Цим фактом у міліцейській частині своєї біографії Юрій М.Марущинець по-особливому гордиться. Він і досі переконаний, що міліція має авторитет тоді, коли її підтримує населення та влада. А вже як похідне від цього – правоохоронці повинні бути представлені у ній. Як начальник районного відділу Юрій Михайлович поставив перед своїми підопічними завдання: йти у владу. Варто зазначити, що вони його успішно виконали. У ті роки п’ять міліціонерів стали депутатами районної ради. У всіх сільських радах, як мінімум, по одному депутату – із правоохоронців. Троє – Марія М. Макарова, Василь В. Звонар і Михайло І. Станинець – стали сільськими головами, відповідно, у Вільхівці, Осої та Арданові. Сам керівник цієї силової структури разом іще із чотирма іршавчанами достойно представляв Іршавщину в обласній раді. Це стало можливим через чотири роки – у 1998 році – відколи його призначили начальником Іршавського районного відділу УМВС України в Закарпатській області.
Юрій М. Марущинець шість із половиною років пропрацював на цій посаді. То був період не з легких. Як для держави, так і для колективу правоохоронців та їх очільника. Під його орудою трудилося до півтори сотні чоловік: різних за освітою, характерами, життєвим досвідом, матеріальним становищем, кар’єрними амбіціями і, без них. Важко й передати словами. При цьому йому довелося взяти складну і доволі таки неприємну місію на себе. На його долю випала необхідність провести скорочення двадцяти чоловік із взводу патрульно-постової служби. Практично ніхто із них не залишився ображеним. Частина людей перейшла працювати дільничними, подехто в інші служби, хтось із них – на пенсію. Та і як би піднялася рука підписати наказ на звільнення із органів внутрішніх справ, коли підопічний – єдиний годувальник у сім’ї.
Тим більше, що не міг Юрій Михайлович, мабуть, не враховувати і такий суттєвий фактор як те, що із більшістю з них довелося служити пліч-о-пліч роки.
Так, його служба проходила в іншій іпостасі.
Дещо про вступ Юрія М. Марущинця та його товариша Андрія В. Худи у міліцейське училище та навчання в ньому наша газета доволі докладно описала в одному із минулорічних номерів часопису в ювілейній зарисовці про життєву долю Андрія Васильовича. Не тільки особиста дружба, але й подальша їх служба проходила можна сказати паралельними шляхами. Варто додати, що майже щоразу Юрій Михайлович на такий собі півкроку випереджав Андрія Васильовича у сходженні щаблями службовою драбиною.
Юрій М. Марущинець не говорить багато про те, що слідчим, як і для будь-якої професії треба народитися талановитим. При цьому обов’язково відзначає вкрай необхідну рису характеру: розпочавши справу, слід за будь-яку ціну довести її до завершення. І до сьогодні Юрій Михайлович із приязними нотками згадує тих, кого зазвичай називають наставниками у професійному становленні та вдосконаленні. Це в першу чергу заступник начальника обласного управління, куратор слідства Іван М. Свіріняк, Іван Д. Солочинський із Мукачівського міськвідділу, заступник прокурора Мукачева Кривошеєва, начальник слідчого управління в області Іван І.Лендєл. В Іршаві такими учителями вважає для себе Михайла С. Шелельо та Івана Ю. Пецка.
Нині для нього не гріх назвати і своїх учнів, які, до прикладу, досягли не менших службових висот, аніж він. Це – Андрій В. Худа, Іван В. Бізіля, Василь Й. Поляк. Дмитро Д.Балог, які свого часу так само очолювали районні відділи міліції. А ще, в цьому ж ряду, з гордістю називає генерала міліції Віктора І. Чепака, свого часу з яким доволі щільно співпрацювали по лінії ВБРСВ (для читача старшого покоління більш звичною буде стара російськомовна абревіатура ОБХСС).
Хоча й не надто охоче, Юрій Михайлович інколи і в деталях згадує окремі епізоди своєї міліцейської служби. Саме при ньому в районі розпочав свою діяльність благодійний фонд «Правопорядок». Одного разу саме завдячуючи йому, гідно вийшов із скрутного становища, ще й із честю – перед обласним керівництвом. Детально проконсультувавшись із досвідченими фінансистами, начальник районної міліції Юрій М.Марущинець у скрутний період перекрив за рахунок цього фонду заробітну плату особовому складу. І лише наодинці із начальником облуправління Валентином О. Безбородовим довірливо поділився своїм «ноу-хау» – розповіддю про векселі.
У цих делікатних питаннях діяльності правоохоронців він завжди дотримувався принципу добровільності та лояльності. Це було для нього наріжним каменем у взаємовідносинах із середовищем підприємців, які практично були єдиними донорами цього фонду. Юрій Михайлович знаходив такі оригінальні і в межах закону шляхи розв’язання критичних питань, як от забезпечення паливно-мастильними матеріалами відомчого транспорту у той кризовий період, що і тепер із захопленням сприймаєш його «многоходівки» майже, як у шаховій партії.
Така старанність, увага до деталей, дрібниць, від яких нерідко залежить кінцевий успіх – у Юрія М.Марущинця все-таки, мабуть, від батька. Старший Марущинець перед кожною яблунею ставав на коліна і для цього мав спеціальні наколінники. Наскільки Михайло Юрійович Марущинець був неперевершеним майстром своєї справи, можна судити вже хоча б по тому, що у Марущинців у єдиних у саду яблуня має форму амфори. Це не задля вибриків фантазії. А щоб таким своєрідним методом «обманути» природу – обійти захворюваність стовбура деревця. І справа вдалася.
Слід зазначити, що Юрію Михайловичу в житті багато чого вдається. Та не варто забувати при цьому, що треба бути таким же ж передбачливим. Років п’ятнадцять тому, якщо не більше, полковник міліції, начальник райвідділу, депутат Закарпатської обласної ради став також і адвокатом. І сьогодні, − це ж через скільки років, вже коли полишив і посаду начальника районного управління юстиції, воно стало йому в нагоді. Знов-таки його дієва натура, природне бажання робити людям добро реалізовується. Дивлячись на нього, спостерігаючи за залученістю до справ, сам собі не віриш, що у цієї людини за плечима шістдесят літ. Хоча не варто скидати із шальок терезів віку ще один суттєвий аргумент: Юрій Михайлович предметно займається і вивченням впливу на людський організм дії лікарських трав, ведення здорового способу життя, гармонії у людських взаєминах.
Михайло ІСАК.