Версія для друку Версія для друку

Син землі …

24 червня минуло сорок днів, як на 75 році передчасно обірвалося життя Степана Михайловича Стадника – добре знаної і щиро шанованої особистості. Всі знали його як порядну людину, високоерудованого спеціаліста, керівника, громадського діяча, людину непересічного і сильного характеру, дбайливого сім’янина. Відійшов у вічність вірний син землі, українського селянства, мудрий хлібороб.

Народився Степан Михайлович 2 лютого 1941 року в селі Імстичово. Батьки не були ґаздами, але мали коня, худобину, працювали в полі. Батько помер в день закінчення Другої світової війни. Степану було тоді чотири роки. Дуже важко довелося матері одній доглядати дітей. У 1954 році, після закінчення Імстичівської семирічки, пішов працювати в колгосп, щоб якось допомогти матері. Та хотілося і вчитися. Тому після року роботи подався у Білківську середню школу. Після її закінчення міг би піти вчитися і далі. Атестат зрілості одержав з відзнакою. Скільки хороших професій чекало на нього! Та вирішив інакше.

− В колгоспі буду працювати, − сказав товаришам. Для багатьох у школі це було несподіванкою. Як це так? Кращий учень школи і не йде вчитись далі. Але він не змінив свого рішення. Робота йому вже була знайома. Після двох місяців праці на комсомольських зборах зайшла мова про створення молодіжної ланки. Голова колгоспу Петро Юрійович Білинець, який був присутній на зборах, запропонував доручити ланку Степанові. На 1960 рік ланка зобов’язалася зібрати з кожного гектара по 80 центнерів кукурудзи в зерні, 145 центнерів картоплі і 22 центнери листя тютюну. Вчився у Юрія Юрійовича Пітри, став його наслідувати. Свої зобов’язання ланка виконала з честю і одержала відмінну оцінку.

Через два роки Степана призвали в армію, служив у Туркменістані. Потім поступив у Львівський сільськогосподарський інститут в Дублянах, на агрономічний факультет. Однак, мати-вдова не могла йому допомагати фінансово. І вже, після першого року навчання, подався на заробітки у далекий Магадан. Працював у порту вантажником. Після повертається знову в інститут. Завершив науку в 1970 році і одержав направлення в село Фанчиково, що на Виноградівщині. Це – колгосп «Іскра», де головою колгоспу на все Закарпаття Василь Михайлович Костак. Це була мудра людина із величезним досвідом роботи. Степан навчався у нього, днював і ночував на полях.

У 1974 році йому запропонували очолити колгосп «Жовтнева перемога» у Підвиноградові, де головою довгий час був Герой соціалістичної праці Антон Іванович Співак. Для молодого агронома така пропозиція виявилася несподіванкою, і він обіцяв подумати. Та керівник райкому Платон Григорович Левчук сказав, що це партійний наказ.

Колгоспні загальні збори одноголосно обрали Степана Михайловича своїм керівником.

Господарство з кожним роком міцніло – зростала врожайність зернових, овочів, вищими стали надої молока. Люди були задоволені, добре заробляли. У кінці кожного року отримували додаткову тринадцяту зарплату. За це його шанували.

Після восьми років головування у Підвиноградівському господарстві Степана Стадника призначають головою Виноградівського РАПО. За його керівництва агропромисловий комплекс вважався одним із кращих не лише в області, але й в Україні.

Та настав лютий 1988 року. Степану Михайловичу повідомили, що до нього завітала ціла делегація його земляків з Імстичова. Що сталося? Чого хочуть люди? З якою метою прийшли до нього земляки?

А все було просто. Від радгоспу «За нове життя» від’єднався Імстичівський відділок, і вирішено було створити власне господарство. Постало питання призначення керівника. Хтось згадав, що найкращим господарем міг би бути уродженець Імстичова, голова Виноградівського РАПО.

Такого Степан Михайлович не чекав. Не знав, що відповісти землякам. Але ті були невблаганними. Відступати було нікуди, і він дав згоду. Але ще потрібно було переконати районне керівництво.

І на  саме Благовіщення, 7 квітня 1988 року, було створено новий радгосп «Прогрес», директором якого став Степан Стадник. Перед ним постала маса питань, бо починати довелося з нуля. Знайшов однодумців, і справи пішли. У грудні того ж року радгосп перетворюють в колгосп. Окрім рільництва, тваринництва, садівництва та виноградарства, в колгоспі створюють швейний, сувенірний, фарбовий, каменедробильний та лісопереробний цехи. Працювало  тут майже половина села.

Почали оновлювати техніку, багато будувати. При в’їзді в село, праворуч, звели велетенську споруду, яка схожа на середньовічний замок, із надбудовами, подібними до веж. Там розмістилися: контора, гаражі, ремонтні майстерні, тракторний стан, млин, тваринницькі приміщення. Закупили високопродуктивних корів з Естонії.

Колгосп перебував у зеніті слави.  Заробітна плата у колгоспників була найвищою в районі. Хто виходив на пенсію, тому дарували кольоровий телевізор. Хто одружувався, тому телятко. Коли закінчили збирання озимих, пенсіонерам виписували безплатно по 200-300 кілограмів зерна. Не забував Степан Михайлович і про свого наставника – пенсіонера Юрія Юрійовича Пітру, завжди включав його у цей список.

В колгоспі почали вирощувати корінь женьшеню. Мало господарство і ставки. Завдяки Степану Михайловичу Стаднику Імстичово повністю газифіковано.

За сумлінну і чесну працю нагороджений орденами «Знак Пошани», «Жовтневої революції» та багатьма іншими нагородами. Обирався депутатом сільської, районної і обласної рад.

Степан Михайлович проживав разом із сином Михайлом, невісткою та онуками. Дружина, Ганна Іванівна, котра працювала економістом в господарстві, 15 років як померла. Є дві доньки, які проживають в Підвиноградові. Старша Марина – вчителька, молодша Оксана – фармацевт.

Він би ще жив і радів, бо мав ще тільки 74 роки. Але … його не стало.

Такий він – Степан Стадник, виходець з простого селянського роду, що виріс на хлопському хлібі в гущі свого народу. А життя пливе далі, вибираючись із сутінків аграрних реалій. Життя продовжується. От тільки найрідніші нам люди, на жаль, не повертаються із-за межі вічності.

Та про Степана Стадника будуть завжди згадувати за зроблене ним за життя, його пам’ятати. І все це заслужено.

Краще не скажеш….

Та хіба все перелічиш.

А в пам’яті залишиться він – щирий, добрий, відвертий, вірний товариш і друг.

 

Петро ПІТРА,

 с. Білки.  

Ваш отзыв

Ваш коментар