Версія для друку Версія для друку

… тернина горить вогнем, але не згорає кущ

Журналістів всерйоз і не надто називають четвертою владою. Що ж, нехай би так і було. Просто гріх від неї відмовлятися. Таким чином зростає наша професійна спроможність ширше інформувати читача. Нехай би хто і як то сприймав, у цьому, по великому рахунку немає і не може бути нічого особистого – є зароджене почуття справедливості: висловлення її від імені тих з ким спілкуєшся, чий життєвий досвід вільно чи ні, але сприймаєш у повсякденному спілкуванні, а вже відтак регенеруєш до верхніх ешелонів суспільства. Можливо, а здебільшого так воно є, і, сподіваємося, так буде і в подальшому, притаманне воно не так нам, як ми є виразником, своєрідним інструментом тих, хто мало коли висловлює публічно свою думку, а прийшовши на виборчу дільницю, нерідко, піддавшись до того інформаційній чи гривневій атаці знов-таки помиляється у хвилинному пориві, щоб потім кілька років ґарувати десь за ближнім або дальнім кордоном та клясти всіх підряд, окрім свого вибору.
Новинарі «Нового життя» донедавна були своєрідним віддзеркаленням вищеозначеного свого читача. Не факт, що такими ми продовжували б існувати і невідь скільки, але переміни при зовнішніх факторах здатні по-справжньому проникнути у наше життя, коли ми цього справді хочемо. Під завісу минулого року Верховна Рада України прийняла вистражданий і довгоочікуваний всією громадськістю Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», а Президент України своїм Указом увів його в дію із 1-ого січня цього року. Опираючись на Закон та одностайне рішення колективу редакції районної газети «Нове життя», маємо щасливу нагоду довести до відома нашого читача і, водночас, головного інвестора, що наш часопис став на нелегкий, проте такий назрілий шлях самостійного економічного та іншого різностороннього визначення своєї редакційної політики.
Нас, як і вас,– наших друзів і опонентів – гризуть сумніви і окрилюють надії. Ми вже готові долати означені бар’єри та остерігаємося підступного невідомого. Але ми з готовністю неофітів прагнемо у майбутнє, хай би яким складним воно не було. Цей світ змінити на краще дано тільки нам, бо в інакшому випадку його не буде у наших дітей. Тоді ж для кого ми живемо?! Що, хіба тільки для себе? Питання далеко не риторичні.
Отож, редакційні збори, що поклали початок роздержавленню, попри очікувані та й неочікувані, також, труднощі, вселяють надію на успішний результат цього процесу. Хочеться вірити ще й у силу символів. На стезю оновлення ми ступили на зорі нашого семидесятиліття.
Віримо, що прочитавши ці рядки, наш передплатник не просто в душі підтримає цей надзвичайно важливий, якщо не сказати, доленосний крок журналістів, але й закличе до цього свого сусіду, колегу, друга, родича або знайомого: він як і кожен зокрема, і всі в сукупності повинні визначати політику нашого з вами часопису, в тому числі і через обраних вами представників влади та передплативши «Нове життя».
Змінивши себе, сподіваємося на більш відвертий і щирий зворотній зв’язок із кожним особисто із передплатників та колективами і цілими територіальними громадами.
Побутує цікавий парафраз: для того, щоб об’єднатися – треба спочатку роз’єднатися. Ми вже зробили перший крок і готові до єднання з усіма, хто виступає за реальні реформи і робить для цього конкретні кроки, хто не на словах, а на ділі сприяє поліпшенню життя іршавчан, будь-кого, хто створює робочі місця і конвертує свої ідеї не у конвертовану зарплату найнятого люду, а у креативні і перспективні ідеї розвитку перлини Срібної Землі, яка, ще можливо, не дочекалася свого ювеліра.
Один із древніх філософів у запалі дискусії сказав, що він не згоден із опонентом, але готовий віддати своє життя, щоб той мав право висловити свою позицію. Щоразу висловлюючи злободенну громадську думку, журналіст спалює частку свого серця і в цьому полум’ї згорають долі, проте неопалимою залишається купина нашого спільного голосу.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар