- Нове життя - https://nz-ir.com -

СПОКІЙ ЙОМУ ХІБА ЩО СНИВСЯ

У кожного учасника війни в Афганістані своя історія. Безперечно, вона пронизана болем, переживаннями рідних, постійною небезпекою там… У мирний час рік-два можуть здатися якоюсь каплею в морі життя. Та там вони точно були цілим пеклом. Іван Поп з Білок про свою участь у війні в Афганістані не любить розповідати. Занадто багато ран залишилось, про які не хочеться згадувати. Зрештою, за десятки років вдалося вмовити його порушити мовчанку…
Дорогою до Афганістану…
До війська пішов ще зовсім юним. Було багато романтики в голові, мрій і сподівань. Його призвали у травні 1984 року. Пам’ятаються гучні і веселі «проводи». Спочатку відправився до навчального центру в селище Центральний Дзержинського району Горьковської області. Ця військова база знаходиться поблизу самої столиці Росії. Отримав купу свіжих вражень, які тоді навряд чи можна було пізнати простому хлопцю в селі. Тут зрозумів, що таке справжня дисципліна. В цьому навчальному центрі пробув півроку. Звідти довелося їхати в Афганістан у складі 76 чоловік. Вони тоді вважалися, так би мовити, першою партією. За тисячі кілометрів їхали і поїздом, і літаком добиралися, а на місце вже діставалися гвинтокрилами. Так шлях пролягав аж до провінції Баглан.
«Без автомата ніхто нікуди не ходив»
Вже в Афганістані був у складі сорокової армії. В обов’язки входило охороняти насосну станцію, яка по трубах, що на обочині дороги, перекачувала паливо: дизельне, керосин, бензин із Радянського Союзу до Афганістану. Завдання могло здатися легким лише на перший погляд. Іван Васильович каже, що без автомата тут ніхто нікуди не ходив. Душмани постійно обстрілювали. Білківчанин спочатку був простим черговим в 25 гарнізоні. Інформація про ситуацію з тиском у трубах стікалася на його станцію кожну годину. Якщо тиск різко падав, то це могло бути сигналом того, що труба простріляна, і її треба було терміново замінювати. На місце аварії виїжджала група на бронетранспортерах, на які завантажували по вісім шестиметрових труб, щоб мати чим полагодити оцей паливний провід. Тут здобув професію знавця двигунів, які перекачували паливо. Потрібно було постійно проводити огляди, тобто займатися обслуговуванням цих моторів. Згодом, через три місяці, Івана Попа перевели до 28 гарнізону. Доводилося охороняти територію в радіусі 15 кілометрів. Все це відбувалося у зоні постійних перестрілок. До речі, освоїв фах сапера. Треба було розумітися в різних мінах, котра і як може спрацювати, як їх знайти спеціальним щупом, знешкодити. А мін тут й справді вистачало – душмани полюбляли закладати їх по всій території. Ці знання для Івана Попа особливо були в пригоді, коли в складі аварійної бригади виїжджали на місця пошкодження труб. Бувало, що за добу й по десять виїздів здійснювали. Полум’я гасили в основному піском. Якщо не ставалося аварії, все одно необхідно було як мінімум три рази за добу оглянути всю територію. Так за сумлінне виконання обов’язків і професіоналізм Іван Поп дослужився до заступника насосної станції гарнізону.
Як жилося в провінції Баглан?!
Комфорт і затишок собі робили з того, що потрапляло під руки. З глини будували невеличкі «парилки». Їх оббивали частинами з ящиків для артснарядів. Це, звичайно, не джакузі, але у таких умовах якраз згодилося. Щоб воду нагріти, теж метикували, як собі допомогти. Знаходили бочки, в них вставляли труби. Дизельне пальне заливали у труби і підпалювали. Таким чином і вдавалося підігрівати воду у бочках. Там швидко помічали тих, хто добре вмів готувати їсти. Інші займалися допоміжною роботою: хто картоплю чистив, посуд мив… Іван Васильович теж доволі часто виступав у ролі кухара, бо мав для цього навики. Продукти харчування завозили кожні десять днів. З цим більш-менш усе було добре. Річок там довкола теж вистачало. Туди ходили прати собі одяг.
У душманів своя політика
Всі ми знаємо, що в тих країнах сповідують іслам. Тут дуже щиро віруючі люди. Вони не дуже люблять християн. Душмани глибоко переконані, що, ми є «невірними». Вбивши таких, як ми, у них зростають шанси потрапити до раю. Якась така своя політика у душман. Івану Попу доводилося там неодноразово бачити смерть своїх побратимів. Пригадує, що одного разу, у нічній перестрілці, душмани поранили старшого лейтенанта їх взводу. Йому було всього майже тридцять років. Врятувати його так і не змогли. Помер просто на руках. Там йому поставили пам’ятник.
Сімейний акорд
Через два роки служби Іван Поп повернувся додому. Він був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а також мав медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу». За кілька років отримав ювілейні нагороди.
Побутує думка, що за життя чоловік має звести будинок, виростити сина, посадити дерево. Іван Васильович, повернувшись додому, одружився з односельчанкою Марією. Звели будинок, не одне дерево посадили, разом виховують доньку Сніжану та сина Івана. Вже й з онуками граються. Сім’я для нього є чи не найбільшою радістю. А афганська війна час від часу зринає в його спогадах болючим відлунням…
Іван Кополовець.