це найголовніше, я дуже люблю їздити, ходити, літати. Це моє хобі.
– Як член журі багатьох літературних конкурсів, за якими критеріями відбираєш вірші?
– Майстерність і душа мусять бути. І справжні почуття, звичайно. Якщо нема цього, то перед тобою графоман. Як не дивно, але найбільші графомани вважають себе найбільшими поетами. Вони, зазвичай, колекціонують грамоти різних рівнів, як ознаки того, що їх визнали.
– Як відрізняєш справжніх поетів від графоманів?
– Крім того, що я сказав вище, можу ще додати, що графомани полюбляють зайвий пафос і грішать поверховістю. Це впадає в очі одразу.
– Кого із сучасних поетів читаєш Ти?
– Богдана Томенчука, Йосипа Струцюка, Олександра Косенка, Маріанну Кияновську, Ігоря Павлюка, Володимира Шовкошитного, Анатолія Кичинського, уже покійних Римарука, Талалая, Вінграновського… Читаю багатьох молодих, захоплююся їхньою незакомплексованістю та вільним поводженням із мовою. Тут можна назвати сотні імен, бо українська поезія нині – одна із найсильніших у світі. І це не моя фантазія – це факт, який підтверджується посиленою цікавістю західних колег до нашої літератури загалом.
– Ти вже вписав своє ім’я в українську літературу. Твої поетичні рядки вже стали популярними піснями, їх виконують заслужені та народні артисти України. З ким із виконавців дружиш, а з ким іще хотілося би спілкуватися мовою пісні?
– Ну… Це занадто голосно про мене сказано. Але насправді моїх пісень співається понад 150. Мало хто в Україні створив більше. Але тут треба бути дуже обережним. Я не люблю рахувати свої твори, бо у мистецтві кількість не переходить у якість. До речі, це другий закон Василя Кузана. (усміхається).
– У Тебе домінують пісні про кохання. Що спонукає Тебе до цього?
– Кохання. Хіба може бути іншою відповідь на це питання? Кохання моїх ліричних героїв, кохання близьких і рідних мені людей, моє, зрештою. Кохання поетів, пережите ними і перелите у їхні вірші. Надихає все чисте, світле, красиве, надихнене… І тут я безпорадний. Просто беру і записую. Ну, і редагую потім – без цього не можна.
– Ти зараз працюєш за межами Закарпаття – у Трускавці. Що це тобі наразі дає?
– Це подорож. Трохи триваліша, правда, за інші. Але яка різниця? У будинку творчості письменників живеться легко, дихається вільно, пишеться добре. То чому б і не попрацювати тут? А ще це нові можливості, нові знайомства, інший темп і ритм життя. Інколи треба міняти обстановку, щоб відчути себе людиною. Це те саме.
– Були покоління «шістдесятники», «семидесятники»…, а Ти до кого себе відносиш?
– Я поза часом і групами (сміється). Є такий психотип «самотній рейнджер». То, певно, це я. Хоча, з іншого боку, я ніколи не відчуваю самотності. Залишитися вдома самому – для мене додаткова можливість писати, бути собою. Реалізовувати себе. Бути схожим на Творця, який кожного дня щось робить, ліпить нових жителів Всесвіту. Якось так… А шестидесятники, восьмидесятники… Найголовніше, що це не вікове. А щодо себе, то я пізно прийшов у літературу. Я, так би мовити, на роздоріжжі – найцікавішому місці у Всесвіті. Для одного покоління я застарий, для іншого – надто молодий… Для мене це не має жодного значення. Головне для поета – писати, працювати, вдосконалювати себе і свою майстерність, вчитися і пізнавати свої можливості. Я, по великому рахунку, не хочу бути ні з ким. Я творю свій світ і він не конче мусить бути заселеним за поколіннєвим принципом.
– Твої книжки виходили словацькою і польською мовами. На що можна сподіватися у майбутньому?
– Війна з Росією багато планів зруйнувала. Але… Життя продовжується. Кожен на своєму місці долучається до праці на велику перемогу над агресором. Ми можемо творити українське середовище, співати українських пісень, видавати справжню глибоку літературу рідною мовою… Цим ми позбавляємо ворога шансів. Хочеться, щоб це розуміло керівництво країни. Але, говорити про політику – невдячна справа.
– Мені стало відомо, що Ти написав свій перший роман «Весільний гамбіт». Яка його доля?
– Це була робоча назва. Тепер роман називається «Експрес-наречений» і готується до друку в одному із київських видавництв. Скоро буде.
– У кожної людини є заповітна мета. Про що мріє поет Василь Кузан?
– Про мир і процвітання нашої землі. Про національну стратегію розвитку України і її реалізацію. Про краще життя на своїй землі для себе, дітей і онуків… Про українські пісні на українському телебаченні. Про кохання до нестями із витребеньками. А про що ж іще має мріяти молодий поет із сивою чуприною?

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар