Версія для друку Версія для друку

ЗАПОВІТ

Надворі вже другий день не вщухає дощ із снігом. На сільських вулицях снігові калюжі. Без гумових чобіт не обійтись. І ось в таку погоду під захистом парасолі Марина Іванівна прямує до оселі подружжя Василя Петровича та Оксани Іванівни Якимчуків. Їй потрібно виконати лікарське призначення хворій подрузі-господині цієї оселі.
Марина Іванівна працює медичною сестрою сільської лікарської амбулаторії третій десяток літ. Наступного року виходить на заслужений відпочинок. Живе у своїй хаті одна. Чоловік помер десять років тому. Поряд побудований двоповерховий будинок, в якому проживає її донька з двома дітьми-студентами та чоловіком.
І тепер спішить на виклик. Оксана Іванівна перенесла інсульт. За останній час стан її здоров’я покращився. Ходить з допомогою палички. Для неї це великий успіх. Вона не могла навіть сісти на ліжку, а тепер вже прогулюється по дворові. Багато в цьому завдячує своєму чоловікові Петру Васильовичу, який доклав багато зусиль в догляді за дружиною Оксана Іванівна вже пенсійного віку, а її чоловік виходить на пенсію через рік.
Марина Іванівна давно дружить з цією родиною. Разом виходили на природу. Брали своїх чоловіків під руку, повертаючись додому. Після смерті чоловіка подружжя Якимчуків запрошувало Марину Іванівну до себе, йшли в ліс.
Петро Васильович брав під руку дружину і Марину Іванівну, а сам був посередині. Разом відпочивали, обідали, допомагали одне одному. Появу її в оселі Оксана Іванівна сприймала з радістю.
В таку погоду ти прийшла. Мене одне непокоїть. Чи зможу я колись віддячитись, тобі за таку доброту до мене?
Що ти? Що ти? Ми – подруги. Я повинна тобі допомагати. Та і робота у мене така допомагати хворим людям.
Виконала призначення Марина Іванівна своїй подрузі. Розговорились за чашкою кави. І згадала медсестра, коли їхня сім’я опинилася в скрутному становищі. Після смерті її чоловіка багато людей допомагало їхній родині. Світ не без добрих людей. їм потрібно віддячитись. І вирішила Марина Іванівна допомагати нужденним. Це переважно хворі люди, проявити до них милосердя. Стати волонтером, як тепер називають таких людей.
Село, в якому проживає Марина Іванівна, велике. І як вийшла на пенсію, виділяє час, щоб навідатись до хворих, самотніх, пристарілих людей.
І до своєї подруги Оксани Іванівни заходить часто. Наготує смачні страви, за що дуже вдячні господарі оселі. А Оксана Іванівна в свою чергу просить свого чоловіка піти до оселі Марини Іванівни щось допомогти по господарству. Так вони допомагають одне одному. Марина Іванівна знає всіх в селі одиноких, пристарілих, інвалідів. Зуміла організувати кілька таких волонтерів, як вона, і вони разом допомагають нужденним, проявляють до них милосердя.
Сільська група волонтерів, переважно жінки, навідують таких немічних. Прибирають в кімнатах їхніх осель, їсти наготують, прасують білизну, одяг. Сходять в магазин за харчовими продуктами. Інформують лікаря про їхній стан здоров’я. Ось такими справами займаються волонтери під керівництвом Марини Іванівни.
А з подругою Оксаною Іванівною постійно в хороших відносинах. Навідується до цієї родини, допомагають одне одному. Петро Васильович, що потрібно в господарстві Марини Іванівни, відремонтує, полагодить. А та у свою чергу зробить жіночу роботу в його господарстві. За останній час готує їжу. Таких смачних страв Петро Васильович не вміє приготувати, а Оксана Іванівна не в силах.
Згодом стан здоров’я її поступово погіршується. Ходити майже не може. Скаржиться на головний біль, безсоння, слабість, інколи втрачає пам’ять. Та й апетиту вже не має. Марина Іванівна приводить лікаря. Той призначає лікування, але результату ніякого. Говорить слабо. Оксана Іванівна попросила Марину Іванівну запросити священика і прийняла християнський обряд Святого Таїнства і Причастя. Здоров’я її з кожним днем погіршується.
Видно було, що залишалось їй жити недовго. Оксана Іванівна попросила Марину Іванівну і її чоловіка Петра Васильовича підкласти під плечі дві подушки, щоб легше їй говорилось і сказала:
Не дав нам Бог мати своїх дітей. Надіялися, що племінниця буде з нами. А та вийшла заміж і подалася до свого чоловіка в місто. Я жалію Петра Васильовича. Прожили ми з ним своє подружнє життя душа в душу. Любили і поважали одне одного. Навіть сварок не було ніколи Що з ним буде після мене? Пропаде. Прошу тебе, дорога моя подружко, вийди за нього заміж. Не дай самотній людині пропасти.
А ти, дорогий мій Петрику, шануй і поважай її. Вдвох легше буде вам жити. Такий вам мій заповіт.
Після такого монологу − подруги обійнялись, пригорнулись одна до одної і заплакали. Чоловіка Оксана Іванівна довго цілувала, говорячи йому ласкаві слова. Потім подивилась на них ніби із задоволенням, заплющила очі і впала в кому. Більше до свідомості не приходила. Наступного дня відійшла в потойбічний світ.
Після похорону Марина Іванівна разом з дочкою, сусідами привели в господарстві все до порядку. Вона постійно доглядала за Петром Васильовичем та його оселею.
Через рік офіційно одружилися. Заповіт Оксана Іванівна і Петро Васильович виконали. На могилі Оксани Іванівни поклали пам’ятник. За ним постійно доглядають. Марина Іванівна продовжує виконувати свої волонтерські обов’язки вже зі своїм чоловіком Петром Васильовичем. Поважають їх за це односельчани. Про них пишуть в газетах, показують їхню роботу по телебаченню. Вони ділились досвідом своєї роботи на районному зібранні волонтерів.
Наші волонтери – помічники нужденним людям, – говорять про них люди.
Михайло Ломага.

Ваш отзыв

Ваш коментар