Те, що свого часу письменник Василь Шкіря почав творчу діяльність саме з літературної казки, ніколи не жалкував. Бо саме через казку людина може висловити те, що на душі. Створюючи свої оригінальні твори, він використовує кращі традиції народної творчості, черпаючи з цього безцінного джерела сюжети й мотиви. Хіба не радісно на душі, що ти продовжуєш справу Шарля Перро, братів Грімм, Андерсена, Пушкіна, Єршова, Франка, Маршака, Радарі, Ліндгрен, Ладижця, Малик, Жупанина. Їхні казкові герої залишаються в нашій пам’яті на все життя.
А Степан Жупанин був саме тим, хто просто по-дружньому підказав Василеві Шкірі, яку саме стежку обрати в літературу. Як і всі початкуючі автори, він писав новели, казки, оповідання, повісті, мріяв навіть про роман. «Я читав твої твори. – мовив якось під час зустрічі Степан Ілліч. – Непогано пишеш. Однак у тебе найкраще виходить казка. Тому не марнуй дорогий час. А пиши те, що тобі найбільше до душі. Письменників, які пишуть для дітей, мало. Саме в казці ти повинен сповна себе реалізувати.»
На той час В. Шкіря вже друкував свої казочки в обласних виданнях «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», у всеукраїнській газеті «Молодь України». А в поличці «Карпатського краю» уже побачили світ збірки «Як Осел вогонь сховав» та «Сльоза лелеки».
– Від почутого у мене перехопило дух, — каже Василь Шкіря. – Людина (на той час Степан Жупанин уже був відомим письменником) так щиро відгукнулася про мою творчість. Я прислухався до слів Степана Ілліча і почав творити літературну казку. Тепер уже можу ствердно сказати: він показав мені правильну стежку в літературу. Далі – більше. Він включив мої казки «Вівчарик і Босорканя» та «Зайчик у місті» до навчального посібника для учнів 5-6 класів загальноосвітніх шкіл, 1-2 класів гімназій і ліцеїв Закарпаття «Верховиночка».
На сьогодні В. Шкіря – автор 17 книг. Серед них – «25 казочок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Король жебраків», «Небезпечна краса», «Михайлик-Насміхайлик», «Пригоди поштарика», «Чупакабра», «Таємниця Смерекового замку» та інші. Кожна казка – це маленьке віконечко в інший, невідомий світ, просякнутий ідеалами злагоди і краси. У його творах побутує цікавий і чарівний світ народної мудрості, великого духовного багатства, де добро перемагає зло, правда – кривду, де утверджуються справедливість, працьовитість і чесність.
А недавно у всеукраїнському державному видавництві «Карпати» побачила світ нова книжка казок Василя Шкірі «Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром». Назву збірці дала його нова повість-фентезі, неймовірні події якої, як і в попередніх пригодницьких розповідях, відбувалися в одному з наймальовничіших куточків Закарпаття – на його рідній Іршавщині, де живуть і трудяться дуже привабливі, багаті душею, трудолюбиві, невичерпні у своїх фантазіях земляки письменника. І пише В. Шкіря не про те, що було в сиву давнину за царя Гороха, а в теперішні часи, коли вже людина і велосипед винайшла, і в космосі встигла побувати, і підсніжники взимку навчилася вирощувати.
Головним героєм «Чорної кішки…» письменник обирає простого сільського хлопця, який вирішив для себе твердо: гроші можна заробити і вдома, не їдучи на заробітки за кордон. Бо в його рідному селі є чимало людей, які живуть собі, приспівуючи. Один взявся за перевезення людей – став таксистом, інший заготовляє у населення худобу і щотижня торгує в Мукачові на базарі м’ясом, а ще хтось виготовляє вдома блоки і продає забудовникам. Головне, вирішив головний герой Василько, аби ти був затребуваний, а твоя праця була потрібна людям. \
Дізнавшись про добрі наміри сина, мама мовчки погладила його по голівці і люб’язно мовила:
– Бізнес, синку, справа чесних людей. Обманути можна тільки один раз, бо про твій негідний вчинок одразу ж знатиме весь діловий світ і ніхто вже ніколи не вступить із тобою у жодні стосунки.
Пишучи про теперішній період, висвітлюючи через казку проблеми сьогодення, В. Шкіря постійно тримає руку на пульсі часу, потихеньку відчиняє маленьке віконечко в паралельний світ. Виявляється, невирішених питань немає. Кожну проблему можна вирішити. Виявляється, і в селі можна зайнятися малим бізнесом: плести корзини, сушити сливи, яблука, груші, копати криниці чи вирощувати худобу…
Але разом з цим, В. Шкіря не забуває про народні звичаї і традиції сільчан. Бабусю, про яку йде мова у казці, постійно переслідує чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром. Стара підозрює, що це чатує на неї смерть. І хитрощами стара намагається оминути її. І це їй наразі вдається…
Сільчани давно вже запідозрили бабусю в тому, що вона знає ворожити. На старість свою науку вони вирішила передати внучці Оксанці. Покликала її до себе і сказала: «Рано чи пізно мені треба буде піти геть із цього світу. На кого все це залишити? Вирішила, що ти маєш продовжити мою справу. У цій хаті навіть Микита Хрущов побував. Дзвонили з Москви, дякували. То було якраз тоді, коли Микиту Сергійовича відсторонили від влади. Кепський у нього був настрій. Та я допомогла…»
А ось як автор книжки описує колишнього агронома колгоспу Андрія. «У свої сімдесят він був у добрій фізичній формі. По деревах лазив без драбини. Сміявся із Василя і Дмитра, які боязко перелізали із стовбура на стовбур, невміло тримали в руках пилку і садові ножиці, по декілька разів перепитували, що різати, а що залишати. Хоча з іншого боку, це не так погано: нехай вчаться! Краще сім разів відміряти, а раз відрізати. Ще й дотепер пам’ятає лозунг часів соціалізму: «Сталь гартується у вогні, а людина – у труді». Хоча цей лозунг властивий і сьогоднішньому дню. Бо без трудів не їстимеш пирогів.»
Василь Шкіря пише, що старий агроном не просто вміло орудував пилкою, а й охоче пояснював хлопцям, чому і для чого він це робить. Дивлячись на нього – життєрадісного, сповненого сил, енергії, оптимізму, ніяк не вірилося, що він уже розміняв сьомий десяток. У селі чимало людей, які значно молодші віком за нього, але здаються безнадійно старими. Якісь геть обважнілі, апатично мляві, давно капітулювали перед життям, у розмовах часто нарікають на свою долю. Та це не про Андрія. Він, не зважаючи на свій вік, завжди у роботі. Для нього навіть маленька праця краща за велике безділля.
І як у всіх казках, у Василя Шкірі теж усе кінчається добре. Головні герої повісті-фентезі «Чорна кішка…» Василь і Оксанка справили гучне весілля. Святкували у власній їдальні «У Ксенії в Іршаві. І мама там була, і дідусь Петро, і бабуся Гафія, і друг Дмитро. Ще й обласне телебачення і журналістів з місцевої газети запросили, рекламу на всю область закрутили, аби клієнтів з усього Закарпаття заманити. А щоб молода сім’я була щасливою і багатою, бабуся перед вінчанням молодій поклала в черевик сто євро. А кінцівка – зовсім як в українських народних казках: « І я там був. Однак ні вина, ні пива, ні горілки не пив – лікарі заборонили. Тут і казці кінець. А хто слухав – молодець!»
У збірці подано також повість-фентезі «Чупакабра», в якій розповідається про диво-тварину, яка з’явилася недавно на Лозянській горі. Вона була схожа чи то на козу, чи то на цапа, чи то на пса… Жінка, яка побачила її, на всякий випадок перехрестилася, бо ще в дитинстві чула, що диявол має властивість перекидатися і на людину, і на звіра… То була чупакабра…
Припаде до душі читача і повість «Забавні пригоди Андрійка Незгоди». Тут він зустрінеться із фольклористом Іваном Хлантою. Під час знайомства дідусь Петро дізнається, що гість з Ужгорода не вживає спиртне. Старий теж не зловживає спиртним. Однак, вважає він, здоровому і поважному в роках не зашкодить ковток горілки. Головне – не зловживати. Треба завжди бути в такому стані, щоб Богу не було огидно навідатися до тебе.
На перший погляд у повістях-фентезі життєві історії, які трапляються з нами майже щодень, В. Шкіря зводить усе до казковості. А вона в тому, що до дідуся Петра завітали в гості Микита Хрущов та Юрій Пітра. Перебуваючи в Ужгороді, Генсек мав їхати в Чехословаччину, а перший секретар обкому партії поклав добру вечерю, де було і наше закарпатське вино, і ужгородський коньяк, і завидівська палинка. Як добряче випили, Юрій Пітра, тоді вже двічі Герой Соцпраці, сказав, що у нього в Білках горілка виготовлена з кукурудзяної муки. «А де Білки?» — запитав Хрущов. Та не так уже й далеко – до ста кілометрів звідси», — відповів Юрій Юрійович. Коли Хрущов уже був напідпитку, скомандував: «А що, Юрку, (до Ю.Ю. Пітри) поїдемо до тебе!». Коли доїжджали до Іршави, Хрущов не встиг прочитати перші букви і йому здалося, що він у Варшаві. «А що, ми вже в Польщі»?, запитав він. Обласне начальство лише переглянулося…
Звісно, такого і в природі не могло бути. Це вже фантазія письменника. Але, здається, усе правдоподібно. Хрущов був на Закарпатті? Був! Любив випити білківську горілку, яку приносив із собою Пітра? Любив! То чом би й не чкурнув з Ужгорода. То на Волзі – рукою подати.
І таких казкових сюжетів у В. Шкірі хоч греблю гати. На питання: звідки він їх бере, відповідає просто: а їх підказує саме життя. У певній мірі допомагає те, що уже впродовж 36 років працює в Іршавській районній газеті «Нове життя». Почав з кореспондента, був завідувачем майже всіх відділів, тепер очолює редакційний колектив районного видання. Тут що не день, — усе нові історії.
Однією із особливостей фентезі вважається те, що цей жанр уособлює великі форми, які зближують його із повістю і романом. Тут весь світ представлений у просторі і часі. Тут є все: і складність сюжету, і широта охоплення подій, і глибоке розкриття характерів персонажів, їх минулого. Разом із звичайними людьми, яких зустрічаєш у повсякденному житті, присутні і чарівні істоти, зустрінеш щось тут і нереальне, невпізнане і явно неможливе у звичайному житті. Є у казкових повістях Василя Шкірі не лише елементи фантастичності, але і магії. Світ вигаданий і неможливий.
Ейнштейн писав: «Одне з найбільш сильних спонукань, що ведуть до мистецтвознавства і науки, — це бажання піти від буденного життя з його болісною жорстокістю і безутішною порожнечею, піти від кайданів вічно мінливих власних примх… Але до цієї негативної причини додається позитивна. Людина прагне створити в собі просту і ясну картину світу; і це не тільки для того, щоб перебороти світ, в якому вона живе, але і для того, щоб у певній мірі спробувати замінити цей світ створеною нею картиною».
Будемо відвертими: сучасна дитяча література просто не мислима без такого жанру як фантастика. Багато «нафантазованого» письменниками в минулому стало сучасною дійсністю сьогодні. Втім, у повістях-фентезі В. Шкірі теж є й інопланетяни, й чупакабра, й песиголовці, й змії… У нього минуле і сьогодення ніби переплітаються. Неподалік людей можна побачити знайомі з дитинства дивні істоти: лісовики, русалки, перевертні… Василь Шкіря відправляє своїх героїв на Марс. До речі, робить це він не першим: там уже побували безжальні завойовники в Г. Уелса («Війна світів»). На Марс полетів і червоноармієць Гусєв із інженером Лосем («Аеліта» А. Толстого). «Фантастичне повинне до того стикатися з реальністю, писав Достоєвський, що ви повинні майже повірити йому». А втім, життя міняється. Іншими стать мрії. Новизною дихають і повісті-фентезі Василь Шкіря. До речі, в останні роки цей жанр остаточно приживається в літературі та поступово починає займати все більшу частину культурного життя людей. І відрадно, що казкар з Іршави впевнено торує цю стежину. А журналістика допомагає йому в цьому. Саме із курйозних життєвих випадків здебільшого і складаються його казкові історії. Вони, як дзеркало доби. Сьогодні казка, як і сто, двісті, триста років тому, відображає свій час.
– Авжеж, — каже Василь Шкіря, — казкар і журналіст взаємопов’язані між собою. Між ними неодмінно є щось спільне.
І то правда. На Закарпатті чимало відомих письменників пов’язали своє життя із журналістикою. Це Іван Чендей, Іван Долгош, Юлія Зейкан, Василь Кохан, Василь Кухта, Мирослав Дочинець, Василь Греба, Людмила Кудрявська, Дмитро Кешеля, Володимир Фединишинець, Василь Густі, Маргарита Меденці, Степан Жупанин, Дмитро Кремінь…
Проблема в тому, що за письменство прожити не можна. На хліб доводиться заробляти журналістикою, як це і робить Василь Шкіря. А казки доводиться писати пізно вночі, коли вже всі сплять.
Таке наше казкове життя.
Оксана СІДОР,
провідний методист Іршавського районного будинку культури
