- Нове життя - https://nz-ir.com -

На своїх хвилях Боржава виколисала поета із сина Колочави

Серцевинний місяць цього літа став довгожданим піком у долоні цілої гряди вершин літературного офіційного утвердження та вже давно неофіційного самоутвердження одного із найбільш кольористичних сучасних закарпатських поетів – Івана Йосиповича Шмулиги з Приборжавського. Рішення приймальної комісії Національної Спілки письменників України про його прийняття до членів цієї творчої когорти стало приємною нагодою поздоровити Івана Йосиповича із цією знаменною подією у особистому житті митця та й не такою вже рядовою в історії громади Іршавщини, тим більше  Приборжавського. Скориставшись можливістю до вітань, додаємо ще й декілька запитань.

— Іване Йосиповичу, загальновідома сентенція про те, що таланти народжуються в селі, а реалізовують себе в місті. На Вас що, не поширюється? Як же місто над Ужем?
− На моє твердження, безталанної людини немає. В кожній особистості є Божа іскра. Справа в тому, що як її роздмухати, щоб вона не тліла, а горіла. А це залежить як від самої людини, так і від навколишнього оточення. Що таланти народжуються в селі, а реалізовують себе у місті – досить суперечливо. Петро Мідянка реалізував себе на краю Срібної Землі.
Місто над Ужем часто сниться. Там пройшла моя юність. Зустрів своє кохання. Там народився наш первісток.
— Ви належите до тих рідкісних виключень невідомо ким канонізованих правил, за якими до членів Спілки письменників здебільшого приймають молодих та середнього віку поетів. Хіба що прозаїкам робили інколи своєрідну скидку. Давайте подивимося на те, як торували стежину до цієї вершини офіційного визнання.
− Шлях до спілки дуже довгий, іноді прозаїчний. У мене є свій такий афоризм: «Я не шукаю слави. Але, якщо я її вартий – нехай вона шукає мене». Писав в шкільні роки, в армії, в училищі, в колгоспі. Але відчуття відповідальності написаного відчув у чудових колективах Приборжавської ЗОШ І-ІІІ ступенів і районного будинку дитячої творчості, де мене підтримували і підтримують.
— Іване Йосиповичу, більша частина із Твоїх збірок «На Боржавських хвилях» (2004 р.), що мала весняне звучання, але з волі редакторів називається саме так, «Прощання з літом» (2006 р.), «Свічадо осені» (2008 р.) і « На порозі зими» (2012 р.) своїми назвами прив’язана до пір року, до стану нашої природи. Це що – акварелі Твоєї душі?
− За професією – я художник. Акварельна техніка – мій улюблений жанр. Тому, напевно, ту світлість, ту прозорість, чистоту рідної природи стараюсь передати не тільки на папері, але і словами.
– Поет завжди лірик?
− Як писав П.Грабовський: «Я не співець чудової природи…». Так що поет може бути і тонким ліриком, але і трагіком.
– Писати на злобу дня, виконувати соціальне замовлення, бути трибуном почутого у родичів, у сусідів – так само римується легко чи стилет тупиться у ґрунт земної тверді?
− Трибунів у нас багато. Це в більшості ті, що прагнуть слави. Писати на злобу дня потрібно. Тільки з мізерними нашими виданнями, публікаціями, хто ті речі почує. А стилет гартується у ґрунті рідної земної тверді.
– Кожен раз спілкуючись із поетом, хоч не хоч, а скочуєшся до банального: як у Тебе із натхненням та тими, які надихають поетів?
− Натхнення – це саме життя. Щось повинна людина залишити за собою.
– На Твоєму шляху – і в житті, і в творчій іпостасі – було чимало визначних постатей, відомих, а то й не дуже. Хто із них найглибше закарбувався у душі? На поетичній ниві, у барвах палітри та поряд у викладацькій справі?
− Перший поштовх написання віршів я відчув ще за шкільною партою. Я вдячний бойківському поету, вихідцю із Колочави – Василеві Малеті та нині, на жаль, покійному редактору Міжгірської районки Василеві Кохану. В далекому 1966 році вони відрядили мене в Ужгород на перший зліт творчої молоді. Нас приймали уже метри літератури: Ю.Керекеш, В.Вовчок, І. Чендей та іще досить юний П. Скунць. Там були делеговані Д. Кешеля, В. Густі, І. Звонар, Д. Кремінь.
В училищі прикладного мистецтва був моїм наставником перший на Закарпатті лауреат Шевченківської премії Василь Іванович Свида.
– Членство у Спілці письменників принесло якусь сатисфакцію?
− Членство у Спілці для мене – перш за все спілкування, зустріч з цікавими людьми. Міські митці постійно «тусуються». Я таку віддушину можу знайти в колективі нашої районки «Нове життя».
– Ну і пафосно, фібри душі відгукнулися на таку знаменну подію?
− Василь Кузан дав редакцію моєї першої збірки. Василь Шкіря постійно твердив мені, що я мушу бути членом Національної спілки письменників України. Він все вірив, що я того вартий. Та йшов довгий процес. Майже п’ять років подання губились у спілчанських коридорах.
– Ви із Василем Кузаном, Василем Шкірею творите такий чудовий тріумвірат сільського письменства у своєму ареалі, який, мабуть, стане оригінальним якщо не в Україні, то в Срібній Землі щонайменше.
− Колочава завжди була і є моєю колискою. А Приборжавське – моє постійне місце проживання, де народились іще двоє дітей, де я радію онукам. Де орю, сію, жну. Доглядаю сад. Милуюся боржавськими хвилями.
− Яка мрія у офіційно визнаного поета і «заслуженого пенсіонера»?
− Мріють юні. Я вже в такому віці, що прошу Бога дати мені здоров’я підтвердити це визнання. Дуже хотів би, щоб з допомогою директора Іршавського краєзнавчого музею Андрія Світлинця зробити для нащадків щось подібне на теренах села.
А ще з відомим і талановитим кореспондентом, жителем села Михайлом Ісаком видати добірку творів творчих особистостей Приборжавського: М. Паньки, М. Сабадоша, І. Сабадоша, В. Урсти…

Михайло ІСАК.