Версія для друку Версія для друку

Яким виросте сучасне молоде покоління? На яких ідеалах, героях?

Це все залежить від нас! Книжка Василя Шкірі «Чорна кішка  з червоною пов’язкою і порожнім відром» пронизана містикою. Тут усе мов у Гоголя – чорти, босоркані, чаклуни, знахарі, цілителі. І вони живуть не за синіми морями, високими горами і безкраїми лісами, а поруч із нами. Герої його казок користуються сучасними досягненнями науково-технічного прогресу – комп’ютерами, ноутбуками, займаються бізнесом. Хочеш – не хочеш, а мусиш повірити в його мовлене слово. Здається, все це відбувається з нами. Прочитавши повість – фентезі, обов’язково звернеш увагу на чорну кішку, яка перебігла тобі дорогу, попросиш перехожу, щоб не перейшла тебе  із порожніми відрами, а тринадцятого числа краще не збиратися в далеку дорогу. А чи вірить у все це сам автор? Із ним – наша розмова.

– Наш народ завжди вірив у надприродні сили. Досить згадати «Слово о полку Ігоревім». Коли князь із «дружиною» були в дорозі, їх застало затемнення сонця, в’яла трава від жалощів, неспокійно поводилися птахи і звірі. І він програв битву. Проте природа допомагала Ігореві під час втечі з полону. Опівночі море заграло, імла йшла стовпами – вихорами, князю Бог путь являв із землі половецької на землю Руську.
В дитинстві я захоплювався творами Миколи Гоголя, кілька разів передивлявся художній фільм «Вій». Я все життя прагнув казковості. Бо так цікавіше, веселіше. Уже з роками я зрозумів, що все наше життя – казка. За радянських часів ми понад 70 років будували комунізм. І де він?
– Знаю, що і видати книжку письменнику нелегко. Це коштує чималеньку суму. Але ж ви подарували малечі вже сімнадцяту збірку казок.
– Так, видати книжку в теперішній час надзвичайно важко. Усе опирається в кошти. А звернешся до багатіїв за фінансовою допомогою, обов’язково відмовлять. Тому книжки українських письменників і виходять такими мізерними накладами. І в той же час в Інтернеті читаєш про ненажерливість багатіїв.
– Василю Васильовичу! Ви як лауреат обласної премії імені Федора Потушняка, можете розповісти, чому, на Ваш погляд, склалася така ситуація? Чому українські багатії байдужі до української літератури і взагалі до проблеми, простих людей?
–  При зустрічі із багатою людиною вона не відмовляє стати спонсором книги. Наобіцяє золоті гори – і по всьому. Про те, що в однаковому жалюгідному стані усі літератори, говорять тиражі книг. Переді мною книжка найпопулярнішого сучасного письменника Василя  Шкляра «Залишенець». Наклад – 10 тисяч. Для порівняння – у 1990 році вийшла книжка Олеся Гончара, в якій об’єднано три романи «Циклон», «Тронка» і «Собор», тираж 100 тисяч. В жалюгідному стані опинилися провінційні письменники. Найбільший наклад – 1000-2000 примірників. І то ті, які зуміли домовитися із місцевими багатіями. За державні кошти можна видати не більше 500 книжок. Жоден із письменників не живе за свою творчість. Кожен з них десь мусить працювати. В основному це газетярі або працівники радіо і телебачення. Я теж понад 36 років працюю в районній газеті «Нове життя». Так роблять і Андрій Дурунда, і Василь Густі, і Дмитро Кешеля, і Василь Кухта…Видавництва в Україні є. Але вони здебільшого розраховані на самого письменника. Тому й доводиться просити гроші у заможних людей. Хоча, місцеві олігархи не люблять рідну мову і літературу. Навіть на телебаченні вони розмовляють російською.
– А як виглядають на цьому  фоні письменники?
– Сантехніки чи вчителі у кінці місяця одержать зарплату. Ситуація в літературі плачевна – журналів нема, книжкових рубрик у засобах масової інформації майже немає, книгарень і мережі книгорозповсюдження нема, тиражів і гонорарів – теж мов кіт наплакав, актуальності критики і літературознавства бракує. Усі, кого знаю, не заробляють собі на життя писанням. Письменник в Україні практично взагалі ніякого статусу немає. Це раніше, в радянські часи, письменником бути було престижно. Крім поваги в суспільстві, державою передбачалась ціла система пільг. За державний кошт видавалася книжка, автори одержували солідні гонорари.
Водночас я б не хотів творити в радянські часи. Найперше, письменники змушені були обслуговувати політичну систему, яка господарювала в країні. Видавництва підпорядковувались комуністичній системі. Діяла цензура, яка контролювала не тільки кожне слово, а й думки літераторів. Досить лише згадати Петра Скунця,  Івана Долгоша, чиї книги були просто знищені. Свого часу за свою писанину постраждали також Василь Густі та Дмитро Кремінь.
– Українська книжка коштує надто дорого. Чому?
– Дуже просто. У цивілізованому світі налагоджена система взаємовідносин письменника з видавництвом. У цьому ланцюгу важливу роль відіграють книжкові  магазини. Нам, на жаль, до цього ще дуже далеко.
– Василю Васильовичу! Ваша нова книжка «Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром» дістала великий розголос. Десь вичитала, що ви наслідуєте традиції Гоголя…
Я змалечку захоплювався творчістю Миколи Гоголя. Художній фільм «Вій» просто приголомшив мене. Якось вночі головний герой-семінарист Хома Брут вбив відьму. Незабаром його викликають відспівати протягом трьох ночей молоду панночку, яка виявляється тією самою відьмою, і зараз  хоче помститися Хомі. Реальність і втілення народних вірувань переплітаються, коли нечисті відьми, упирі, вурдулаки,  і нарешті, самого намісника Сатани на Землі – жахливого Вія…
Я народився  у гірському селі Загаття. У той час жили бабусі і дідусі, які були хорошими оповідачами казок. Лише згодом я збагнув колосальну працю фольклористів Петра Лінтура і Івана Хланти, які ходили від села до села і збирали народні перлини. Їх внесок у культуру Закарпаття неоціненний. Вони збирачі фольклору, а я творю літературну казку.
У «Чорній кішці..» теж багато казкового. Треба тільки підмічати все, що коїться поруч. Відомий український письменник Федір Потушняк багато написав про осійських «босоркань». Правда, у Юрія Станинця  теж нашого земляка, були інші ідейно-естетичні погляди. Він вважав, що наш народ страшно забобонний. У своїй статті «Народні повір’я і наша література»  він писав: «Всякі повір’я, з яких многі находять ще з поганських часів, вкоренилися просто в психіку нашого народу і керують усіма уважнішими кроками в житті людей. У родинному, в суспільному, в господарському житті наш народ не зробить жодного кроку, щоби не додержати такі й інші правила такого, невидимого, неписаного закону з законами народних повірь». На мою думку, люди повинні знати своє минуле. Федір Потушняк зробив велику справу. Свої оповідання він писав казковим стилем. Саме тому вони й були доступні простому народу. Власне, телевізор, комп’ютер теж із серії казковості. Чи могли б подумати наші предки, що ми в будинку будемо дивитися фільми, шукати і знаходити в Інтернеті те, що треба. Хоча ще й без книжки обійтися не можна. Багатьом паперовий варіант більш доступний.
– Чимало письменників мріють жити і творити в Києві-граді.
–  Зрозуміло чому. Багатьом здається, що там легше можна досягнути літературних висот. Однак, на мій погляд, у нас в Закарпатті теж є великі можливості. Ми ближче до Заходу, ніж Харків чи Київ. Тому й закарпатська література потужна. У нас ціле сузір’я лауреатів Шевченківської премії – Петро Скунць, Іван Чендей, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець. Неперевершеним був у літературі  Михайло Томчаній. Багатьма європейськими мовами перекладені твори Дмитра Кешелі, Василя Густі, Василя Кухти, Василя Кузана… Це теж досягнення.
– А що можете сказати про літературу для дітей?
– Роль і значення дитячої літератури в сучасному суспільстві велика. Бо діти – це своєрідна категорія читачів. На жаль, в порівнянні з минулими десятиріччями репертуар та тиражі укріплення літератури для малечі значно звузились.  А це негативно відображається на задоволенні читацьких запитів. Покоління, що підростає, повинно мати своїх героїв. Тих у яких воно може вчитися, яких матиме за приклад у житті. Натомість світова дитяча література переживає справжній ренесанс. Взяти хоча б Гаррі Поттера, який уже кілька років  підкоряє серця юних читачів.
Моє покоління виросло в радянські часи. Тоді не було ні Інтернету, ні відеоігор та ні конструкторів «Лего». Але я добре пам’ятаю, із якою радістю чекав  листоношу, яка приносила у нашу сільську домівку журнали «Малятко» і «Барвінок», які передплачували для мене батьки. Журнали приносили мені справжнє задоволення. До речі, найцікавіші твори із цих часописів потрапляли в літературний щорічник «Дванадцять місяців».
Яким виросте сучасне молоде покоління? На яких ідеалах, героях? Це все залежить від нас. А письменники повинні сприяти творенню нової літератури. Слід шукати сучасних героїв, які б полонили дитячі серця, на які би рівнялися хлопчики та дівчатка.

Розмову вела Віта Горзов

Ваш отзыв

Ваш коментар