Версія для друку Версія для друку

В ЖИТТІ Й НА ПОЛОТНІ ЗІ СВІТЛОМ ВЕЛИКОДНЬОЇ СВІЧІ

Художник Юрій Васильович Боднар народився в Довгому. Значну частину свого свідомого і творчого життя провів у Тернополі, а півтора десятиріч тому на поклик Срібної Землі відгукнувся поверненням у місто над Ужем та новими мистецькими здобутками. Це та його ювілейна 60-річна дата стали для нас приємною нагодою для цікавої, сподіваємося що і читачеві також, розмови з митцем.

— Юрію Васильовичу, Ваш автопортрет 2004 року, із  цілої  серії такого плану творів. На мій особистий погляд  якнайбільше відповідає тому довжанському  психотипу верховинця, що здавна вирізняється  своєрідним характером  на стикові   етнічних груп верховинців і лемаків. Це така творча  реакція на повернення на Закарпаття?

− «Таки да». Як-то кажуть в Одесі: «Ви  потрапили прямо в точку». Цей автопортрет дійсно є реакцією на повернення в Закарпаття, повернення на нашу Срібну Землю. Ця робота так і називається «Повернення». Тема повернення, фактично, була завжди присутня в моєму житті. Це скоріше за все мій внутрішній стан, потреба, та в деякому сенсі – ностальгія. Звичайно, ментальність народу мого краю мені завжди була близькою. Це природно. Безмежна краса, повітря, ці живописні осінні колористичні пейзажі, місцевий діалект. Неповторні особливості! І не йдеться про повернення на малу батьківщину, маю на увазі с. Довге, хоч коли під’їжджаю до села, у мене завжди особливі, рідкісно-неповторні відчуття. Взагалі йдеться про повернення в цілому до Закарпаття. Я проживаю зараз на околиці Ужгорода і по-професійному, у фаховому вимірі мені тут комфортніше. Маю на увазі творчі зустрічі, вернісажі, фестивалі, пленери. Можу назвати його як богемне життя, позаяк дуже важливим є оточення, в якому знаходишся.

Це все складалося не просто. Потрібно було, щоб всі зірки зійшлися, як-то прийнято говорити, тим більше, не тільки від мене залежало питання (переїзду). Рішення приймалося консенсусно, і, як бачите, на мою користь. Аналізуючи прожитий час тут на Закарпатті, можна зробити висновок, що все пройшло на позитиві…

— Стиль Вашого письма сприймається як ґенеза  старої закарпатської школи, фундацію якої закладали  Йосип Бокшай  і  Адальберт Ерделі та   модерного мистецького відображення сучасних швидкісних темпів життя?

− Міг би ще продовжити список фундаторів закарпатської школи живопису. Але справа не в кількості, а в якості. Вона існує, має певний авторитет та резонанс не тільки в Україні, а й за її межами. Буваючи на закордонних пленерах, якраз більше відчувається поваги та шани до ґенези, як ви назвали, старої закарпатської школи. Тому я з превеликим задоволенням поєдную традиційне із сучасним малярством. В нашому випадку – це є саме той синтез, за яким поки що творю сьогодні. В моєму стилі, виконанні, як на мене, в тому сучасному швидкісному темпі життя, якнайяскравіше можна відобразити цей шалений світ, через призму та багатогранність відтворюваної теми. Мені дуже приємно бути в оточенні вихованців старої закарпатської школи. Є реалії того динамічного темпу життя, який і відображається сьогоднішніми вихованцями та творцями майбутнього. Тільки  час дасть правильний аналіз сьогодення. Ми тільки можемо бути впевненні в одному, що тільки творення в мистецтві, а не його руйнування дає нам право на якісне повноцінне життя. А сьогодні просто такі реалії життя…

— Юрію Васильовичу, Ваше родинне коріння —  у Довгому на Іршавщині. Прямих аналогій, відображень  на картинах важко зауважити, а от життєстверджуючий, оптимістичний, настроєний і спрямований у майбутнє портрет земляка – неперевершеного лірика  і жіночого серцеїда, в лапках і без них, Василя Кузана —  це така невеличка дяка  малій батьківщині  за власний талант?

− Не встиг реалізувати, правда, до звітної виставки всі свої задуми. Тема рідного краю завжди присутня, виношується, віртуально опрацьовується, закладена (запрограмована) у свідомості. Єдина всьому тому провина і видно, що час невблаганно швидко біжить (сам собі шукаю виправдання). Хоча якщо уважніше придивитися, то можна щось і знайти. Наприклад, після фестивалю ковальського мистецтва Гамора в Лисичові. Під його  враженнями появилася доволі серйозна робота «Кузня Гамора», та й співпраця з, як ви його називаєте, поетом-ліриком В.В. Кузаном, є вагомою і плідною. Ми вже створили в рамках спільного проекту три збірки його поезії (моє художнє оформлення). Третя збірка якраз вийде в світ де той самий портрет буде прикрашати титульну сторінку. Теж віднесемо це до активу. А найближчим часом планується спільна презентація трьох збірок В.В. Кузана з моїми творами, які прикрашають його збірки.

А ще від виставки до виставки переношу недоскінченний портрет мамки. То є настільки відповідально, що кожного разу стоїш перед вибором. І, доконечно не на свою користь. Ще не те, ще треба перечекати… Тут самокритичний підхід має вирішальне значення, хоч інколи буває бачу, аналізуючи, що не все так погано в нашому домі.

Та й «Повернення» також було би непоганим доповненням до регіональної міні-колекції в «Міграцію». Це філософська робота, була, є, і буде завжди актуальна і так само прив’язана до нашого маленького Закарпаття, до цього райського куточка – Срібної Землі.

– Духовне начало, вірніше стержень, остов, він же ж для Вас не лише основа у художньому мистецтві, але й на стику живопису , письменства, іконопису, що  підтвердила  і спільна з дружиною культурологічно-теологічна  розвідка ?

− Сакральна тематика в моєму творчому доробку, та й у моєму житті займає особливе значення – фактично це є моїм храмом душі, тому і не спонтанно виникла ідея створити таку своєрідну творчу ходу, персональну виставку під глибокою філософською назвою «… Немає дороги до храму, якщо храму немає в душі», яка успішно відбулася в галереї Ужгорода в грудні 2010 року (біля 40 робіт), а цьогоріч  ця колекція була презентована в вестибюлі обласної ради напередодні святкування Великодня.

Ще для підтвердження щирості та близькості цієї теми для моєї душі наведу такий факт, що в листопаді 2011 року я став лауреатом І премії (Matica Slovenska). IV бієнале іконопиства та сакрального мистецтва Карпатського Єврорегіону в м. Требішові (SK).

Духовне начало, як основа подальшого мого переконання у важливості  мого вибору всмокталася, судячи по всьому, як говориться, з материнським молоком. Ще колись давно, коли я був дітваком, коли церква була в підпіллі, потайки все-таки ходили до церкви і пам’ятаю перед Великодніми святами обходили Хресну дорогу, то я з мамкою та рідними зі свічкою в руці, дуже глибоко переймалися цією важливою та жахливою біблейською подією – розп’яттям, − і водночас велично чудотворною – воскресінням Христовим. І ця таємничість остаточно вплинула на подальше ставлення моє до вічного. Таємничість та і є якраз то сакральне, де ми можемо полікувати свою душу. З того часу і до сьогодні в мене  залишилася любов до такої атмосфери і до сьогодні  свічка ця є одним з найбільш любимих атрибутів мого життя. При Різд’яних, Великодніх та різного ґатунку родинних урочистостях у мене повинно горіти багато свічок, де вони  настільки невід’ємним є в способі мого життя, та й творчості, що важко собі уявити. Та, навіть, коли тобі одиноко, коли в роздумах − свічка допомагає мені заповнити ту порожнечу, якщо вона є.

А ще головним критерієм та критиком високодуховного в моєму сакральному житті є найближча мені людина, моя муза та натхненник – моя дружина Леся. Вихована також з раннього дитинства на високоморальних та духовних основах.

Має так само художню освіту, та, окрім того, закінчила Католицький Університет Люблінський (КУЛ М. Люблін Польща), магістр теології, мистецтвознавець. Видала книжку «Тайна втілення», «Образ Ісуса Христа в сакральному мистецтві» (видавництво «Карпати» 2010 р.) за яку отримала обласну премію ім. Бокшая-Ерделі (в галузі мистецтвознавства).

Так що ми разом у співпраці несемо цей духовний хрест. Він відповідальний, але не надважкий. Разом легше!

− Після  свого міграційного, тернопільського, періоду, Ви  серйозно кількома картинами, на обласному рівні – виставками,  репрезентували  свою творчість землякам. Іршавчанам, зокрема, це було  на мистецькому фестивалі  імені Адальберта Ерделі в Загатті. То що це було: спроба нагадати про себе після  довгої відсутності? Чергова данина пам’яті генієві, елементарна ностальгія за «своїм» поціновувачем?..

− Так, надзвичайно приємно почуватися активним учасником того мистецького фестивалю ім. А. Ерделі в мальовничому Загатті, казково-чарівного нашого Іршавського району. Я з великою приємністю відгукнувся взяти участь на запрошення організаторів, репрезентувати свої роботи, показати й мінімально ознайомити глядача, шукаючи в певного контингенту шанувальників своєї творчості серед моїх земляків. А щодо рівня моїх картин і участі у виставці, то все було щиро, безкорисно, тим більше після свого міграційного (я завжди підкреслював в розмові, коли цікавляться де я проживаю зараз, чого проживаю на території Тернополя) періоду я з радістю приймав запрошення на різного рівня участь у мистецьких заходах, виставках, пленерах, фестах Закарпаття. Тим більше, я не був відірваний від творчості закарпатських художників. Почасти зустрічався з прекрасним художником, живописцем В.Д. Бердарем, нашим земляком та моїм першим учителем малювання, якому я завдячую за привиту в деякій мірі любов до нинішнього мого фаху.

– Ми мало знаємо Вашу творчу біографію та, по суті, й життєвий шлях. Не проллєте на них трохи світла?

– Щодо моєї творчої біографії, то ми вже поки дійшли до цього (довжанський вислів) запитання, то поступово його і реалізували. Ще можна доповнити багатьма цікавими фактами. Були незабутні творчі поїздки, пленери за межами Закарпаття, в м. Славське, м. Ворохта, у  Київ «Київ живописний» і міжнародні пленери: в Словаччині (Брусно, Спанья Доліна, «Винне озеро» Михайловці, Ліпани, Дреніца (Сабінов), Штирба (Попрад), в Польщі − м. Красно, Поляни; в Угорщині − озеро Балатон; в Хорватії − м. Пула, Равінь; в Тунісі − м. Монастір (світовий форум). Також брав участь у багатьох міжнародних виставках: персональні (Требішов, Пряшів, Банська Бистриця, Кошіце, Братіслава), та участь у групових: Словаччина, Польща, Угорщина, Хорватія, Італія, Швейцарія, Греція, Туніс, Франція (Париж).

Якраз, думаю собі, згадуючи це все: «Невже я за тим стою?». От тобі і відповідь на одвічну аксіому: «Життя прожити – не поле перейти». Аналізуючи попередній життєпис долі, і в особистому вимірі доходимо до висновку: дійсно, тільки збагачуючись величезним досвідом − і формується особистість.

Так що просто нічого не буває. Все дається, як кажуть, через терни… А про життєвий шлях зараз готується до друку автобіографічна книга-альбом (творчий та життєвий шлях Ю. Боднаря). Так що поціновувачі зможуть придбати і пізнати більш глибоко.

— У телевізійному ювілейному Вашому інтерв’ю застеріг думку про певну творчу паузу, відпочинок, певного роду відступ від активного творчого процесу. Зазвичай після таких перерв ми  могли бачити іншого Боднаря? І чи побачимо тепер?

– В таких випадках зазвичай говорять, спокій нам тільки сниться. Я щиро сподівався на той пост-ювілейний відпочинок, певну творчу паузу, але, як один мій друг каже, то вийшло все тільки теоретично, а практично виходить як завжди. Життя далі закрутило у вир творчості. Вже за цей період прийняв участь у трьох обласних виставках: «Спекта», «До дня незалежності», та зараз, в даний час «До Дня Ужгорода», а минулої суботи (19.09.2015) на запрошення мерії одного з найкрасивіших міст Закарпаття  м. Тячів в рамках святкування Дня міста в міській галереї ім. Голлоші відкрив персональну виставку (45 творів), яка з успіхом триває і в даний період. А зараз ідуть перемовини з міською галереєю Хуста. Сподіваюсь, що райдержадміністрація також зреагує на моє творче турне по Закарпаттю і зробить відповідні висновки (запрошення). Так що, як бачите, на кінець-то я активно включився в бурхливе  творче життя Закарпаття. А ще цьому передувала кілька років тому потужна персональна виставка живопису в Мукачівському замку «Паланок», яку протягом 3-х місяців мали можливість переглянути шанувальники та гості міста. А в Ужгороді, не буду повторюватися, само собою проходить активне творче життя «бо нич не умію робити, лиш малювати».

А щодо іншого  Боднаря, чи ми побачимо після бажаної перерви? Її ж нема, так що видно і переходу поки що не очікується.

А чи варто міняти? Я так довго шукав свій стиль, свій індивідуальний почерк (письмо), впізнаваність. Життя покаже. А поки-що пожинаємо плоди зробленого, створеного протягом такого швидкоплинного життя.

– Ви можете сказати, що реалізували вже у цьому віці своє бачення себе як митця?

– Чи реалізував себе? Як митець, думаю, що так. Все таки, навіть скромно оцінюючи свої здобутки на творчій ниві, де я активно займаюся станковим та монументальним живописом, достатньо того, щоб ствердно сказати так, а аналітики та мистецтвознавці дадуть історичну оцінку моїй скромній персоні. Але вже можу сказати, що життя не промайнував і залишу неабияке надбання після себе, і, звичайно, не буду оригінальним якщо скажу, допоки живу ще не створив самої кращої своєї роботи (твору).

На превеликий жаль така оцінка дається після переходу в світ інший. Така правда – тут єдиний принцип справедливості…

Розмову вів Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар