Версія для друку Версія для друку

АНДРІЙ СВІТЛИНЕЦЬ: У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ДИРЕКТОРА ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ

Вибравши долю історика, йшов до свого покликання не таким уже й легким шляхом. Після закінчення Приборжавської середньої школи рік відпрацював будівельником на місцевому заводоуправлінні будматеріалів, два роки – армійської служби в Криму у військовій частині, що забезпечувала супровід ракет стратегічного призначення та космічних об’єктів, навчання на істфаці в УжНУ,  успішні наукові студії, археологічні експедиції та паралельна робота у приватній комерційній структурі, відкривали перед ними широкий спектр вибору на майбутнє. Однак, повернувся на рідну Іршавщину, де найбільше часу присвятив роботі на станції юних туристів, а згодом перебрав естафету директора краєзначого музею від його засновника Василя Петровича Керечанина. Затрашній 45-річний ювілей Андрія Андрійовича став приємною нагодою для інтерв’ю у нього, як історика і нашого постійного позаштатного автора.

– Андрію Андрійовичу, зазвичай для жінок вік у 45 – говоримо про малин знову. Ви комплексуєте з приводу ювілеїв? Із якими, до речі, успіхами пережили минулий, – сорокарічний, який багато чоловіків чомусь воліють не справляти.
– Комплексую? Та ні в якому разі. Я лише щиро радію, що Бог дав прожити ще один рік. Якщо говорити про минулу «п’ятирічку», то вона була для мене доволі таки насичена, хоча загалом нічого такого особливого. За цей час я повністю вникнув у нову, на той час, для мене музейну роботу, продовжую тісну співпрацю з науковцями УжНУ з вивчення релігійних процесів на Закарпатті, активно займаюся, як волонтер, дослідженням замків Закарпаття, і, що найбільш важливо, впритул займаюся вивченням історії Іршавщини та видатних постатей району.
– Як історики взагалі, і Ви, зокрема, ставитеся до дат і ювілеїв? На Вашу думку, є в подіях і датах яка-небудь визначена наперед циклічність, взаємозв’язок, і неминучість?
– Це, напевно, в кожного історика індивідуальне. Для мене круглі дати та ювілеї це лише умовні етапи нашого життя-буття. Широко розповсюджений забобон не відзначати сорок років. А чому? Чим відрізняється дата 40 років від 35 чи 45? Та абсолютно нічим. Інша річ, якщо говорити про здобутки людини за етапами його життя. Зрозуміло, що не заклавши у 20-25 років фундамент певних знань, не отримавши у наступні 30-35 років практичних навичок, сподіватися у 40-50 на якісь результати годі. У цьому напевне і полягає циклічність, взаємозв’язок і неминучість «круглих дат».
– Ваша діяльність, як історика доволі-таки різностороння. Заглиблена у декілька епохальних просторів (шарів) – це що? Невгасима жага пізнання, а чи, хай вибачить читач НЖ, банальна форма виживання сучасного українського науковця, історика-практика?
– Не відкидаю ні один, ні другий момент. З одного боку я і сам люблю зануритися у «історичні шари-епохи», тим більше специфіка роботи музею стимулює до такого пізнання, а з іншого боку, не можу відкинути і такий момент, як пошук різноманітних форм виживання, що сприяє різносторонньому та різноплановому розвитку. Головне – треба хотіти.
– Добре, нехай як, але Ви маєте і доволі-таки, як для Ваших колег із району пристойну практику реального занурення у вивчення своєї історії європейськими науковцями. Можете для порівняння навести позитиви і негативи у їхніх і наших, вітчизняних підходах до вивчення власної минувшини та її імплементації у загальноцивілізаційний процес ?
– З одного боку європейська історична наука зорієнтована на вивчення вузької проблематики і дуже добре фінансована. В результаті – глибоке знання певної теми і ціла низка вузькопрофільних науковців. У нас навпаки – ми вивчаємо широкий пласт (хронологічний, чи тематичний) і незначне, а часто і відсутнє фінансування. В результаті – велика кількість добре ерудованих і «широкопрофільних» фахівців. А позитивом сучасного комунікативного світу є легкий взаємозв’язок між науковцями країн світу, що дає можливість вивчати та популяризувати історію України.
– Якщо вести мову про перетікання одного історичного процесу в інший, або розділення епох, що все-таки є доволі умовним, то зробивши акцепт на Вашу особисту біографію, як сприймати підняту Вами свого часу не таку вже й легку «естафетну паличку» районного краєзнавчого музею, яка дісталася у спадок від, абсолютно не применшуючи його неперевершені заслуги у збиранні артефактів Іршавщини та створенні краєзнавчого музею, засновника цієї інституції Василя Петровича Керечанина? Наведу те різне, що впадає в око відразу, якщо брати для порівняння ваші з ним біографії: молодий – і статечний; щирий і переконаний комуніст – у безконфліктному спілкуванні із, такими ж суспільними атрибутами, націоналістом; атеїст впродовж усього свідомого життя, якого відспівував священик – і автор кількох наукових праць у популяризації православних обителей Закарпаття.
– Знаючи Василя Петровича як «ходячу енциклопедію Іршавщини» та перейнявши від нього районний історико-краєзнавчий музей мене, звичайно, гризло сумління чи зможу я достойно продовжити почату ним справу. Тим паче, що досвіду такої роботи я не мав. Та завдячуючи допомозі багатьох небайдужих іршавчан, районній і міській владі, педагогічному колективу Будинку дитячої творчості вдалося, щиро надіюся, підхопити і понести цю «естафетну паличку».
– Про що, якщо такі є, мрії історика у його особистому Середньовіччі?
– Перш за все мрію, щоб у країні настав мир і сталися позитивні зрушення у житті суспільства. Це наразі найголовніше і найважливіше. Не буде цього – робота таких як я піде нанівець. Про інші думки і мрії волію мовчати.
– Якщо В.П.Керечанин вписав по суті своє ім’я у літопис району, зібравши, безперечно, унікальні для краю речі впродовж десятиліть, то чи маєте Ви вже хоча б зачатки для цього, щоб без удаваної скромності назвати деякі речі?
– Так, до рівня мого попередника ще треба рости і рости. Але за минулі п’ять років теж вдалося дещо зробити. Музейна експозиція за цей час із 312 експонатів розрослася майже до 900 одиниць основного фонду та більше ніж 650 одиниць тимчасового зберігання. Створено 9 нових і розширено 4 наявних експозиції, проведено з десяток обласних науково-практичних конференцій та тематичних виставок, налагоджено співпрацю зі школами району. Музей бере активну участь у різноманітних заходах, які проводяться на базі районного будинку дитячої творчості. Та найбільшим досягненням, як на мене, є те, що до музею приходять відвідувачі, а також звертаються за допомогою учні, студенти, науковці, які шукають краєзнавчі матеріали. А ще про рівень авторитету і довіри до музею свідчить той факт, що майже кожного тижня є нові надходження, які безкоштовно передають на зберігання педагогічні колективи і жителі району. Все це значить, що моя робота не є марною і приносить свої позитивні плоди.

Розмову вів
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар