Версія для друку Версія для друку

Життя після смерті

Недавно в Інтернеті з’явилася інформація про те, що закарпатський контрабандист намагався вивезти картини основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі до Словаччини. Це «Портрет молодого чоловіка» і «Натюрморт». Обидві картини становлять історико-культурну і музейну цінність. Зловмисника затримали на митному посту «Ужгород». Картини були сховані під покриттям підлоги авто та додатково замасковані коробками з керамічною плиткою.
Втім, це не перший випадок викрадення полотен художника. У вересні 2004 року трапилася трагедія: уночі, в будинку майстра, де жила вдова – Магдалина Ерделі, увірвалися бандити, зв’язали її електродротом, і після серцевого нападу жінка померла на місці. Тоді бандити винесли 48 картин, попередньо вийнявши їх з рам.
Адальберт Ерделі продовжує жити вже після смерті. Він живе у своїх картинах, у спогадах сучасників. А за життя, був період, коли він жив майже впроголодь. – Були часи, коли Ерделі голодував, − згадував Ернест Контратович. – Картини не купувалися. Часто віддавав їх за сало, за харчі. Деякі боялися, аби їх роботи висіли у них на стіні. Перед смертю Адальберт Михайлович казав своїй дружині Магді, що ці картини колись будуть мати велику цінність. І пізніше вона багато з них дешево відкупила назад. Інколи навіть за меншу ціну, ніж вони були придбані в автора. Воістину життя художника продовжується в його картинах!
Я неодноразово, буваючи в обласному центрі, на Кальварії, навідувався на могилу А. Ерделі. Незважаючи що тут покоїться прах найвідомішої людини Закарпаття, могила напрочуд скромна. Таким був у житті і сам митець.
Батько А. Ерделі був простим вчителем. Жили бідно, нелегко було утримувати сім’ю із чотирнадцятьма дітьми. Маленький Іванко (так було звати хлопця) цілими днями блукав лісом, робив замальовки живописних куточків рідного села, особливо любив задивлятися на потічки, які стрімко несли воду із гірських схилів. То була справжня краса!
Дотепер пригадується мені розповідь колишнього вчителя Загатської середньої школи – Костянтина Станковича, який особисто знався із батьком художника. – Одного разу, − любив згадувати Костянтин Корнійович, − його зустрів заїжджий пан. «Красно малюєш. Буде з тебе великий художник, маєш талант до цього, − пророче мовив.». Того ж дня відшукав Іванового батька.
− Бачу, нелегко вам живеться, − почав пан. – А син має неабиякі здібності, справжній талант. Я міг би взяти його з собою в Будапешт і віддати в художню академію.
−Добре, − погодився батько. – А що маємо робити?
− Небагато. Я хочу дати йому друге ім’я – Адальберт Ерделі. З простим іменем і прізвищем труднувато буде.
Так від маленького Іванка «вкрали» батьківське прізвище, і вже більше ніколи на його картинах не з’явиться родове Гриць.
Із новим прізвищем легше було виходити в люди. Незабаром Адальберт Ерделі привернув увагу в мистецьких колах. У 1913 році вперше взяв участь у виставці в Будапешті. Відвідувачі відзначили високу професійну майстерність, талант, пророчили велике майбутнє авторові виставлених полотен. Пощастило хлопцеві на вчителів. У дивний світ творення його вели такі видатні педагоги, майстри як І. Ревес, А. Грюнвальд. У 1916 році на відмінно закінчив Будапештську академію мистецтв.
Проте митець все частіше відчував, що хоче додому, в гори – зробити етюд, подихати свіжим повітрям, ковтнути джерельної води, зустрітися із земляками. Отже, прийняв рішення: повертатися. Влаштувався вчителем малювання у Мукачівській вчительській семінарії. Згодом перейшов до Мукачівської реальної гімназії. Митець багато подорожує. Перша персональна виставка Ерделі була презентована в Празі. На ній були представлені роботи «Молода жінка», «Рання осінь», «Натюрморт з годинником», «Циганка».
Разом із Йосипом Бокшаєм Адальберт Ерделі засновує перший клуб художників в Ужгороді. Сюди охоче тяглася творча молодь. Серед перших учнів – А. Коцка, З. Шолтес, Е. Контратович… Своїм вчителем його вважали і Василь Бердар. А. Ерделі вчив їх малюванню, підказував, що і як.
− Ерделі малював надзвичайно спокійно, виважено, − згадував Є. Максим. – Пензлики завжди були вимиті. У руці тримав чистеньку ганчірку, на палітрі – нічого зайвого. Міг відлучатися на кілька хвилин або й годин, а потім, повертався і наносив по-новому мазки. А міг взагалі перефарбувати те, що намалював раніше. Такий вже мав характер.
У 1931 році Й. Бокшай і А. Ерделі створили Товариство діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі. Пройде небагато часу, і вже відомий художник поїде в Париж і житиме там майже два роки. Столиця Франції справила на мене великий вплив. Тут усе здавалося новим. Про А. Ерделі заговорили і критики. Він бере участь у виставках разом із видатними французькими, голландськими й угорськими художниками. Серед кращих робіт цього періоду – «Андрес Остерланд» і «Портрет А.С.».
Найбільша творча активність художника припадає на 30-40 роки минулого століття. Це зріла пора митця. З-під пензля виходить «Гуцульська ідилія», «Бідні діти», «В саду», «Верховина», «Закарпатська осінь», «Мукачівський замок».
Із радістю зустрів великий митець визволення рідного краю і возз’єднання із Україною. В 1945 році була проведена перша виставка творів художника – Верховина. На ній експонували і роботи Адальберта Михайловича. Пройде небагато часу, і його роботи побачать на республіканських та всесоюзних виставках. У 1946 році Адальберт Ерделі разом із Йосипом Бокшаєм стануть ініціаторами відкриття в обласному центрі художнього училища – пізніше Ерделі став його директором.
Ось що говорив про А. Ерделі відомий художник, член-кореспондент Академії мистецтв України Володимир Микита: «Він розробив програму, як підняти культуру Закарпаття в цілому. До роботи притягував і Бокшая. Світ манив Ерделі до Парижу, але він сказав: « Я вертаюся до свого бідного карпатського народу».
Уже проживаючи в Ужгороді, обласна влада пропонувала йому змінити прізвище, однак він сказав: «Усе життя я працював на ім’я А. Ерделі, а не на своє, батьківське. А мені залишилось не так і багато…».
Говорив, мов у воду дивився. За рік до смерті, в 1954 році, в коротенькому щоденнику під назвою «Мої думки» він написав: «Зараз починаю справді працювати – якби я досяг віку своїх батьків, тоді можу працювати чверть століття. Якщо проживу так довго, то, може, ще й художником стану.».
Та не судилось. Бог забрав його. Такі на небесах теж потрібні. Але залишилися його картини, так що життя художника продовжується в його роботах.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар