Сонячні проміння в полудень ще пестять все земне опісля морозної листопадової ночі. Вже й щоденних турбот по господарству в селі поменшало, та справжній господар, якщо й милується золотобагряним краєвидом – то поміж турботами.
Так було і 14 листопада 1925 року в родині Василя та Марії Поповичів в Ільниці. В невеличкому будиночку, що біля річки Синявка народився другий синочок. Назвали Іванком. Ріс він – із двома братиками Василем та Федором – спокійним і кмітливим. Віддали його на навчання до Іршавської горожанської школи, яку й закінчив на відмінно в 1939 році. Сьогодні добрими словами згадує Іван Васильович свою юнацьку дружбу з однокласником В.В. Рацином, який проживає в Греблі і очолює районну громадську організацію ветеранів війни-добровольців Закарпаття.
Вже з п’ятнадцяти років Іванкові довелось працювати на лісозаготівлі в рідних Карпатах. Не з легких була робота разом з братами на полях Угорщини неподалік Будапешта та Секешфегервара. Там і застала їх війна.
Про війну Іван Васильович згадує не охоче. Можливо й тому, що хоч були ще молодими, романтиками, та з їхнього набору тридцяти ільничан –добровольців армії визволителів додому повернулося тільки шестеро, в тому числі з важкими пораненнями – і він з братом Василем.
– Це була нестерпно важка робота, страшна героїчна боротьба за свою землю, – згадує Іван Васильович.
– Те, що робиться у східних густонаселених промислових областях України зараз, – це велика біда і великий гріх, – каже з сумом ветеран війни і праці.
Зовсім по-іншому, оптимістично згадує Іван Васильович 40-50-ті роки. Роки господарської модернізації й відбудови інфраструктури Закарпаття. Зводили будинки, дитячі садочки, школи, заклади культури та розваг, відкривали нові шахти.
На одній із шахт і почав свою повоєнну трудову діяльність Іван Васильович. Не вистачало кваліфікованих фахівців гірничої справи, бухгалтерів … Довелось вчитися в Ірпінському технологічному технікумі та Московському політехнічному інституті.
З великою шаною і повагою згадує керівників шахт тих часів: В.Т.Задорожнього, М.А. Чепу. Вони були по-справжньому мудрими керівниками, грамотними фахівцями. На шахтах І.В. Попович пройшов знаменний шлях: рядовий прохідник забою, обліковець, бухгалтер, голова шахткому, голова товариського суду, начальник відділу економіки і збуту. Загалом 36 років шахтарського стажу, з них тридцять – підземного.
… Марію Григорівну Волошину, як молодого спеціаліста після закінченні Черкаського педінституту направили викладати алгебру й геометрію в Ільницькій середній школі.
Доля для двох молодих людей, Марійки та Івана, була щедрою. Вони познайомились і в 1954 році створили нову сім’ю. Щасливі дні молодого подружжя наповнювалися радістю батьківських хвилювань. Вже через рік народився синочок Володимир, а згодом – і донечка Надійка.
Син Володимир Іванович Попович після закінченні Ленінградського політехнічного інституту працював начальником відділу на виробництві та в силових структурах, донька Надія Іванівна Маланка (Попович) – вчителем іноземної мови в місті над Латорицею. Повиростали й отрималу освіту онуки, виховують правнуків Івана Васильовича та Марії Григорівни.
Василь Ловска.
