Версія для друку Версія для друку

ОСИРОТІЛИЙ ПАМ’ЯТНИК

Тоді навіть найстарші серед воїнів-афганців не мали ще й сорока років. І переважна більшість із них ще трималися своїх домівок, бо прив’язувала їх яка-не-яка зарплата на підприємствах та організаціях, що ще виживали у нових реаліях первинного накопичення капіталів, буйного розквіту рекету, та наївні, але не менше від того щирі сподівання на – неодмінні в уявленні багатьох – зміни на краще. На щорічні збори 15 лютого – на християнське свято Стрітення Господнє – приурочені до чергової річниці виведення обмеженого контингенту радянських військ із Республіки Афганістан – у районному будинку культури стабільно збиралося до двох сотень воїнів-інтернаціоналістів. А разом із дружинами та дітьми бувало, що набиралося і до чотирьохсот.
На традиційній зустрічі перших керівників району із лідерами учасників бойових дій в Афганістані, або як вони самі себе пойменували – кущовими, – вже вкотре було порушено серед питань соціального характеру – безоплатного лікування, забезпечення житлом, виділення земельних ділянок, матеріальної допомоги інвалідам, вдовам та матерям полеглих і померлих на Батьківщині побратимів, телефонізацію — настійливо, вже вкотре заговорили про спорудження пам’ятника тим, чиї охололі серця, як скошені кулями маки, навіки зів’ялими повернулися до рідних домівок у цинкових трунах у «Чорних тюльпанах». Влада не мала грошей, бракувало ресурсів на найнеобхідніше у освіті, медицині та у середовищі пенсіонерів. Лютувала страшна заборгованість по зарплатам, пенсіям, вже не говорячи про інші соціальні виплати. Але тогочасний голова Іршавської райдержадміністрації Степан Бобик просто не міг не відгукнутися на цей крик зболених душ. Навряд чи це йому легко далося, але пообіцяв зробити для цього все можливе:
– От тільки де знайти для цього проекту скульптора? – вже включившись у процес, сам себе запитав уголос.
Стиха перемовившись із Іваном Митровцієм, ми сиділи поруч, запропонував для цієї відповідальної місії кандидатуру свого земляка Юрія Ісака.
За кілька днів у кабінеті Степана Степановича відбулася нарада з цього приводу у більш вузькому форматі: голова громадської організації воїнів-афганців Іван Митровцій, його попередник Юрій Когут, Володимир Горзов, Іван Грицакович і, звичайно, запрошений відомий у краї художник-скульптор Юрій Ісак. Зустріч пройшла не більше, аніж за тиждень до чергової річниці свята воїнів-афганців: коротко окресливши постановку питання, митцеві запропонували за цей надзвичайно короткий відрізок часу зробити хоча б кілька – три-п’ять — моделей, щоб уже після урочистостей весь ветеранський загал більшістю голосів міг вибрати найбільш уподобаний варіант.
… 15-е лютого. Фойє другого поверху районного будинку культури. Під стіною між дверима входу до глядацької зали три видовжені столи, на яких вишикувалися майже два десятки моделей майбутнього монументу. Важко було повірити навіть далекій від мистецтва людині, що Юрію Юрійовичу вдалося виконати таку складну роботу не тільки за різноманітністю запропонованих ним версій пам’ятника у такий стислий строк, але й просто-напросто фізичний вимір опрацьованого матеріалу.
І ось – настав момент істини. Полишені святкові столи. Дехто самотеьо в задумі, інші невеликими групами дискусуючи: ніхто не лишився байдужим, голос кожного був врахований. На першому етапі обговорення спільно визначилися із трьома моделями, які довгий час залишалися своєрідними експонатами на стелажах шафи у кабінеті голови райдержадміністрації. Згодом зупинилися на композиції із двох фігур: скорботна мати зі схиленим на одне коліно воїном.
Недовгі перемовини між керівниками району, активом ветеранів афганської війни, очолюваного Іваном Митровцієм і скульптором Юрієм Ісаком завершилися взаємною згодою, при чому, без жодних письмових зобов’язань сторін. Була довіра, була честь, було у кожного високе зобов’язання перед тими, за кого живі побратими п’ють третій тост.
Непомітно за повсякденними клопотами збігли лютневі дні. За ними підсніжники – уцірклися березневими, ходиками часу та непомітно наближали Великдень, а за Воскресінням Христовим настав і день Великомученика Георгія Побідоносця, по-народному – Юрія. А значить – приємна нагода привітати з Днем ангела Юрія Юрійовича. Заодно, хоча б краєм ока глипнути на його творіння. Перед тим, у телефонній розмові митець посіяв зерно легкої, як легіт із Кука, тривоги:
– Знаєш, глиняна модель у натуральну величину вже готова. Лише вона трохи не така, як та, що ми тоді договорювались. – Так, по-своєрідному, цей філософ запрошував до себе на гостину…
Про особисті перші враження від побаченого у майстерні від фігури, на дотик м’якої, сформованої вологої глини, не перейматимуся. Застигши на порозі, лише через кілька хвилин спромігся зійти кількома сходинками та підійти впритул.
Ми сиділи на «сторнадзі» старої, ще батьківської хати скульптора. Він допитувався моєї думки. Наскільки дозволяли мені знання, та ще більше інтуїція, передавав свої відчуття, власне розуміння, персональне сприйняття. І водночас, грішний, – каюсь, без паузи говорив, що не знаю, як такий несподіваний поворот художнього вирішення, поставленого завдання-замовлення афганцями перед митцем, сприймуть самі хлопці.

– Ти ж знаєш цей контингент. Боюся, а що, коли вони не заглиблюватимуться у наші з тобою мудрування, – чи то я ятрив Юрія Юрійовича, а, може, сам себе. Та більше – його – готував до можливої, на мою думку, негативної оцінки твору афганцями.
В понеділок, після загальної наради, зайшовши до голови, коротко описав керівнику ситуацію із пам’ятником.
Зійшлися на тому, що слід переговорити із головою районного товариства воїнів-інтернаціоналістів Іваном Митровцієм. Результат кількамісячної роботи скульптора Юрія Ісака Іван Іванович щонайперше запропонував показати своїм кущовим, а там…
– Побачимо, тоді будемо говорити, – резюмував ніби перед серйозною атакою «афганський» голова.
Директор Іршавського райтелекому Роман Васаган виділив УАЗик-всюдихід, тож через день чи два «передова» група товариства добиралася передгірським бездоріжжям за околицю Приборжавського – до далекого, в залісненій улоговині, обійстя художника.
Тривожної теми за ніби мовчазної згоди практично не торкалися у подорожніх балачках. Обходилися оповідками, історійками, анекдотами – ніби надмір повгамовували зачаєну спільну боязкість не сприйняти новий витвір. Розкисла під дощем черлениця не завадила водію Андрію вправно доправити автомобіль під саму хату Юрія Юрійовича, який, почувши натужний рев двигуна, вже зустрічав очікуваних гостей на присьбі.
Мотивувавши тим, що не хочу впливати на формування думки хлопців, а, може, це така форма самозаспокоєння проявляється у легкодухості, покинув гостей-експертів у майстерні перед відкритою скульптурою темнокоричневого глиняного Авеля із невинним ягням на руках перед грудьми.
Юрій Юрійович, здавалося, у крайньому випадку, зовнішньо на ньому це не позначалося жодним чином, абсолютно не переживав. Як гостинний господар, коротко поцікавився, що питимуть приїжджі? Тож поки в майстерні жваво, як потім виявилося, велося обговорення – на столі під кроною із молодого листя старого виноградника – лугоша стало тісно від закуски та брунатного від вина графину і пляшки із сливовицею, що ніби враз покрилася росою на свіжому повітрі після пивниці. Нарізали домашнього хліба, солонини, копченої пікниці, здається, була й бринза.
Емоційна зарядженість, тональність голосів, що вже вчулися із відкритих коридорних дверей, відвалили камінь сумнівів із душі, якій стало легко, коли Іван Митровцій підійшов до Юрія і почав тому дякувати. Захоплення моделлю пам’ятника бойові афганські побратими між собою вже сприймали його не інакше як данність, як зматеріалізований вияв своєї пам’яті. Погар палинки чи склянка вина не змінили їх думки, просто ті, хто мав винести свій вердикт, стали більш розкутими, збагатилися словесним запасом, який ніби спеціально до цієї миті поштучно накопичувався в далеких закапелках пам’яті, свідомості. Світосприйняття та спілкування з художником колишніх сільських хлопців, з яких жоден мабуть не вчився навіть у школі мистецтв, а місяцями і роками пізнавав мистецтво зберегти власне життя у далекому і пустельному гірському Афгані, а нерідко і – побратима, не мало бар’єрів.
Висновок щодо варіанта пам’ятника побратими-афганці зробили однозначно схвальний.
Наступив інший, не менш складний період як для творця монумента скульптора Юрія Ісака, так і для самого голови товариства воїнів-афганців. Відсутність системного фінансування, майже повна відсутність будь-яких коштів на матеріали час від часу ставили питання про пам’ятник у площину: або — або. По великому рахунку саме цей тандем, що складався із Юрія Ісака та Івана Митровція, витяг своєю безприкладною відданістю справі, ентузіазмом, готовністю працювати практично безкоштовно, зумів подолати всі труднощі.
Через згадані вже та багато інших причин полетіли шкереберть намічені строки і терміни відкриття монумента. Схвалений і «афганцями», і владою пам’ятник зустрівся майже із нездоланним на той час бар’єром. Район не мав коштів, щоб відлити скульптуру на спеціалізованому підприємстві. Відступати перед труднощами – все рівно, що здатися, а це не характерно ні для одного, ні для іншого.
В містечку Нововолинськ знайшли підприємство, що займалося чавунним литвом. Це і стало панацеєю.
Очолювана Юрієм Ісаком бригада помічників із добровольців-афганців зуміла освоїти кілька серйозних професій у ливарному виробництві. Найбільше допомагав йому Іван Поляк. Як до прикладу – формувальника. Наскільки не зраджує пам’ять тільки за другим разом вдалося відлити фігуру належної якості,та й то згодом впродовж кількох місяців її доводили до пуття в холодному цеху ремонтно-транспортного підприємства, аж допоки набула вона належного вигляду.
За всім цим, доволі таки протяжним у часі періоді хай непомітним, але вкрай необхідним, був і працював непересічний талант та невичерпна енергія Івана Митровція. Йому доводилося йти у владні кабінети, до тих можновладців, хто міг виділити як державні, так і свої особисті кошти, щоб ті, хто трудився над пам’ятником, та їхні сім’ї не залишилися бодай без кусня хліба. Окрім уже згаданих Іван Митровція та Івана Поляка обов’язково слід згадати Івана Грицаковича, Віктора Турянина, Володимира Горзова, Михайла Шандру, Івана Буряса, Степана Фанту, Василя Черничка.
…Затишний скверик у центрі Іршави того по-літньому спекотного жовтневого дня ніяк не міг вмістити воїнів-афганців, їх родин, містян, гостей міста, очільників влади, активістів від різних партій, громадських діячів, представників мистецьких кіл, багатьох інших. До речі, тими днями в Іршаві проходив Всеукраїнський фестиваль ім. Михайла Машкіна. Всіх, в чиїх душах не згасав біль за безневинно зранене покоління українців на тій далекій безглуздій війні.
Як і належить у таких випадках, згідно протоколу перед учасниками зібрання виступили голова (тоді так само, як і тепер) голова обласної державної адміністрації Геннадій Москаль, РДА Степан Бобик, голова обласного товариства ветеранів війни в Афганістані Серій Слободянюк, багато інших. Безумовно, слово мав і Іван Митровцій. Дослівно їх уже, мабуть, ніхто не наведе. Відеохроніка зафіксувала інше – емоції, сльози, що мимоволі не давали говорити, переживання, за якими – біль утрат і гордість, що зуміли гідно вшанувати пам’ять побратимів. На той час пам’ятник полеглим іршавчанам у афганській війні був єдиним в Україні в районному центрі. Це також по-справжньому давало привід гордитися.
Згадався іще один попутній епізод. Майже паралельно із пам’ятнико, Іванові Митровцію довелося розпочинати будівництво православного храму у Вільхівці, де він жив. Ситуація була доволі-таки непростою. Але коли виникло питання екуменічної панахиди, він – щирий прихильник православного віросповідання однозначно висловився за те, щоб поминальну службу провели спільно як православні, так і греко-католицькі священики.
– Коли нас там убивали, то не розрізняли за вірою, – це його слова.
Завжди так є і буде: авторами пам’ятника вважають скульптора і архітектора. Але нашого пам’ятника невинно убитим могло б і не бути, якби не Іван Митровцій, з яким недавно Іршавщина скорботно попрощалася. Безперечно. Є і шеренга живих, хто так або інакше долучився до цієї великої і благородної справи – увіковічнити невинних жертв останньої радянської війни. Їх імена не менше заслуговують на згадку. Але занадто ятрить свіжа рана. І, здається, напівосиротілим пам’ятник постане перед живими побратимами цього великого, для ветеранів-афганців подвійного, свята – Стрітення Господнього та 27-ої річниці виведення радянських військ із Афганістану, коли перед ними вперше за п’ятнадцять років не виступить Іван Митровцій, і до босих ніг Авеля він не покладе вінок.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар