Версія для друку Версія для друку

Всеперемагаюча любов

Рівно п’ятдесят років тому спочатку в Білках, а потім у Дубрівці, що на Ужгородщині грали весілля. Одружувалася молода й щаслива пара – Петро Пітра та Юстина Шпонтак.

Петро щойно закінчив університет за спеціальністю «історик», а Юстина після закінчення школи стала заочницею французького відділення факультету іноземних мов. Він – чорноволосий брюнет із проникливими добрими очима, а вона – чарівна білявка з грайливими кучерями.

Познайомилися вони в Ужгороді цілком випадково на якійсь із демонстрацій, але виявилося, що та зустріч була далеко не випадковою, а долею на все життя.

Юнак та дівчина ночами зустрічалися, потоваришували. Поступово ця дружба почала переходити у щось більше – світле, тепле, таке що зігріває душу, розправляє крила, дає радість та щастя. Все більше зближуючись, вони відчували і тривогу – а як сприймуть їхню дружбу батьки? Справа в тому, що батько єдиного в сім’ї Петра був одним із фундаторів колгоспу, постійним членом правління, Героєм соцпраці ще й депутатом Верховної Ради СРСР, а в сім’ї Юстини – десятеро дітей і репресований батько за спротив колективізації, засуджений за антирадянську пропаганду на 25 років. На перший погляд це були сім’ї «Монтеккі й Капулетті», але в нашій історії хід подій пішов за іншим сценарієм. Як Пітри так і Шпонтаки з повагою поставилися до почуттів своїх дітей і благословили їх на шлюб. Петра, щоб не був одинаком Шпонтаки називали своєю одинадцятою дитиною, а Пітри сприйняли Юстину як свою доньку. До слова, якщо в молодій сім’ї виникали якісь негаразди (а без цього не буває), Юрій Юрійович та Йолана Петрівна завжди були на боці невістки. Тому вона й досі згадує їх обох із великою теплотою та повагою.

Жити молодим спершу довелося у Сваляві, бо Петра направили туди на посаду кореспондента-організатора районного радіомовлення. Мав ще уроки історії у вечірній школі. Таке направлення було закономірним, бо журналістика була і є другим, а може й першим, покликанням Петра Юрійовича. Друкуватися в «Новому житті» він почав із шкільної парти, мав багато публікацій у «Молоді Закарпаття», «Закарпатській правді». Між іншим, після закінчення школи він спочатку вчився на агронома у Мукачівському сільськогосподарському технікумі, але саме через численні публікації у пресі вчений та письменник Федір Потушняк, між іншим близький родич Пітрам, порадив батькам щоб їх син пішов учитися на історико-філологічний факультет університету. Так і сталося.

У Сваляві молода сім’я прожила недовго. Петрові прийшла повістка з військкомату. Знаменитий батько не став вигороджувати сина від армії, хоча невістка у той час була вже при надії. На думку Пітри-старшого син депутата і Героя має жити тим життям, що й інші діти.

− У армії, − каже Петро Юрійович, − я щодня одержував по 2-3, а то й 4 листи. На підтвердження він витягає із шафи домашнього музею чотири товсті томи із акуратно підшитими списаними від руки листками і конвертами.

−Все це, − пояснює він, − творчість моєї Юстинки за рік.

Цим листам скоро вже піввіку, але від них досі дихає молодістю, любов’ю й ласкою. Кожен із них починається обов’язковим зверненням: «Доброго дня, дорогий мій, коханий чоловічку!».

П.Ю. Пітра згадує, що із народженням сина його урочисто привітали перед строєм: надали короткотермінову відпустку. Назвали сина Юрієм – на честь дідуся, а коли народився другий, Юстина настояла на імені Петро – у честь чоловіка.

Після повернення додому, молодий Пітра працював у райкомі комсомолу. Юстина почала працювати у середній школі, кортій віддала 45 років свого життя. 30 із них – заступником директора. Юстина Іванівна постійно працювала на одному місці, а Петро Юрійович трудився і заступником голови колгоспу, і головою сільради, і директором міжшкільного навчально-виробничого комбінату.

За цей час вони виростили і дали вищу освіту обом синам, побудували будинок в котрому нині живе сім’я старшого сина Юрія, допомогли звести житло в Ужгороді молодшому синові Петрові. Самі ж вони мешкають у будинку батьків, де почуваються більш комфортно, бо тут прожили найдовше. Як професійний історик та журналіст Петро Юрійович зберіг та упорядкував величезний, цінний архів, де зібрані книги, журнальні та газетні публікації, аудіо та відеозаписи, документи. Більшість з них стосуються життя та діяльності його батька, але це не суто сімейний архів. Занурюючись у його безцінні матеріали можна пізнати нашу історію такою, якою вона була.

На цьому тижні привітні господарі зустрічали у своєму будинку гостей – синів із невістками, чотирьох онуків, кумовів і близьких родичів, друзів. Було багато здравиць і привітань з нагоди золотого весілля. Й багато разів звучало «Гірко!».

 

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар