Версія для друку Версія для друку

УРОКИ ВІД СУХАНА

Все-таки, що не кажи, а різниця між мемуарами і спогадами доволі суттєва. До цього часу вдавалося уникати цієї двоякої місії. Але високий обов’язок перед плеядою своїх учителів у журналістиці покликав у не так вже й далеку путь репортерської молодості. Кожен із випускників журфаку практично йде в редакцію на роботу із глибокою впевненістю у своїх практично необмежених можливостях щодо реалізації творчих задумів. Не оминула ця гідра самовпевненості і автора рядків, що їх читає зараз читач. Допоки постинав всі її голови, то довелося і шишок набити на свою голову, але і з криниць мудрості старших напитися цілющої водиці.
Прийшовши через місяць після журфаку Львівського держуніверситету працювати в Іршавську районку, практично зустрів той самий творчий колектив, який і залишив п’ять років тому до стаціонарного навчання. Між наймолодшими перед нами журналістами – маю на увазі нас двох із нинішнім редактором часопису Василем Шкірею – віковий розрив становив не менше 15 років. Тож ми мали і офіційних, і непрямо адміністративно закріплених наставників. Були, як і всі у такому віці, – гарячі, фонтанили ідеями, прагнули якнайскоріше зреалізувати багаж вузівських знань і, чого гріха таїти, зреалізувати себе. Той час – час кардинальних перемін, мав і певні свої ознаки у творчому форматі. Однією з них була подача актуальних матеріалів на соціальну тематику, яку по суті узагальнювали рубрикою «Репортер міняє професію». Тож прагнучи, як нині модно висловлюватися, бути в тренді, я загорівся ідеєю «пропрацювати» одну зміну із бригадою швидкої допомоги райлікарні. Особливого захвату, як озвучив задумане, у керівництва не зустрів, не радили, але не надто й не відговорювали від задуму не такі вже й старші колеги по цеху. Хіба що порекомендували: – «Перш ніж серйозно братися за цю справу, піди переговори із Іваном Васильовичем». Мова йшла саме про Івана Васильовича Сухана, з яким до того знався на рівні «Добрий день» – «Добрий день». Він заходив до редакції не так уже й часто, і то – переважно – до старших колег.
Дослухавшись поради, зв’язався по телефону з Іваном Васильовичем і домовився про зустріч. Не відволікаючись на другорядні речі, відразу зауважу, що матеріал так і не був написаний, зате багато чого зрозумів у тому, яку інколи треба мати непоказушну мужність, той внутрішній нематеріальний стержень, що тримає дух, характер людини. Саме він творить із соціальної істоти людину. Інколи, в колективі заходила мова про Івана Васильовича, особливо після того, коли він прийшовши на Гагаріна, 38 залишав на столі у відповідального секретаря Івана Степановича Гудзоватого кілька своїх літературних речей, які потім чекали свого часу та місця у «Літературній сторінці», у «Вечір суботній» чи у «Гірському дзвіночку». Такими були тогочасні літературно-мистецькі та тематичні сторінки «нового життя», я сам перед собою ставив питання, чого це людина із таким обдарованим пером, своєрідним стилем, приязна і скромна сама відмовилася від журналістського хліба, – не такого вже й легкого на той час у районці, але чого гріха таїти, набагато більш престижного, ніж у чергового фельдшера бригади швидкої допомоги. І що не кажіть, все-таки спокійніший кореспондентський ритм життя, при всіх його прямих і непрямих навантаженнях, аніж недоспані ночі на медичному тапчані чи на шкіряному сидінні «Латвії», або «УАЗика» із тривожними цифрами 03 на борту.
Та наша розмова вдалася. Некваплива, вона перекочувалася тихоплинним прозорим річковим струменем через пласкі валуни, які щораз своєчасно повертали тему в інше русло, цікаве обом. Майже три десятки літ минуло з тих пір. Літа вибілили полотно пам’яті так, що малюнок зотлів, але під золою часу невгасимо тліють жаринки. Жаринки, що підтримують тепло спогадів про людину, яка зуміла втримати своє моральне «Я» попри абсолютну заідеологізованість системи, особливо в її творчій складовій. Саме це і залишилося в моїй пам’яті як головне від тієї зустрічі. Він не захотів ані тупо напролом розбивати власним чолом залізобетонний мур марксистсько-ленінських основ роботи преси, ані ставати своєрідним закарпатським Дон-Кіхотом у відстоюванні власного світобачення і моральних принципів. По можливості Іван Васильович Сухан реалізовував свій літературний талант.
Це був один із тих добре засвоєних уроків, коли їх тобі не нав’язують з примусу, коли не обирають грубо прямолінійну дидактичну форму їх подачі.
Той час був ознаменований для журналістів часопису, окрім комуністичної зашореності, суспільно-значимих матеріалів ще й такою собі «внутрівидовою боротьбою» за місце під сонцем, вірніше буде сказати — за місце на газетній полосі. Так, так! Це при тому, що періодичність виходу друкованого органу райкому партії та райвиконкому становила три рази на тиждень. Писалося багато. І потрібно було докласти чимало зусиль, щоб знайти цікаву тему, живо її подати.
В кожному з нас мимоволі сидів свій редактор, але попри те, що їх прискіпливо читав І.І.Печора, вони ще «просівалися» відповідальним секретарем редакції, вище згаданим Гудзоватим. Процес цей, варто нагадати й собі також, проходив не завжди спокійно, інколи відстоювання власного бачення сюжету та стилістичного викладу виходило за загальноприйняті взаємини відносини між підлеглим і одним із керівників, емоційно вибухало. Тож нерідко нестриманий пристрасний накал доводилося гасити кавою після роботи. Спишемо це на гріхи молодості. Таких «гріхів» мав кожен із нас, тогочасних газетярів. А от обговорення, узгодження матеріалів, і навіть тем, між Іваном Михайловичем та Іваном Степановичем проходило напрочуд толерантно, спокійно. Зовні це виглядало так, ніби двоє випадкових людей ведуть неквапом діалог на яку-небудь нейтральну тему.
Тож і це стало предметом моєї цікавості в одній із наших із Іваном Михайловичем розмов. Його відповідь мене вразила.
Зайві емоції – тільки на шкоду справі. Спробуйте сприймати ваші аргументи так, немовби ви друга сторона діалогу і так само праві, як і ви.
Мудро.
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар