Версія для друку Версія для друку

РІКА ЖИТТЯ – РОКИ ВАСИЛЯ

В другій половині минулого року при проходженні конкурсних співбесід під час затвердження на посаду директора державного підприємства «Довжанське лісомисливське господарство» одна із представниць громадської ради задала Василю Леднею запитання:
– Чого це ви, де і на якій посаді не працювали б, рано чи пізно знову повертаєтеся на цю посаду?
Якою була відповідь – Василь Іванович воліє віджартовуватися, але припускаємо, що влучною і короткою – в інакшому випадку довелося б переповідати все своє життя. А в словах тієї жінки була своя рація: будь-кого б дивувала така своєрідна стабільність особи у статус-кво посади. Що не говори, а Василь Ледней повертався «на круги своя» із не таких уже й малих посад – начальника Закарпатського обласного управління лісового господарства, першого заступника голови райдержадміністрації та й із інших – також. Якби був час і щира зацікавленість візаві, то почула б тоді доволі захоплюючу оповідь, витоки якої мимоволі заглиблюються у дитячі роки.
… Хату нині вже покійні батьки Ганна Федорівна та Іван Іванович Леднеї звели на вулиці Лемацькій. Тож синам було майже однаково, що старшому Іванові – на стадіон рвати кеди на футбольному полі, що молодшому Василеві – в кінець городу на Боржаву, рибалити. Обидва пропадали зранку до вечора. Крючки, грузила, волосінь, вудила у нього, ще дошкільняти, нічим не поступалися дорослим рибалкам. Вже школярем, коли батьки давали їм по п’ять – по десять копійок на відвідання кіно, він златав (накопив) три карбованці, щоб циганка в Броньці сплела йому ятір. Хоча, здається, довелося ще два потім доносити, але зате яким уловом міг похвалитися. Згодом, трохи підрісши, Василь захопився не менш привабливою справою: вони разом зі своїм майбутнім кумом – обходили всі близькі і далекі вершки навкруг Довгого. Із щирим безпосереднім ентузіазмом приходили в урочище Широкий Верх, де готували сіно в годівницю та, сховавшись, затаєно спостерігали за косулями, які час від часу ласували ним тут.
Саме це визначило його майбутню долю. А по закінченні Довжанської десятирічки, до того вже заздалегідь розвідавши через журнал. «Юний натураліст» та радіопередачу «Ровесники», де можна здобути фах мисливствознавця, поїхав у далекий Кіров, нині В’ятка, на біологічний факультет місцевого сільськогосподарського інституту. Тільки тут готували саме таких спеціалістів для європейської частини колишнього Радянського Союзу. Аналогічний – Іркутський інститут, був ще далі від рідного дому.
Після першого курсу – строкова військова служба в Південній групі радянських військ в Угорщині – водієм БТР 60 ПБ.
Звільнившись у запас, не погуляв і двох тижнів, пішов працювати – майстром у відділ лісового господарства тоді ще Кушницького лісокомбінату, а навчання вирішив продовжити без відриву від виробництва. Не минуло і кілька місяців, як доля надала йому водночас щасливий білет, із серйозним екзаменом водночас. В силу непередбачуваних обставин несподівано стала вакантною посада лісничого Річанського лісництва. Керівництво лісокомбінату спочатку запропонувало одному досвідченому лісоводу, але той витримав у колективі всього кілька тижнів. Інша працівниця, отримавши наказ на це високе призначення, навіть не поїхала в Ріку. Тож ті, хто приймав кадрові рішення, вирішили піти на ризик.
У кабінеті заступника директора Кушницького ЛК по лісовому господарству І.Ю.Федурці за участі Г.І.Степаненка відбулася із молодим спеціалістом розмова приблизно такого змісту:
– Знаєте, Василю Івановичу, коли-небудь треба починати рости, робити кар’єру. Ви молодий, вам, як-то кажуть, і карти в руки.
Вже наступного дня Іван Юрійович представляв двадцятиоднорічного Василя Леднея – як лісничого – колективу Річанського лісництва:
– Маєте нового керівника. Він молодий, але прошу вас звертатися до нього тільки на ім’я по-батькові і – щоб без ніякого панібратства.
– Не встиг я оглянутися-роззирнутися, як непомітно підійшла осінь, а за нею – зима, – згадує той період Василь Іванович, знявши окуляри та примружено задивляючись у замерзлий краєвид за вікном кабінету і ледь помітно посміхаючись у невеличкі вуса, все-таки щось недоговорюючи. – Тоді вперше долучився до полювання. Ми отримували товарні ліцензії на кабана, оленя. Із дому виходив у понеділок вранці, а повертався – в кінці тижня. Здавалося, що таке рівноплинне, майже безхмарне життя-буття триватиме невідь скільки. Та прийшла весна-красна, принесла з собою сезон березового сокоруху, а значить і його збору. Це настав час Ч для нового лісничого у відносинах із колективом.
Всі – від малого до великого – зранку в урочищі Крушнику, де розташоване Річанське лісництво, сідали на мотовоз і їхали на верхи і звори збирати сік. То був тогочасний доволі прибутковий бізнес: верховинська сім’я в середньому могла за два-три тижні в сезон заробити від семи – до десяти тисяч карбованців. Не без прибутку був і лісокомбінат: підприємство отримувало за кожен зданий літр березового соку десять копійок, а одна тільки Ріка «давала» його до 400 тонн.
На лісопосадку не було кому виходити. А це було основним у роботі лісівників як тієї пори, так і тепер. Отримавши карт-бланш на прийняття радикальних рішень, Василь Іванович на третій, або четвертий ранок оголосив своє рішення: якщо не виконуватиметься паралельно із сокобранням план лісокультурних робіт, сокобрання буде негайно припинено. Метод батога і пряника подіяв.
… Лісонасадження завжди було для нього як для керівника, незалежно якого рівня посаду Василь Іванович не займав би, першочерговою і надзвичайно важливою справою. За останні тридцять років економічні умови для цієї роботи у лісгоспах мінялися і задля справедливості варто зауважити, що не в ліпшу сторону. Був період, коли при кожному лісництві постійно працювала лісокультурна бригада, в якій переважно трудилися жінки і про результати роботи цього міні-колективу судили в основному по залісненій після рубок площі. Завжди практикували залучення громадськості, особливо старшокласників із шкіл, переважно, гірської частини району. Зазвичай до таких акцій долучалося і керівництво Іршавщини. Років із десяток тому, вже після вручення дітям нагород, обов’язкової у таких випадках фотографії на пам’ять, невеличкого концерту художньої самодіяльності мабуть під впливом низки позитивних емоцій у діалозі із тодішнім головою райдержадміністрації Василь Іванович розповів дещо про своє генеалогічне дерево та споконвічну прив’язаність його коріння до лісу. Розважлива неквапна розмова у м’якій теплій тональності завершилася доволі-таки твердими нотками у останній фразі, яким би чином моя доля не складалася, але без лісу я не буду ніколи!..
… Як і тоді, і донині вважає Василь Ледней – то був один із основних уроків, що його дав йому головний Учитель – Життя.
Потім ситуацій, подібних, а то й складніших довелося пережити – не злічити. Особливо у той період, коли керував обласним управлінням лісового господарства. Очолюючи провідну галузь краю, гідно вивів її у кризовий період, в тому числі і під час двох катастрофічних паводків, що пронеслися Закарпаттям в кінці 1990-их, на початку – 2000-их. Якщо вести мову про рівень його фаховості то варто хіба що нагадати те, що він успішно співпрацював із чотирма головами обласних державних адміністрацій, – різних за політичними переконаннями, темпераментами, життєвими і практичним досвідом на високих державних посадах, в тому числі і з теперішнім – Геннадієм Москалем.
Його призначення начальником обласного управління відбулося за каденції міністра лісового господарства України Валерія Самоплавського. В кризові 1990-ті, коли всіх лісівників – кого намарно, а кого й небезпідставно, когось особисто, а кого – і гамузом – звинувачували у зловживанні суцільними рубками. У когось росли котеджі, а в Довгому Ледней на голому місці звів офісну будівлю ДП «Довжанське лісомисливське господарство». Цим, як то кажуть, і припав до серця міністру.
У нього природжений дар економічного мислення. В другій половині минулого року на базі держпідприємства «Довжанське ЛМГ» проходив семінар керівників лісової галузі Закарпаття. Одним із об’єктів перебування колег стала виробнича дільниця «Довге» в Броньці. Звично пройшов огляд технологічного ланцюга розробки деревини, відбувався обмін думками колег, що розмовляють однією мовою і розуміють один одного із напівслова: відзначалися позитивні напрацювання, подеякі зауваження, побажання. Директори та головні інженери закарпатських лісгоспів стали майже випадково свідками надзвичайно цікавого діалогу, що відбувся між заступником начальника обласного управління лісового господарства та Василем Леднейом:
– Це той об’єкт, що я вас двічі заставляв закривати?
– Саме цей. А таких ми два тепер маємо. Тут і в Загатті. Без них економічно наші позиції були б надзвичайно слабкі.
– Час і обставини змінилися, тепер ми вас у цьому підтримуємо та рекомендуємо всім розвивати виробництва, в тому числі, і з поглибленою переробкою деревини.
Номінально наші лісівники – державні працівники, але фактично адекватної підтримки від неї немає. Тож, аби забезпечувати належне функціонування системи лісоохорони та лісовідновлення, треба думати, як заробляти гроші в складних економічних умовах.
Василь Ледней не надто вже афішує свою позицію, але в душі він гордиться, що зумів відновити статус-кво Загатського лісогосподарського ареалу району в адміністративно-господарській структурі ДП «Довжанське лісомисливське господарство». Свого часу більше із позицій місцевого патріотизму та політично вмотивованим було прийняте рішення в 1995-ому році про утворення Загатянського ЛМГ. Повернення підрозділу в «материнське лоно» Довгого в 2011-ому спричинилося до взаємовигідної користі.
Та як би високо не підносила доля Василя Івановича, його серце ніколи не зраджувало рідним Довгому і Ріці. Судячи з усього, він по-справжньому прикипів до місцевості в Ріці. За той час, коли керував у області, В. Ледней побував у всіх лісництвах Срібної Землі. І як вільно, із не те що пієтетом, а просто-таки благоволінням розповідає про ту чи іншу унікальну місцину, віддалену інколи на сотні кілометрів у тій самій Усть-Чорній, а чи в Чорноголовій, та душею прагне відновити сили у сім’ї та в Ріці.
Що вже й говорити про рідні обрії і краї. Довелося бути свідком, коли Василь Іванович був своєрідним гідом для двох непересічних митців. Слухати його було на вершині Кука та по дорозі туди й звідти – все одно, що купатися в синіх бистрих водах Ріки спекотного літнього післяобіддя, прозірно виринати із бурунів хвиль, щоб відкривши очі, окунутися очима у яскравий світ через призму водяних крапель, що мерехтять веселковим сяйвом на віях. Хіба що таким велеречивим порівнянням можна передати те, як Ледней знайомив своїх гостей із далекими і близькими краєвидами, що так або інакше стали, або ще й стануть пейзажами на полотні.
Все написане вище більше стосується емоційної сторони буття Василя Леднея. Однак ті, хто його добре знає по життю не менш пристрасно стверджуватимуть більш про його ділові якості керівника, економічну складову його управлінського стилю. Про це приземлене – іншим разом, не ювілейним.
Мудрість древньогрецьких філософів, передана нам у афоризмі: не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, дещо по-іншому має своє прочитання у нашому випадку. Василь Ледней знову й знову повертається не просто у ріку свого життя, а до тих витоків, що вгамовують спрагу буднів живильною водою і змивають із нашої душі нашарування негативу, образ, поразок і втрат і заряджатися на нові перемоги.
В минулому році – за кілька місяців до свого ювілею, Василь Іванович вже вкотре занурився у рідну стихію. Його могутня натура, якій притаманно робити добро, знов уже вкотре широкими долонями прогорне плесо від наносного шумовиння, щоб перед високим небом відкрилося глибоке і світле дзеркало Ріки, яку нікому не дозволено замутити.
Відгомоніли свята. Із поздоровленнями – черговий ювілей. Він любить будні, бо в них твориться життя.
Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар