Версія для друку Версія для друку

Нема дощу…

Спека… Вона в’язким і липким ковпаком обволікає простір… Вітер сухий, спекотний, запорошено оманливий… Річка, яка ще вчора була «мокрим спасінням» для тіла, втомленого від безжального сонця, сьогодні лише як волога пов’язка на лобі у хворого. Сонце перейшло за всі межі дозволеного. Озброївшись своїм безжальним промінням нищить все довкола.
Дорога поблискує розплавленим асфальтом, в якому, здається, можна загрузнути. Зупиняється маршрутка маленька, старенька, страшенно переповнена людьми, які туляться один до одного. Здається, що це все якийсь єдиний організм, створений для пригноблення всіх, хто насмілиться зайти. Як мідний бик, якого стародавні греки використовували задля тортур над людьми, така собі сковорідка. Здається, у мене вже починають плавитися мізки. Дійсно, асфальт же плавиться при високій температурі! Чому ж їм не можна? Розпечене повітря повільно знищує всі прохолодні думки. Це не маршрутка, а справжній філіал пекла на землі, а ти заходиш туди добровільно.
Хочеться лише одного – дощу . І це нестерпне очікування заполонило всі думки. Скоріше б побачити, відчути перші краплі, які падаючи на землю, нещадно розбиваються об асфальт, з яких утворюється озерце каламутної води. А через півгодини й цих озерець буде безліч, здаватиметься, що місто втопилось в уламках дощу. Ти йдеш, розмахуючи руками, посміхаєшся дощу, поринаєш в нього. Змиваючи всі сумніви, брехню – ти чистий, ніби щойно народжений. Дощ приносить любов й прихоплює з собою свободу. Ритм наростає,змушує твоє серце шаленіти і ноги відриваються від землі,ти летиш… Чиясь рука хапає твою руку, і чути «Зупинка. Ви виходите?»
Нема дощу, ні крапельки, лише пекуче сонце. Задихаюсь…

Тетяна Кормош,
студентка відділення журналістики УжНУ

Ваш отзыв

Ваш коментар