Першу літературну казку письменник Василь Шкіря написав ще навчаючись у шостому класі. Що його спонукало до цього, важко сказати. Але вже тоді він обрав для себе не реалістичний жанр, де пряме відображення дійсності й де для автора головне довести, що так дійсно було, є або буде. Завдяки своєму світобаченню казкар із мальовничого села Загаття, мов за помахом чарівної палички у своїх творах втілює дивовижні історії.
У казках Василя Шкірі звірі наділені даром розмовляти, а сонце, вітер і земля – пряме свідчення прагнення до гармонії і розуміння природи і світу в цілому, бо без цього просто неможливе чарівництво. І тут на допомогу приходить містика. Власне, Гофман і Гоголь теж приходили до своїх казок через містику. Те, що вони зробили для дитячої літератури – світ вже оцінив. Їх письменство стало неперевершеним. Василь Шкіря ще тільки торує свою стежину у велику літературу. Для нього це ще попереду. Головне — не збитися з цієї дороги, впевнено торувати її, писати про те, що хвилює дітвору.
В. Шкіря поступово, з роками, йде від казки до фентезі. Цей непростий шлях полягає в тому, що автор створює світ реальний, схожий на дійсність. І він настільки справжній, що розвивається за своїми власними законами. А спорідненість з історією робить фентезі масштабною і видовищною. Яскравим свідченням цьому є і нова книжка «Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром». У однойменній повісті-фентезі описано неймовірні події, які відбуваються в одному із наймальовничіших куточків Закарпаття – на його рідній Іршавщині, де живуть дуже трудолюбиві, багаті душею і невичерпні у своїх фантазіях земляки письменника.
Те, що описує казкар, було не в сиву давнину і не за царя Гороха, а в теперішні часи, коли вже людина і велосипед винайшла, і в космосі встигла побувати, і підсніжники навчилася вирощувати… Жителі Заріччя вже давно перетворили казку у дійсність. Тут цілорічно збирають плоди огірків, капусти, помідорів та інших овочевих культур. Василь Шкіря у повісті-фентезі змальовує героя сучасного, який береться за місце під сонцем не зброєю, не неймовірною силою, а наполегливою працею, щоб приносити користь суспільству. Головний герой мріє займатися бізнесом, заробляти гроші власним розумом і, звісно, робити все по закону. І почав із виготовлення лотків для сушки сливи.
Повість-фентезі написана настільки просто і доступно, що здається, ніби герої живуть десь поруч із нами. Авжеж! Читач навіть не сумнівається у їх існуванні. Тому разом із ними живуть у цьому світі і звірі, і відьми, і чорти…
Перечитуючи тексти, вкотре переконуєшся, що В. Шкіря добре знає народні обряди і звичаї, вживає у письмі дотепні і мудрі афоризми, а мову збагачує прислів’ями і приказками. Казкар переконаний, що незважаючи на те, що ми живемо у ХХІ столітті, ще багато людей забобонні, вірять у потойбічну силу, їх може до смерті налякати чорна кішка, яка перебіжить дорогу. Вірять герої і в те, коли їм хтось перейде стежку із порожніми відрами, то сьогодні не пощастить. Але нещастю
можна запобігти, якщо тричі сплюнути через ліве плече і продовжити шлях, але краще почекати, поки пройде хто-небудь інший.
Василь Шкіря народився в ті часи, коли телевізор був у Загатті лише у священика Миколи Пузи, а старожили збиралися в одній із сільських хат і розповідали страшні історії. Тепер уже він жалкує, що не записував усе те, що вони казали, там багато було цікавого і повчального. Іван Хланта видав гори книг на цю тему. А Василь Шкіря творить літературну казку. Він бачить у звичайному незвичайне. Аналізуючи його творчість, доходили висновку, що в його казках пройшла ціла еволюція фантастичного. Його герої навіть уже побували на Місяці, а НЛО сів на одній із вулиць міста над Іршавкою. Він навіть нове ім’я дівчині придумав – Марсіяна.
Велику увагу приділяє у своїх казкових історіях письменник вихованню молодого покоління. Те, що хлопчаки і дівчата володіють комп’ютером, звичайно, добре. Однак не треба забувати і про книжку. Часи Пушкіна, Толстого, Єсеніна і Шевченка, звісно, минулися, але без читання книг не обійтися. Раніше, каже Василь Шкіря, на день народження дарували книжки. Звичним було побачити в Іршаві відомих письменників краю П. Скунця, В. Густі, В. Кохана, Д. Кешелю… Вони бували у школах, у трудових колективах на заводі чи фабриці. Зустрічалися з людьми, спілкувалися, розповідали про свою творчість, ділилися планами на майбутнє… Та і книжки видавалися тисячними тиражами. Тепер про ті часи залишилися тільки добрі спогади.
Письменник любить свій край, захоплюється його людьми, багатьох відомих особистостей вводить у свої твори. Не подивуйтесь, якщо там прочитаєте про фольклориста Івана Хланту, керівника вже неіснуючої держави Микиту Хрущова або славнозвісного нашого земляка Юрія Пітру. Автор про це пише настільки правдиво, що часто задумуєшся, це казка чи… А втім, скоріше казка, бо лише в казці трапляються неймовірні історії, в яких відбуваються дива. Це треба бути й справді знавцем надприродного, того, що нема в реальному житті. Хто тепер докаже, що М. Хрущов не переплутав Іршаву з Варшавою, що він не був у Білках у гостях у прославленого кукурудзовода, що інопланетяни не були в рідному місті казкаря. Читаючи, здається, що ти й сам там був. Втім, краще прочитати все самому, бо й сам автор стверджує, що він там був, мед-горілку пив, а в рот не попадало. Ну все, як у казці!
Олександра Кузан,
студентка 3 курсу відділення журналістики УжНУ
