Версія для друку Версія для друку

ШКОЛА В ДЕРЕНІ

Історії, про яку хочу розповісти, рівно шістдесят років. Тоді нас, дітей, народжених третього повоєнного року, записували в школу. Чотири окраїнні присілки Імстичова з північної сторони мали двокласну школу в Дерені, щоб малеча не долала непосильний для себе шлях у центр села.

Наша школа відрізнялася тим, що була вона простим класом-комплексом, де в одному приміщенні стояли два ряди парт. Один – перший клас, а інший – другий. Учителька була одна. Протягом кожного уроку вона встигла подати новий матеріал та опитати за попередній всіх своїх підопічних. Нині покійна вже Йолана Іванівна Мушка робила це вправно.

Більше всього їй доводилося «возитися» з нами, первачками. Бо букви в читанці запросто складалися в склади, але слова з тих складів виходили надзвичайно важко. Ще важче було з письмом. Наші руки з чорнильними перами ходили сюди-туди, вимальовували дивні каракулі, в котрих букви тільки вгадувалися.

У класі, крім парт, була ще дошка, чавунна кругла грубка для опалення, а на стіні – портрети Леніна та Сталіна. Обидва вони були і в читанках, бо двадцятий партійний з’їзд пройшов лише наступного року.

Коли вчителька займалася з другокласниками, ми , відкривши роти, всю свою увагу переносили сюди й легше запам’ятовували те, що треба було знати їм.

У другому класі вчили вже російську мову. Для нас це було великою дивиною, бо ніхто раніше її не чув, бо ні радіо, ні телебачення у наших оселях не було. Якось читався текст, де були такі слова: «Ярко светило солнце». Пам’ятаю, я тоді ніяк не міг зрозуміти, як це в ярку може світити сонце, адже над Левошем були три ярки, але вони суцільно заросли лісом, і навіть влітку сонце сюди не попадало…

У нашому класі було десятеро учнів, причому п’ять дівчат і стільки ж хлопців. За географією троє з нас були з Левоша – Ганна Лях, Іван Зейкан та я, троє – із Потока – Оленка Попович, Олексій Завадяк та Іван Зейкан, ще троє – місцеві, деренські: Марія Завадяк, Марія Іляш та Михайло Биба. З найвіддаленішого Пирьова була Марійка Булак. Чотирьох з них, на жаль, уже немає на цьому світі, та й з тих, хто живе, є дві вдови. Єдине, що радує, всі мали хороші сім’ї, за всіма залишилися діти та онуки, а в подекого і правнуки .

Давно вже в Дерені немає двокласної школи, всі ходять на науку в центр села, де на учнів чекає двоповерхова, добре відремонтована школа-одинадцятирічка.

Між іншим, мої ровесники, котрі босоногими йшли в перший клас 1955 року в Дерені, центрі та Загірці, таки дочекалися вчитися в новій школі. Здається, ми й заслужили цього, бо допомагали й цеглу подавати, й розчин для кладки та штукатурки готувати. Нову школу відкрили 1962 року. Оскільки тоді вона була восьмирічка, ми провчилися в ній всього один рік, але завжди про це пам’ятаємо.

Михайло Ціцак

Ваш отзыв

Ваш коментар