- Нове життя - https://nz-ir.com -

Пам’ять про нього жива…

15 лютого – свято Стрітення. Саме в цей день минає 27-а річниця виведення радянських військ з Афганістану.
Минають роки, відлітають вони у вічність. Хочеться стерти з пам’яті, викреслити з історії цю безглузду, непотрібну війну.
Замовкли останні постріли, повернулися солдати на рідну землю, але тисячі їх – в цинкових домовинах. Багато молодих хлопців заплатили ціною власного життя за примхи, амбіції імперських політиків, старенькі матері не діждалися своїх синів, життя яких обірвалося в далеких горах Афгану. Але пам’ять про них жива. Бо тільки той, хто пам’ятає минуле, вартий майбутнього.
Більше 20-и хлопців, наших односельчан, брали участь у війні в Афганістані. Це – М.Ю.Романець, І.І.Митровці, В.О. Горзов, П.І.Білак, В.М. Місарош, І.І.Бердар, П.П. Варцаба, І.В. Поп, П.П. Староста, В.П. Бобіта, В.І. Петришинець, І.І.Горзов. Багато з них нагороджені медаллю «За відвагу». Ми шануємо їх і пишаємося ними.
Жива в наших серцях пам’ять про земляка-односельця Михайла Горзова, який у складі обмеженого контингенту Збройних сил колишнього СРСР воював в Афганістані.
32 роки пройшло із того часу, коли рідне село Білки схвилювала страшна звістка: Михайло Горзов загинув від душманської кулі. Йому йшов дев’ятнадцятий… Та роки не можуть згладити біль втрати, бо людина живе на землі, поки житиме про неї пам’ять.
Народився Михайло Горзов 3 березня 1965 року в трудолюбивій селянській сім’ї. Його батьки – Михайло Петрович і Магдалина Іллівна (обоє вже покійні) доклали всіх зусиль, щоб їхній син став справжньою людиною. Він був хорошим і старанним учнем, виділявся серед своїх однокласників тим, що був організатором та натхненником різних хлоп’ячих ігор. Дуже любив співати і займатися технікою. Пристрастю Михайла був мотоцикл.

– Ти ж знаєш цей контингент. Боюся, а що, коли вони не заглиблюватимуться у наші з тобою мудрування, – чи то я ятрив Юрія Юрійовича, а, може, сам себе. Та більше – його – готував до можливої, на мою думку, негативної оцінки твору афганцями.
В понеділок, після загальної наради, зайшовши до голови, коротко описав керівнику ситуацію із пам’ятником.
Зійшлися на тому, що слід переговорити із головою районного товариства воїнів-інтернаціоналістів Іваном Митровцієм. Результат кількамісячної роботи скульптора Юрія Ісака Іван Іванович щонайперше запропонував показати своїм кущовим, а там…
– Побачимо, тоді будемо говорити, – резюмував ніби перед серйозною атакою «афганський» голова.
Директор Іршавського райтелекому Роман Васаган виділив УАЗик-всюдихід, тож через день чи два «передова» група товариства добиралася передгірським бездоріжжям за околицю Приборжавського – до далекого, в залісненій улоговині, обійстя художника.
Тривожної теми за ніби мовчазної згоди практично не торкалися у подорожніх балачках. Обходилися оповідками, історійками, анекдотами – ніби надмір повгамовували зачаєну спільну боязкість не сприйняти новий витвір. Розкисла під дощем черлениця не завадила водію Андрію вправно доправити автомобіль під саму хату Юрія Юрійовича, який, почувши натужний рев двигуна, вже зустрічав очікуваних гостей на присьбі.
Мотивувавши тим, що не хочу впливати на формування думки хлопців, а, може, це така форма самозаспокоєння проявляється у легкодухості, покинув гостей-експертів у майстерні перед відкритою скульптурою темнокоричневого глиняного Авеля із невинним ягням на руках перед грудьми.
Юрій Юрійович, здавалося, у крайньому випадку, зовнішньо на ньому це не позначалося жодним чином, абсолютно не переживав. Як гостинний господар, коротко поцікавився, що питимуть приїжджі? Тож поки в майстерні жваво, як потім виявилося, велося обговорення – на столі під кроною із молодого листя старого виноградника – лугоша стало тісно від закуски та брунатного від вина графину і пляшки із сливовицею, що ніби враз покрилася росою на свіжому повітрі після пивниці. Нарізали домашнього хліба, солонини, копченої пікниці, здається, була й бринза.
Емоційна зарядженість, тональність голосів, що вже вчулися із відкритих коридорних дверей, відвалили камінь сумнівів із душі, якій стало легко, коли Іван Митровцій підійшов до Юрія і почав тому дякувати. Захоплення моделлю пам’ятника бойові афганські побратими між собою вже сприймали його не інакше як данність, як зматеріалізований вияв своєї пам’яті. Погар палинки чи склянка вина не змінили їх думки, просто ті, хто мав винести свій вердикт, стали більш розкутими, збагатилися словесним запасом, який ніби спеціально до цієї миті поштучно накопичувався в далеких закапелках пам’яті, свідомості. Світосприйняття та спілкування з художником колишніх сільських хлопців, з яких жоден мабуть не вчився навіть у школі мистецтв, а місяцями і роками пізнавав мистецтво зберегти власне життя у далекому і пустельному гірському Афгані, а нерідко і – побратима, не мало бар’єрів.
Висновок щодо варіанта пам’ятника побратими-афганці зробили однозначно схвальний.
Наступив інший, не менш складний період як для творця монумента скульптора Юрія Ісака, так і для самого голови товариства воїнів-афганців. Відсутність системного фінансування, майже повна відсутність будь-яких коштів на матеріали час від часу ставили питання про пам’ятник у площину: або — або. По великому рахунку саме цей тандем, що складався із Юрія Ісака та Івана Митровція, витяг своєю безприкладною відданістю справі, ентузіазмом, готовністю працювати практично безкоштовно, зумів подолати всі труднощі.
Через згадані вже та багато інших причин полетіли шкереберть намічені строки і терміни відкриття монумента. Схвалений і «афганцями», і владою пам’ятник зустрівся майже із нездоланним на той час бар’єром. Район не мав коштів, щоб відлити скульптуру на спеціалізованому підприємстві. Відступати перед труднощами – все рівно, що здатися, а це не характерно ні для одного, ні для іншого.
В містечку Нововолинськ знайшли підприємство, що займалося чавунним литвом. Це і стало панацеєю.
Очолювана Юрієм Ісаком бригада помічників із добровольців-афганців зуміла освоїти кілька серйозних професій у ливарному виробництві. Найбільше допомагав йому Іван Поляк. Як до прикладу – формувальника. Наскільки не зраджує пам’ять тільки за другим разом вдалося відлити фігуру належної якості,та й то згодом впродовж кількох місяців її доводили до пуття в холодному цеху ремонтно-транспортного підприємства, аж допоки набула вона належного вигляду.
За всім цим, доволі таки протяжним у часі періоді хай непомітним, але вкрай необхідним, був і працював непересічний талант та невичерпна енергія Івана Митровція. Йому доводилося йти у владні кабінети, до тих можновладців, хто міг виділити як державні, так і свої особисті кошти, щоб ті, хто трудився над пам’ятником, та їхні сім’ї не залишилися бодай без кусня хліба. Окрім уже згаданих Іван Митровція та Івана Поляка обов’язково слід згадати Івана Грицаковича, Віктора Турянина, Володимира Горзова, Михайла Шандру, Івана Буряса, Степана Фанту, Василя Черничка.
…Затишний скверик у центрі Іршави того по-літньому спекотного жовтневого дня ніяк не міг вмістити воїнів-афганців, їх родин, містян, гостей міста, очільників влади, активістів від різних партій, громадських діячів, представників мистецьких кіл, багатьох інших. До речі, тими днями в Іршаві проходив Всеукраїнський фестиваль ім. Михайла Машкіна. Всіх, в чиїх душах не згасав біль за безневинно зранене покоління українців на тій далекій безглуздій війні.
Як і належить у таких випадках, згідно протоколу перед учасниками зібрання виступили голова (тоді так само, як і тепер) голова обласної державної адміністрації Геннадій Москаль, РДА Степан Бобик, голова обласного товариства ветеранів війни в Афганістані Серій Слободянюк, багато інших. Безумовно, слово мав і Іван Митровцій. Дослівно їх уже, мабуть, ніхто не наведе. Відеохроніка зафіксувала інше – емоції, сльози, що мимоволі не давали говорити, переживання, за якими – біль утрат і гордість, що зуміли гідно вшанувати пам’ять побратимів. На той час пам’ятник полеглим іршавчанам у афганській війні був єдиним в Україні в районному центрі. Це також по-справжньому давало привід гордитися.
Згадався іще один попутній епізод. Майже паралельно із пам’ятнико, Іванові Митровцію довелося розпочинати будівництво православного храму у Вільхівці, де він жив. Ситуація була доволі-таки непростою. Але коли виникло питання екуменічної панахиди, він – щирий прихильник православного віросповідання однозначно висловився за те, щоб поминальну службу провели спільно як православні, так і греко-католицькі священики.
– Коли нас там убивали, то не розрізняли за вірою, – це його слова.
Завжди так є і буде: авторами пам’ятника вважають скульптора і архітектора. Але нашого пам’ятника невинно убитим могло б і не бути, якби не Іван Митровцій, з яким недавно Іршавщина скорботно попрощалася. Безперечно. Є і шеренга живих, хто так або інакше долучився до цієї великої і благородної справи – увіковічнити невинних жертв останньої радянської війни. Їх імена не менше заслуговують на згадку. Але занадто ятрить свіжа рана. І, здається, напівосиротілим пам’ятник постане перед живими побратимами цього великого, для ветеранів-афганців подвійного, свята – Стрітення Господнього та 27-ої річниці виведення радянських військ із Афганістану, коли перед ними вперше за п’ятнадцять років не виступить Іван Митровцій, і до босих ніг Авеля він не покладе вінок.

Михайло ІСАК