Версія для друку Версія для друку

ТВОРЕЦЬ СИМВОЛУ НАШОЇ КУЛЬТУРИ «ТІЛА»

– Я хочу зробити скульптуру вашого батька, – цими словами після «Добрий день», сказаними  Миколою Глебою  молодшому синові Кротона Юрію Фірцаку  в Білках, він спочатку того більше  насторожив, аніж заприязнив. Молодість, переконаність і самовпевненість, що межувала із мистецьким зухвальством – своєрідну  характеристику собі тогочасному дає він нинішній. Та і Юрій Іванович більше всього не здогадувався, що у претендента на авторство пам’ятника батькові на той час за плечима  було тільки навчання та диплом про закінчення Ужгородського коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі.

– Його, такий, зухвало напористий  підхід, просто  ошелешив,  і він не знав, що це має бути перша моя робота подібного масштабу, – з приємною відкритою посмішкою на рельєфному, широко відкритому світові, приязному світлому обличчі говорить він. – Насправді, якщо чесно зізнатися, я й сам по суті не знав, за  яку масштабну справу взявся. Між спортсменами побутує думка: атлет не може знати своїх можливостей, поки не почне піднімати вагу і не зупиниться на максимальній. Для Миколи, робота над  пам’ятником Кротону – своєрідний «перший підхід» до помосту   у «професійній лізі» закарпатських скульпторів.

Якби ми знали, що нас чекає?..

По суті, у нього за плечима  практично не було належного досвіду, якщо брати за всіма класичними канонами, що давало б йому право на цей «підхід». В інший час, за умови конкурсів, різного роду художніх рад і т.д., і т.п.  автором монументу найсильнішому срібноземельцю  став би скоріше всього більш іменитий  із скульпторів. Але у кожного – свій шанс.

Та про все – по порядку.

Глеба загорівся ідеєю. І це стало тим засадничим, окрім таланта, каменем, що зподвиг  його на той,  без перебільшення титанічний труд, який він  осилив вже потім.

Спочатку довелося «зануритися» в тему. Одним із перших провідників на цьому шляху став для нього світлої пам’яті  учень та автор чисельних газетних публікацій і спогадів про славетного  закарпатського богатиря, незаслужено забутого серед небожителів Олімпу сили Івана Фірцака-Кротона, — Андрій А. Савко. Андрій Андрійович так само, як і багато хто, підпав  під своєрідний вплив Миколи.

Коли Микола вперше  зайшов до нього на обійстя, той саме білував свіжо заколотого кабана, але заради такої справи  пригостив  митця склянкою ароматного домашнього вина та однією із багатьох історій  про свого вчителя  та земляка Івана Фірцака. Як  згодом виявилося, Андрій А. Савко дуже добре знав батька Миколи, який свого часу був одним із найталановитіших футболістів , які колись народжувалися в Боржавській долині. І це стало однією із ланок, що міцно єднає талановитих і не байдужих до пам’яті та звитяги своїх земляків, що приносять славу рідній землі. В цьому ж щільному ряду слід завважити також добре ім’я ще одного талановитого літописця спортивних подвигів і  рекордів та славетних їх здобувачів – Василя М.Гаджеги, із його найбільш повним тритомним документальним  життєписом Кротона.

 І не знати, що для митця важче у творчому процесі?!.

Слухаєш бо одну із нескінченної  вервечки майже  тотожних історій  і не перестаєш дивуватися, які,  без гіперболізації,  титанічні зусилля варто докласти художникові, аби увіковічнити свого ж земляка – велета сили і духу, – у матеріальному образі для тих, хто ще його пам’ятає. Але, щонайбільше  – для прийдешніх поколінь. Для тих нащадків, які, претендуючи на гідне місце  за європейським круглим столом,  мають знати, і – з належною гідністю –  апелювати до історичних фактів, творцями яких були  наші достойні предки.

Виявляється, що відтворювати їх  образи  не менш важко чисто у фізичному плані, аніж  створювати їх спочатку у своїй творчій уяві.

Для задуманого Миколою насамперед слід було підібрати  матеріал. В цьому  несподівано якось допоміг його колишній викладач Ужгородського коледжу мистецтв Василь М.Роман. В Хустському кар’єрі вже давно лежала 25-тонна мармурова брила. Саме від неї «відсікли» необхідних розмірів 12-тонну колону  і перевезли в Кушницю на подвір’я, в минулому,  місцевого філіалу  Ужгородського механічного  заводу. І розпочалася  по-справжньому неймовірно важка  праця. Не тільки  самого Миколи, але і його батька Юрія Глеби, що допомагав виконувати багато чорнової, фізичної роботи.

Є мистецька легенда, що коли  геніального Огюста Родена  запитали, чи важко витесати з каменя  скульптуру, той коротко відповів, ні – слід лише  із мармурової глиби відсікти все зайве. Так от,  в кінцевому результаті отого зайвого матеріалу  від «майбутнього  Кротона»  відпало  аж  цілих п’ять тонн малими і великими куснями.  Подеякі із шпоровитих кушничан поробили собі з них фундаменти та огорожі.

Каміння відпадало, проте  у Миколи в процесі роботи  дедалі більше додавалося  друзів, добрих знайомих,  прихильників творчості.  Серед найбільш  визначних і відомих Микола може похвалитися  доволі близьким знайомством із всесвітньовідомим українським стронгменом Василем Вірастюком, який  погодився був виступати моделлю для скульптора.

Нехай і не так  легко, але все-таки за певний період часу знайшлися і спонсори. Як від обласної влади – начальник управління культури ОДА Юрій Ю. Глеба, так і земляки  Кротона –  сільський голова Василь С. Зейкан і підприємці Білок.

… Микола Глеба поміж іншим, особливо в зимовий період, щоб не втрачати «форму» митця доволі інтенсивно займається продукуванням пейзажів, за основу яких бере або сюжети по пам’яті, або, як правило, фотографії тих місць, де довелося особисто побувати без етюдника. Звичайно, скульптор не може стати професіоналом, не освоївши фах рисувальника. А що вже «годує» митця, а що вже стане перепусткою у ареопаг художників, нехай розсудить час.

То був справжній успіх молодого скульптора, без перебільшення вартий для порівняння з різцем іменитого мистецького метра. Належним чином згодом і оцінений — автору присудили обласну мистецьку премію імені Й.Бокшая та А.Ерделі у галузі монументального мистецтва.

Та як би  там   не складалося із масштабними творчими доробками, але Миколі пластика дерева не перестає подобатися. Адже закінчував профільне відділення згаданого вище коледжу.Він  не цурається  ані малих форм, ані багатофігурних композицій, ані  об’ємних скульптур. Свого часу одна  з таких стала визначальною в особистому житті: прообразом для неї послужила теперішня Глебова дружина, яка  з роками незмінною стрункою і тендітною так і застигла на воротях  поряд із кремезним Іваном в далекій російській Костромі, при в’їзді до садиби одного із московських олігархів. В тому ж таки закордонні виконав ще одну оригінальну роботу у творчому плані – «Загибель Атлантиди».  Йому вдалося  потужно і виразно передати експресію, динамізм, емоційність людських тіл і облич  в одному із надзвичайно складних для обробки матеріалі – березовому нарості.

Нині Микола Глеба, можливо, є якщо і не найвправнішим різьбярем по дереву, то  одним  із високо фахових  на теренах Срібної Землі, які надзвичайно вдало і широко застосовують  у своїй роботі бензопилу при виготовленні  скульптур.  Дивишся на його твори, ведеш  рукою по лінії тіл «вишневих», «черешневих», «оріхових», «дубових»,  чи ще яких там мешканців лісу, і ніби наживо відчуваєш напругу, збудженість хижих та м’якість і ласку тих, що легко приручити. Це, здається, як будень і свято, які  у своїй переміні додають життю смаку і насолоди.

Сам скульптор смак життя відчуває у роботі. Без неї він не сидить ні днини. Хіба що, яка-небудь надзвичайна ситуація, як того дня, коли відбувалася одна з наших розмов. Напередодні у футбольному матчі на групі здоров’я необережно впав  і зламав руку, то ж за його ж словами, доводиться тепер відпочивати. Це його хобі передалося скоріше  всього від батька,  який   у свої молоді роки був іменитим  і відомим на всю нашу Верховину та  й по області футболістом з доволі хорошими перспективами на рівні області. Також варто додати, що в студентський період Микола гарно грав  у команді в коледжі супроти команди викладачів, а також, там таки, успішно тренував жіночу футбольну команду, яка демонструвала непогані результати.

 Ніяк не применшуючи значення цих робіт, у спілкуванні з ним відчувається бажання чого-небудь масштабнішого, реалізації задумів у іншій творчій площині.

За визначенням одного із європейських  філософів культури середини минулого століття, символом грецької культури було «Тіло». З величезною часткою ймовірності зробимо припущення, що Микола Глеба символічно зобразив  найбільш досконале тіло  людини, що її народила колись наша земля.

Якщо завважити, що наш район не такий уже  й багатий на творчу реалізацію митців-земляків у плані монументального мистецтва, за  виключенням серії пам’ятників учасникам ІІ Світової війни в селах району авторства Івана Ю. Ісака, воїнам–афганцям – його брата Юрія Ю. Ісака,  то, в цьому плані маємо широку цілину, на якій височіють постаті наших відомих і іменитих земляків, вклад яких в історію гідний увіковічнення. Взяти, до прикладу, хоча б того ж Зейкана, Ерделі, Станинця, Машкіна та  інших будителів нашої культури і  велетів духу нашого народу. Була б воля громад та  добра наснага спонсорів, а автори знайдуться.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар